Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 21

Сувора природа Шпіцбергену. Скелі, крига, сніг. Тільки де-не-де влітку пробивається мох. А хоробра пташка, схожа на невелику чайку, висиджує пташенят. І знайшла ж природа для неї місцину! Якщо ненароком наблизитесь до її гнізда, атакує безстрашно і не перестане погрожувати, поки не відійдете на безпечну віддаль.

Велику мужність проявили руські люди, плаваючи в цих краях. За часів Ломоносова чотири промисловці з півночі Росії, зазнавши корабельної аварії, прожили на архіпелазі шість років. Змайстрували із решток снастей луки й стріли, полювали, ловили рибу, добували сіль із морської води, навіть обладнали кузню. Коли їх знайшли, в живих лишилося тільки троє архангелогородських мореходів. Довідавшись від земляків про цей випадок, видатний учений наполіг, щоб імена мужніх рибалок були вписані до протоколу Російської Академії наук.

Останнім вітчизняним героєм-одинаком, який побував у цих краях, став Володимир Русанов на своєму “Геркулесе”. Здібний інженер, сміливець, революціонер — він загинув на початку нинішнього століття у північних широтах. Далі почалося планомірне освоєння північного архіпелагу, де сьогодні і ми, і норвежці добуваємо вугілля.

Був полярний день, і жовте сонце висіло над обрієм. Турбохід ішов уздовж берегів архіпелагу. Перед нами відкрилася неповторна панорама. Грядою тяглися вершини невисоких гір. Між ними де-не-де траплялись рівні плато. І все вкрито сліпучим снігом. На цю картину можна дивитися безконечно. Північний край не такий привітний до людини, як південний, але заволодіває її душею, здається, набагато сильніше.

Ісландія на півночі трохи схожа на Шпіцберген — сопки, сніг на вершинах, але місцевий клімат м’якший. Мужні вікінги оселялися тут іще в середні віки. Є в Акурейрі пам’ятник одному з поселенців. Зморений чоловік, біля ніг його собака, а на плечах — недужа дружина й дитина Нині населення цієї країни — двісті тридцять тисяч чоловік.

Перші поселення з’явилися в Ісландії 874 року. Та лише 1876-го нинішня її столиця Рейк’явік дістала права міста, до цього ж звалася хутором. Нині тут проживає 85 тисяч жителів. Через порт пролягли трансокеанські шляхи між Північною Європою і Америкою.

Слід сказати, що і в давнину наші мореплавці сягали Північної Атлантики. В середині XIV століття новгородець Моїслав з сином Яковом і товаришами побували далеко в Льодовитому океані, а потім їхні юми занесло в Північну Атлантику. І побачили вони країну, де “черв неусипаючий, і скрегіт зубовний, і ріка смоляна Могр”. “Черв неусипаючий” — то морський слизняк з Північної Атлантики, “ріка смоляна” — лавові потоки вулканів Ісландії чи Ян-Майєну, на якому тепер стоїть радіомаяк. Ну, а “скрегіт зубовний” — то чи дихання вулканів, чи, сказати б, від повноти вражень.

До 1944 року Ісландія була королівством. Відтоді — республіка. Її президент не має права залишати країну навіть на один день — щоб під чужим тиском не підписав, бува, невигідний для країни договір. Функції президента здебільшого представницькі. Йому не належиться навіть персональний водій. Вся влада зосереджена в двох палатах альтінгу (парламенту).

Ісландці обходяться без армії. Три старих військових судна несуть патрульну службу. А втім, у море вони виходять рідко. До Рейк’явіка ми потрапили влітку, й ці судна стояли на приколі. З’ясувалося, що в екіпажів літні канікули. Порядок на всьому острові підтримують 60 поліцейських на чолі з генералом. В’язнів на суботу й неділю випускають з тюрми — так їх дешевше утримувати. За всю історію Ісландії на острові було ухвалено лише один смертний вирок. РІого причини ще й досі — матеріал для анекдотів. Чоловік викрив дружину у зраді й подав позов. Жінку засудили на шість років ув’язнення, а її коханцю підписали смертний вирок. Розповідають тут про це серйозно. Не знаєш, чи вірити, чи ні.

Торгівлю алкогольними напоями в країні обмежено. На одного дорослого припадає три літри міцних напоїв щоквартально. Коли зважити, що країна лежить за полярним колом, норма не видається великою. До речі, Ісландія — єдина держава, де перший день літа — національне свято. Тут цінують тепло.

Ісландці пам’ятають, що в шістдесяті роки, коли Англія зазіхнула на риболовлю в їхніх територіальних водах, Радянський Союз рішуче обстоював позицію країни в міжнародних організаціях, адже рибальство і вівчарство — основа її економіки.

А вівчарство тут оригінальне. Влітку отари не доглядають. Вони ходять самі. Райони пасовищ обмежені річками чи ущелинами. А мости обладнано спеціальними пристроями: машина й людина пройдуть, а вівця — ні. Місцева шерсть здавен славиться своєю якістю у всьому світі.

Ісландія активно торгує з нашою країною. Продає рибу, вироби з вовни. На вулицях ісландських міст багато автомобілів радянського виробництва. Рибальський флот працює переважно на радянському паливі.

Населених пунктів у країні небагато, і вони дуже мальовничі. У невеликих селах біля будинків часто споруджують високі теплиці, де ростуть городина, фруктові дерева, ягідні кущі. Для опалення тут використовують теплі води гейзерів.

Ісландія — середньорозвинута капіталістична країна, і тому не знає багатьох болячок, властивих високорозвиненим. Плин її життя дещо патріархальний.

Скандінавська природа сувора. Гори красиві, проте вони не родять хліба. У давні часи вікінги вважали за краще грабувати, ніж годуватися мирною працею. Але ті ж вікінги були і відважними відкривачами нових земель. Так, вони освоїли Ісландію, численні острови, бували в Гренландії і, як тепер доведено, в Америці. Та поступово устрій життя змінився, і з XVIII століття жителі Скандінавії стали й зовсім мирними людьми. Праця дала їм значно більше, ніж розбій та війни або служба під прапором чужих монархів.

Біля туманного Альбіону

Так уже вийшло, що перша зустріч з Британськими островами почалась із знайомства з англійським телебаченням. У кают-кампанії за вечірнім чаєм, як завжди, ввімкнули телевізор і побачили “художній” фільм такого змісту. Група західних суперменів-вояків ціною неймовірних зусиль пробирається на підводному човні до Північного полюса. Переборовши фантастичні труднощі, вони спливають на поверхню. І бачать у кризі якусь підозрілу капсулу. Тягнуть автоген, розтоплюють кригу. Раптом у небі з’являються літаки з величезними червоними зірками. З літаків висипає десант. Щоб ні в кого не було ніяких сумнівів, на грудях у кожного солдата великими літерами виведено “СРСР”. Десантники оточують англійців, актор у формі радянського полковника каліченою російською мовою віддає команди, забирає капсулу, свариться на англійців пальцем і наказує “товаришам солдатам” повернутися до літаків, що вже сіли на кригу. Десант зникає. Отаке кіно…

Спочатку супермени діяли дещо картинно й трафаретно, але сюжет розкручувався у детективній манері й тримав біля екрана. Та згодом події на екрані набрали такого фальшивого й примітивного вигляду, що насміялися ми досхочу.

Цей фільм — не тільки один з виявів неповаги до англійського глядача, якому не посоромилися піднести подібну “клюкву”. Він — частка антирадянської пропаганди. Мовляв, навіть на полюсі щось там СРСР затіває.

Мені розповідали, як рік тому наш турбохід теж був у цих водах, йшов із Дубліна на Саутгемптон. Було надвечір’я. Вітер дужчав, хвилювання моря досягло шести балів. І раптом вахтовий матрос Микола Шевалов помітив вогник. Вчорашній військовий моряк, він легко прочитав світлову морзянку: “505”. Доповіли капітанові. Судно здійснило розворот і незабаром опинилося біля яхти. Вітер пошматував її вітрила, хвиля посилювалась, і суденце тонуло. Двоє врятованих англійців потім ще довго стояли на причалі Саутгемптона і махали вслід білому лайнеру під червоним прапором.

Цей випадок не потрапив ні на шпальти буржуазних газет, ні на телеекран.

В один із заходів до того ж Саутгемптона ми побачили біля причалу англійський лайнер “Куїн Елізабет II”. Вперше довелося бачити це гарне велике судно за два роки перед тим на Бермудах. “Максим Горький” тоді пришвартувався біля причалу, а “Куїн Елізабет II” стала на рейді, бо її розміри не дозволяли зайти у вузьку гавань. Англійські моряки запросили команду нашого судна до себе в гості. Ми поїхали катером. Зустріч була теплою і пройшла, як-то кажуть, у дружній обстановці. Питання про “радянську загрозу” не стояло між нами.