Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович - Страница 74

Зверніть увагу, пане Солженіцин, відбувалося заселення земель українцями ще до династії Романових, тобто до 1613 року, отже, ще за Рюриковичів. А росіян там близько не було.

Послухайте, з яких земель складалася Московія на початку XVI століття:

«Із 1478 року перебував під їхньою владою Новгород, а невдовзі також Твер, Ростов, Ярославль. Іван III, справедливо прозваний Великим, приєднав нові області, які лежали за межами древньої Русі, й відвів кордони своєї держави на північ до Фінляндії, Білого моря й Льодовитого океану, на схід до Уралу (по Камі. — В. Б.). Його син Василь додав до цього на півдні Рязань і Новгород- Сіверський» [4, с. 11].

А інший автор, М. М. Карамзін, так описав період захисту «російської землі»:

«Незабаром прийшла в Москву звістка про новий грізний для нас задум Хана: він велів оголосити на трьох торгах, у Перекопі, в Криму, в Кафі і в інших місцях, щоб його Улани, Мурзи, воїни не складали зброї, не розсідлували коней і готувалися вдруге йти на Росію. Татари не полюбляли воювати в зимовий час, без паші; весною полки наші зайняли береги Оки, куди прибув і сам Великий Князь (Василь III. — В. Б.). Ніколи Росія не мала кращої кінноти і настільки численної піхоти. Головний стан, біля Коломни, був подібний до великої фортеці, під захистом вогнепального снаряда, якого ми раніше не вживали в полі» [1, том VII, с. 63].

На цих рубежах, пане Солженіцин, Московія в XVI столітті захищала свої кордони. Фантазії залишіть собі. Не ганьбіться на людях.

І послухайте, що розповів М. М. Карамзін у тому ж томі на с 65:

«… нарешті уклали його (перемир'я з Литовським князівством. — В. Б.) на п'ять років від 25 Грудня 1522 року. Смоленськ залишився нашим; границею слугували Дніпро, Івака та Меря. Встановили свободу торгівлі; доручили Намісникам Українським вирішити позови між жителями обох Держав…» То чиї прадіди де жили, і хто кому прирізав землі? Невже вам це невідомо? Дозвольте засумніватися.

Не вистачає в Росії землі?

Погляньте, як вона використовується: запаскуджена, захаращена, покинута селянином. Тисячі покинутих сіл у стародавній російській обителі: в Ярославській, Іванівській. Вологодській, Архангельській, Костромській, Володимирській областях. Перераховувати ще?

Російська земля спорожніла — усе вшир росте імперія. Бундючиться й бундючиться. Погляньте на Японію! За територією — одна російська губернія; за кількістю народу — майже дорівнює Росії. А може сьогодні, та й завтра, Російська держава суперничати рівнем життя й статком із Японією? Гадаю, відповідь очевидна.

То в чому ж причина? Не в поганих ж бо царях і не в комуністах. Причини необхідно шукати не на стороні, не в сусідніх народів, а в себе вдома, на тій землі, яка не доглянута й закинута. Настав час повернутися московитам із сусідніх підкорених земель на свою споконвічну землю. Вона давно стомилася, довго очікуючи людських рук. 326

«Сам я майже наполовину українець, виріс у звуках української мови, люблю її культуру, сердечно бажаю всіляких успіхів Україні — але в її реальних етнічних кордонах, без захоплення російських областей».

Повірте, Олександре Ісайовичу, не вибереться Росія «з-під уламків комунізму» із проповідниками вашого штибу. Ви штовхаєте Росію під «уламки шовінізму». Тут ви нічим не відрізняєтеся від Жириновського: два чоботи — пара. До речі, і комуністи з вами в одному строю.

«Вона (Україна. — В. Б.) не впорається навіть із культурним завданням: у нинішніх її кордонах 63 % населення вважають своєю основною мовою російську (в 3 рази більше, ніж там етнічних росіян) — і треба всіх їх переучувати на українську».

Страшне горе України, що Росії вдалося (саме так!) зросійщити частину її народу. Вам — це відомо. Росія три сотні років вела цілеспрямовану політику ліквідації українців.

Послухайте: князь Шаховськой, направляючись в Україну 1734 року, мав від цариці такий наказ:

«… Шаховському повелено спритно підводити українську козацьку старшину, щоб ті женилися і своячилися з великоросійською знаттю».

Як вам ця політика? Мало? Слухайте, що повелів стосовно України ваш улюбленець Петро Столипін у двадцятому столітті:»… об'єднання на національних інтересах веде до національного відмежування», тому «чужорідним народам необхідно це суворо заборонити». І далі: «історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, іменованим у цей час українським, який містить в собі ідею відродження старої України та облаштування малоруської України на автономних національно-територіальних підставах».

Відчуваєте, чию пісню співаєте, пане Солженіцин? Пісню великоросійської Імперії. І Жириновський співає про те ж.

Московитам дозволено створити свою державу, а татарам, чеченцям — ні? Але це — расизм!

Президент Казахстану, на північні землі якого ви накинули око, в своєму виступі нагадав: нині понад 80 % казахів розмовляють переважно російською мовою. Що, однак, не заважає казахському народу будувати власну державу. Дай Боже їм її побудувати!

При цьому ні Україна, ні Казахстан нав'язувати росіянам свою мову не будуть. У цьому немає небхідності. Побажає «етнічний росіянин», який живе в Україні, через десяток років зайняти державну посаду, або працювати у держустанові, він сам вивчить українську мову, як нам, «інородцям», довелося вивчати російську мову в Росії. Все, пане Солженідин, на взаємному паритеті. Іншого серед цивілізованих народів не буває. Про що вам відомо. Почуватися ж російським паном із закабаленим під себе «чужорідним народом» — на жаль, пане Солженіцин, — час минув.

Минув — назавжди.

1994 рік

«… І хто більше росіянин — Велика Катерина — німкеня з народження, яка керувала Росією з точки зору блага і процвітання довіреної їй Богом держави Російської, чи «росіянин» Хрущов, який подарував, немов свою власність, просочену російською кров'ю землю Криму — Україні (хоч я вважаю їх нашими братами, як білорусів)?» [43, с. 1].

Нехай Бог боронить нас, пане Глазунов, від таких братів. Справжній брат не докорятиме братові домом, шматком землі чи окрайцем хліба. Тим паче, що нажиті вони в одній родині.

Чим же заперечити цьому «самозакоханому братанові», цьому представникові московської еліти, охоронцеві цінностей нації і віруючій людині?

Зовсім про Бога ви забули, пане Глазунов. Бог усім заповів рівність і волю. А що ж ви зробили в Чечні, віруюча людино? Чи сподіваєтеся, що Російська церква вкотре простить ваші гріхи «во славу матінки Росії»?

Бачите, цілком розпусною бабою була імператриця Катерина II. Аж до смерті коханців міняла, як рукавички. А подібні діяння суворо засуджуються і Богом, і церквою. Та й правління державою отримала з рук убивці — коханця Орлова, який порішив її законного чоловіка. Чи ваша церква та ваші віруючі прощають деспотам і розпусникам, аби тільки їхні діяння були в ім'я «великої Росії»?

Жорстоко, пане Глазунов, поводилася імператриця з народом: усіх загнала в кріпацтво, яке однаково що рабство.

Послухайте, що писав ще за життя Катерини II секундант-майор Петро Іванович Челіщев у рукопису «Подорож по Півночі Росії»:

«Ця дорогоцінна половина землеродних жителів (ідеться про кріпаків. — В. Б.), без яких ніщо в людському суспільстві не може стати досконалим, обтяжена узами рабства».

Так жила більша частина населення імперії за Катерини II, про що свідчить очевидець житія тих часів.

Як би ви себе почували, пане Ілазунов, будучи рабом, спізнавши батіг дворянина? Гадаю, ваша пісенька зовсім іншою стала б.

Вам, пане Глазунов, начхати на народ, чи російський, чи український. Ви ж панської крові. Вам «матінка» дорога тим, що приєднала до Росії «великий простір», підкорила й поглинула зі своїми родичами «споконвічного ворога» — Польщу. А попутно четвертувала й колесувала тисячі селян-путачовців, які повстали проти рабства, якого, до речі, не було вже в ті часи у цивілізованій Європі.