Марсіанські «зайці» - Бердник Олесь Павлович - Страница 6

— І самі полетимо?

— Еге ж! Я вже придумав, із чого зробимо. Бачили за старою конюшнею цистерну з-під бензину? Вона лежить без догляду вже років п’ять. Ми її заберемо…

— Як? Ми її з місця не зрушимо! — скептично озвався Боря.

— Попросимо хлопців. Щось придумаємо.

— А пальне? Де ти візьмеш стільки пального?

— Не знаю! Чого ти причепився? Може, гасу купимо. Ти ж читав — навіть справжні ракети гасом рухаються… Це ще треба добре обдумать! Зате після польоту — знаєте, як нам заздрити будуть у школі…

Сумнівів було багато, але ні Боря, ні Надійка не заперечували своєму вожаку. Адже завтра — перша спроба, їх перший крок до хвилюючого, таємничого неба…

Запуск

На другий день Андрійко і Боря примчали до ями ще на світанку. Вони витягли ракету з печери, просушили пальне, підготували різні припаси.

Над горбами зійшло сонце, в березовому лісі заспівали птахи, сине небо було безжурним, лагідним. Андрійко виглянув із ями, прислухався.

— Ніде нікого. Скоро прийде Надійка, і тоді почнемо…

Справді, незабаром на стежині, що вела від лісу, з’явилася захекана дівчинка. Вона тримала в руках велику торбу, в якій щось несамовито кидалося і завивало. Це був їхній “космонавт”, кіт Рябуша, улюбленець Надійчиної баби.

— Що — не хотів? — поцікавився Боря, торкаючись пальцем до торби.

— Всю дорогу мучив мене, — пожалілася Надійка. — Ледве донесла.

— Несвідомий, — махнув рукою Андрійко. — Відкрий торбу, хай подихає…

Дівчинка розв’язала зашморг, з отвору з’явилася голова великого рябого кота. Він вдихнув повітря і жалібно нявкнув.

— Мовчи, дурню, — докірливо озвався Андрійко. — На ракеті полетиш. Не кожному така честь випадає…

Але кіт явно не згоджувався із доказами Андрійка. Він не змовкав ні на хвилину, то жалібно нявкаючи, то погрозливо завиваючи.

Андрійко махнув рукою — нічого, мовляв, не вдієш! — І наказав:

— Неси в яму. Пора запускать!

Вони спустилися в яму. Андрійко поставив ракету на ніжки-дюзи, відкрив дверцята каюти.

— Надійко, клади кота в ракету…

Дівчинка всунула голову “космонавта” в отвір, але кіт, ошаленівши від страху, вперся лапами у стінки, не бажаючи брати участі в сумнівному експерименті.

— Що ж робити? — жалібно крикнула Надійка. — Він дряпається навіть крізь торбу!

— Притисни лапи!

— Кусається!

— Сунь голову в каюту. Ось так. Тепер передні лапи! Бач! А тепер задні самі підуть! Готово!..

Андрійко швиденько зачинив дверцята, накинув гачок. Рябий кіт біснувався в самоварі, репетуючи, ніби сто котів у березні. Ракета повалилася набік. Андрійко ніяк не міг поставити її рівно. Надійна прихилила обличчя до ілюмінатора, ніжно примовляла:

— Рябчик… Рябушенька… ну, заспокойся… ну, будь розумненьким… я тобі ковбаски дам… Ми ж тобі хочемо як краще!..

Рябушка трохи вгамувався. Він сидів уже смирно, тихо нявкаючи і насторожено чекаючи, що ж з ним зроблять напасники.

— Переверніть ракету дюзами вгору, — прошепотів Андрійко.

Боря і Надійка виконали наказ. Андрійко всипав у букси по дві жмені пального, потім укинув туди по жарині з вогнища, розведеного заздалегідь. Пальне затлілося, Андрійко схопив чопки і заплішив ними “дюзи”.

— Тепер поставте сторч! — приглушено крикнув він.

Помічники дрижачими руками опустили ракету на землю.

— Тікай!

Усі кинулися геть із ями і сховалися за бузиною, припавши до трави. Андрійко, вхопивши зубами бадилину папороті, нервово жував її. Чи вийде що-небудь з їх плану? Чи полетить?

Боря, що лежав поряд, шморгнув носом, розтер пилюку на щоці.

— Не вибухне, — розчаровано озвався він.

— А от і вибухне! — огризнулася Надійка. — Ти завжди панікуєш…

Кіт, почувши голоси, знову жалібно занявчав.

— Тихо, — урвав суперечку Андрійко. — Бачите, димить…

Справді, над ямою звивався сизий дим. Спливали тягучі секунди. І ось…

…почулися лункі вибухи. Над ямою з’явилася біла хмарка, майнуло щось блискуче. Над кущами захурчало, пролунав божевільний голос кота.

— Вийшло! — залементував Андрійко, радісно зриваючись із трави. — Полетіла!

Друзі стрімголов кинулися до місця старту. Там валялися лише два чопки, третій десь зник. Андрійко перезирнувся з товаришами, бадьоро махнув рукою.

— Шукати ракету! Треба врятувати космонавта!

Приємне знайомство

Із кущів терну, недалеко від ями, почувся зляканий крик. Потім хтось засміявся. Друзі завмерли від несподіванки. Невже їхня ракета впала кому-небудь на голову?

На галявині з’явився літній чоловік — високий, худий, з борідкою і вусами. Він чухав одною рукою голову, а в другій тримав “ракету”. Защіпка дверцят відпала, і рябий кіт, на смерть переляканий польотом, блискавкою чмихнув у кущі. Чоловік аж задихався від сміху. Побачивши дітей, він гукнув:

— То це ваша робота?

— Наша! — потупившись, несміливо відповів Андрійко.

— Що ж це ви, шановні товариші, запускаєте мені на голову самовари? Якби не намет — то й покалічило б!..

— Це не самовар! — заперечив Андрійко. — Це космічна ракета! А кіт — космонавт!

— Гм, — здивувався незнайомий, лагідно посміхаючись, — дійсно, схоже. Молодці…

— Ми готуємося до польотів, — осмілівши, сказав Андрійко. Весь вигляд чоловіка, його усмішка були такі приємні, що хлопець вирішив розповісти йому все. — Це перший запуск. А ще ми збираємося зробити велику ракету, для себе…

— Як для себе?

— А так. З цистерни. А пальне — гас!..

— Е ні, — заперечив незнайомий. — Так не годиться. Хоч воно й добре, що ви любите ракетну справу, але самодіяльність тут не піде. Сьогодні замучили кота, а завтра самі покалічитесь. Краще читайте книжки, набирайтеся знань, а коли прийде час — поступайте в певні школи. Так, як Гагарін…

— Коли то ще буде! — незадоволено озвалася Надійка.

— Трохи почекайте. Зате все буде по-справжньому. Запевняю вас. Я й сам працюю в такому напрямку…

— Правда?

— Чесне слово, — поклявся чоловік. — Ось подружимось — я вам розповім багато цікавого…

— А як вас звати? — вихопилося в дівчинки.

— Юрієм Сергійовичем…

Із кущів покликали. Юрій Сергійович залишив “ракету” друзям і, привітно махнувши на прощання, пішов. Андрійко подивився йому вслід, таємниче прошепотів:

— Тут щось криється, вірте мені. Ось побачите, в цій долині почнуться діла!..

— Які діла, Андрійку?

— Великі. А точніше — дізнаємося потім…

Суперечка

Експерименти з ракетами довелося залишити. В долині, як і передбачав Андрійко, почалися великі “діла”.

Від сусідньої залізниці провели вітку, по ній безперервно йшли ешелони з механізмами, апаратами та будівельними матеріалами. Долину оточили парканом. Там почалось якесь будівництво.

До паркану нікого не допускали охоронці. Скрізь були вивішені таблички: “Заборонена зона!” Але юним винахідникам від цього стало ще цікавіше, тим більше, що з долини лунали сильні вибухи, гучніші від грому. Одного разу друзі пробралися до паркану і видряпалися вгору. Поглянувши у долину, вони завмерли.

По той бік долини півколом розташувались якісь будинки, а в центрі велетенського забетонованого майдану височіли ажурні вишки. Біля них діти помітили три гігантські апарати, схожі на цівки, поставлені сторч.

— Ракети! — прошепотів Андрійко. — Щоб я вмер, ракети! Тільки не такі собі, а справжні, космічні. Погляньте, вони з трьох ступенів… Пам’ятаєте, ми бачили в журналі?..

— Пам’ятаю, — видихнула Надійка.

Вони довго мовчали, прикипівши до паркану, не в силі одвести погляд від чаруючого видовища. Мрія, фантазія, буйна уява дитячої свідомості, прочитане в книгах — все стало реальністю, ясно і зримо стояло перед ними.

— Пропала наша яма, — озвався Боря.

— Що яма! — сердито відповів Андрійко. — Та за такі ракети можна тисячі ям оддать. От якби пробратися туди!