Марсіанські «зайці» - Бердник Олесь Павлович - Страница 5

X

Ікс та Ігрек стрімголов бігли по коридору інституту біології. Вони забули про все. Краса Землі, велич океанів, чудеса людського генія, урочисті зустрічі з людьми— все це блідло перед наступною зустріччю з батьками. Після багатомісячної боротьби з наслідками радіації вченим з інституту біології удалося воскресити всіх космонавтів. І тепер, сьогодні, юнаки побачать Сергія Полум’яного — свого батька, і Марію — матір, чиє серце незримо супроводжувало їх у титанічному польоті серед зірок.

УР хутко котився по коридору слідом за юнаками, бурмотів:

— Як завжди, вони не вміють доцільно витрачати свою енергію.

Та Ікс і Ігрек не звертали уваги на його слова. Вони рвучко відчинили двері в палату. Там, на ліжках, лежало двоє — жінка і чоловік. Біля них стояв і хитро посміхався молодий кароокий лікар. Він поглянув на хворих, сказав:

— Ну, приймайте гостей, розбирайтеся самі…

І вийшов.

Марія затремтіла, поблідла, підвелася з ліжка. Вона з мукою і надією дивилася на незнайомі і рідні до болю обличчя юнаків і нічого не могла збагнути.

— Що це? Хто ви?.. — прошепотів Сергій Полум’яний.

— Ми — ваші сини, — несміливо промовив Ікс, а Ігрек прошепотів:

— Мамочко… Татку…

Четверо кинулися один до одного, завмерли в обіймах. Смерть не могла роз’єднати їх. Через провалля космосу, через зоряні хащі, через мільйони перепон, через темряву небуття гаряча любов сердець знову з’єднала їх у пориві великого щастя.

Марія дивилася на сяючі очі синів, цілувала їх, плакала і без упину запитувала:

— Як же так? Чому ми живі? А хто вас урятував?

І сини відповіли їй:

— Ось поглянь. Він теж прийшов. Це — наша нянька. Якби не він — ми б не зустрілися ніколи…

Марія поглянула і щасливо засміялася. Біля дверей стояв УР. Він автоматично заявив:

— Капітан рухається. Марія також. Їхня система відновлена. Можна знову летіти в космос. УР готовий.

— Друже мій, — ніжно сказала Марія. — Значить, ти все зробив. Ти виконав моє прохання. Від усього серця дякую тобі, чудесний, любий Урчику…

УР задоволено мовчав, блимаючи червоними вогниками очей.

МАРСІАНСЬКІ “ЗАЙЦІ”

Підготовка

Вони були нерозлучними друзями — Андрійко, Боря і Надійка. А здружили їх книжки про космос, про польоти на далекі загадкові планети, про зустрічі з розумними істотами інших світів. Ще в четвертому класі вони перечитали всього Жюля Верна, Бєляєва, Владка, а перейшовши в п’ятий, взялися за Єфремова.

Їх владно захопила романтика зоряного світу, неосяжні для свідомості відстані, приголомшуючі пригоди на страшних планетах, поєдинки з кошмарними потворами, породженими під променями похмурих сонць. Друзі, ніби свята, чекали кожної нової книги про міжзоряні польоти, жадібно читали повідомлення про нові й нові успіхи вчених, які запускали в небо велетенські супутники і ракети.

Дитячі серця тріумфували. Вже не письменники вигадують неймовірні польоти, а справжні інженери і конструктори запускають до зірок гігантські апарати. Друзі збиралися після уроків і мріяли, як самі стануть космонавтами, як будуть ходити в химерних скафандрах поміж скель і цирків Місяця.

Кожної перерви чорний чуб Андрійка, попеляста стрижена голова Борі та руді кіски Надійки схилялися докупи, і тоді сусіди-учні чули палкий шепіт, щасливий сміх або гарячу суперечку.

Та ось у них з’явилися трійки. Вчителі докоряли друзям. А піонервожатий Стьопа — високий, сильний десятикласник, який одною рукою міг підняти двопудову гирю, — прямо заявив:

— Літаєте попід небесами, а вчитися як слід не хочете. Для польотів на інші планети потрібні глибокі знання. А з трійками ви на ночвах з хати будете літати! О!

Учні довго сміялися після цього і прозвали їх “ночвонавтами”. І образа подіяла. А може, не так образа, як славнозвісний політ Юрія Гагаріна.

В той день гриміла вся школа. На уроках читали газети з повідомленнями про героїчний політ. Всі кричали “ура”, складали привітальні телеграми першому космонавту, а нерозлучні друзі мовчазно сиділи за партою. Вони були вражені, приголомшені, зачаровані. Вони не могли кричати — занадто чудесним було це здійснення. Дитячі серця підказували, що найкраще осмислити таку подію в тиші.

Взявшись за руки, вони довго ходили того вечора під зорями, зітхаючи, дивилися на Місяць, на червоний вогник Марса, на золотаво-срібний візерунок небес. І дали один одному слово — вчитися лише на п’ять, щоб стати такими, як Юрій — перший міжзоряний мандрівник.

Вони дотримали слова. Жодної трійки не з’являлося в їх щоденниках. Учителі хвалили друзів. Але прізвисько “ночвонавти” за ними так і лишилося.

Та ось настало літо. Почалися канікули.

Андрійко зібрав друзів у заповітній долині, де вони завжди гралися. Ця долина лежала за три кілометри від села. Щоб потрапити до неї, треба було перейти два невисокі горби, минути березовий ліс і перебрести неглибокий струмок. У долині завжди було пусто, дороги проходили далеко осторонь, трава росла мізерна, тому худобу сюди не виганяли, і це робило безлюдну місцину дуже затишною для гри.

Надійка і Боря зацікавлено дивилися на свого вожака. Що там він вигадав?

Сині очі Андрійка аж бризкали іскрами від таємниці. Зібравшись у ямі, під крислатими кущами бузини, друзі сіли на кам’яні стільці і приготувалися до наради.

Андрійко сказав:

— Товариші! Пора нам починати практичні роботи.

— Що значить, практичні? — заморгав віями Боря. — І в чому?

— Як-то в чому? В космонавтиці, певна річ…

— Кажи точніше, — не терпілося Надійці. — Що ти хочеш?..

— Ми зробимо ракету! — одрізав Андрійко. Боря і Надійка остовпіли. Вони не могли вимовити й слова. А їхній вожак впевнено вів далі:

— Зробимо ракету і запустимо її. Спочатку маленьку, для спроби. Посадимо в неї кота. А потім, якщо спроба буде вдалою, зробимо велику ракету… І полетимо самі. Ясно? І хай тоді Стьопа скаже, що ми “ночвонавти”!

Андрійко, на всякий випадок виглянувши з ями, понизив голос до шепоту і розповів друзям свій план. Вони захоплено підтримали його. Кожному було виділено окреме завдання. На прощання Андрійко попередив — усе тримати в цілковитій таємниці.

— Якщо дома взнають — з хати не пустять! — заявив він.

Перша половина плану почала виконуватися блискавично. Дюзи ракети вирішено було зробити із букс від воза. Андрійко знайшов на купі брухту біля колгоспної кузні три букси, Боря поцупив у матері в коморі старий негодящий самовар. Із пальним теж швидко впоралися. Надійка добула на полі в матері, яка працювала ланковою на буряках, селітри. А з селітри хлопці дуже швидко виготовили саморобний порох.

Букси заклепали з широкого кінця дерев’яними чопками, прикріпили їх трикутником до дерев’яного диска. Вийшло щось похоже на триніжки. До триніжок друзі прилаштували самовар, потім витягнули з нього центральну трубу і проробили ілюмінатори. Крім того, внутрішні стінки самовара обклали повстю, щоб коту в польоті було м’яко.

На борту ракети чорною фарбою Надійка написала: “ВПЕРЕД”. Так було вирішено назвати перший апарат.

Всі роботи велися в ямі. Звідти ж мав бути запуск.

У кінці червня ракета була готова. Ввечері друзі перевірили всі вузли конструкції, принесли до ями пальне і заховали все це в печері, заваливши отвір каменем.

Вони йшли додому через березовий ліс, жваво перемовляючись, задоволені тим, що їм пощастило довести роботу до кінця.

— Якщо все пройде вдало, — озвався Андрійко, — будемо готувати велику ракету!

Надійна аж спалахнула від радості, її зелені очі заіскрилися.