Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович - Страница 50

— Ви перекажете йому те, про що я вас просила?

— Лідо, я вже забув усе, що ви мені сказали, бо певен, що ви самі незабаром розмовлятимете з Ярославом. Тільки — пробачте, що я втручаюсь у ваші справи, — мені здається, ви надто важко й боляче сприйняли романтичні відносини між вами і Макаренком. Коли вийдемо звідси й побачимо над собою сонце, ви думатимете інакше.

— Ви хочете сказати, що я помиляюсь? Ні. Боюсь, що ви перебуваєте під впливом тих розмов, які зараз точаться навколо Ярослава. Мені самій іноді дивна його поведінка. Але ви знаєте Стася, мого брата. Він безмежно вірить у Ярослава. Ми з ним майже ніколи не говоримо на цю тему, але я знаю це.

Так, Станіслав Шелемеха — це третя людина, яка вірить Макаренкові. Кротов, Догадов і Шелемеха. Тільки останні двоє нічого не розуміють у тих складних питаннях техніки, про які всі інженери сперечаються з Макаренком.

— Це було б страшно… — раптом прошепотіла Ліда. — Тоді краще не виходити звідси.

І в цих словах, мені здалося, прозвучало захитане довір’я до того, кого вона любила. Від цих слів у мене стиснулося серце.

Раптом почувся гуркіт, під нами задрижав літостат. Наші сусіди прокинулись і загукали до нас.

Десь там, за межами цього темного, затопленого простору, електромонтери налагодили подачу струму. Машиніст залишив мотори включеними, і тепер літостат враз заворушився. Що буде далі? Спершу ми не розуміли, якою небезпекою це загрожує нам, і навіть зраділи, відчувши турботи тих, хто десь дбає про наше врятування. Але коли машина повільно рушила з місця і ми зрозуміли, куди вона піде, відчай охопив нас. Літостат, спрямований на вихід із штольні, дійде до виїмки і там, занурившись, потопить своїх пасажирів.

Гуділи занурені у воду мотори, повільно повз оточений темрявою літостат, і, охоплені чеканням катастрофи, ми слухали те гудіння, вдивлялися в безпросвітну темряву.

Машиніст загукав до мене й Ліди, щоб ми кричали, а він спробує, орієнтуючись на той крик, допливти до нас. Ми не знали, для чого це, але зважили на його прохання. Розуміється, коли б літостат ішов швидше, то його намір кінчився б оумко. Але повільність руху машини дала Набокіну можливість підпливти до нас. Він виклав свій план: пірнути, розшукати розчинений люк до кабіни управління, пролізти туди й виключити мотори. Задум сміливий, але навряд чи можна його здійснити. Машиніст пробував це зробити. Кілька разів він пірнав, шукаючи люк, а за третім чи четвертим разом таки знайшов, але влізти в кабіну не зміг, бо йому невистачало повітря. Раз за разом він повторював свої спроби і кожного разу випливав, важко дихаючи. Ми не бачили його і, лише коли він подавав голос, довідувалися про появу його на поверхні. Нарешті, зовсім стоімившись, він попросив нас гукнути і підплив до мене.

Саме коли я відчув руку машиніста біля себе, літостат раптом зупинився, наскочивши на якусь перепону. Можливо, він зійшов з рівного шляху і вперся в одну з велетенських колон або в стіну штольні. Здавалося, ніби машина, зупинившись, крекнула, але все-таки намагалась просунутись уперед. Раптом вона зсунулась набік і рушила далі.

Ще кілька разів повторювалося те саме, кілька разів нам здавалося, що літостат зупиняється, бо далі його не пустить стіна чи колона, але кожного разу помилялися. Машина сповзала вбік і продовжувала свій переможний поступ.

Ми вже майже не розмовляли, ждучи кінця. Машиніст знов пірнав, намагаючись пробратися в кабіну. Нарешті, остаточно переконавшися в неможливості здійснити свій задум, він притулився біля нас, наче збираючись добре відпочити і після того пошукати ще якогось виходу із скрутного становища. Технік мовчав, на запитання відповідав тихо і якось неохоче. Мабуть, його охопило почуття цілковитої байдужості.

Коли ж почнеться заглиблення?

Мабуть, кожен з нас не раз звертався до себе з таким запитанням. І ось, немов у відповідь на це, ми почули, як нам почало заливати ноги. Вода швидко підіймалася все вище й вище. Ліда міцно стиснула мою руку, ждучи підтримки чи підбадьорюючого слова, але хвилювання стиснуло мені горло. В цей момент я почув, як тихо, шепочучи собі під ніс, лається машиніст. Не знаю, як це сталося, тільки десь зникло моє хвилювання, і я крикнув, правда, якимось чужим, не своїм голосом:

— Мужність, товариші! Мужність!

Неймовірний спокій відчувався в голосі техніка, що відповів відкілясь здаля:

— Прощайте, товариші!

Ліда ще міцніше стиснула мені руку. Машиніст перестав лаятися і обняв нас обох. Вода доходила до пліч.

Важко сказати, скільки ще хвилин залишалося нам жити. Мабуть, дуже небагато. Коли… наче гострим лезом, торкнулася надія кожного з нас. Вдалині блимнув вогник… Один, другий… два рухливих вогники. І разом, не змовляючись, ми закричали. Я не пам’ятаю, що ми кричали. Мабуть, кожен по-своєму кликав на допомогу.

Ніхто не відповідав, але вогники миготіли, немов хтось подавав якісь знаки. Ми вже знали напевне, що то не лампочки, які випадково засвітилися. Ні, ті вогники були в руках людей, що несподівано з’явилися перед входом до штольні.

— Розв’язуйтесь, — штовхнув мене машиніст.

Справді, це треба було зробити якомога швидше, бо вода доходила нам по шию, а ми з Лідою залишалися прив’язаними до драбини.

— Гмиря, одв’язуйтесь! — крикнув Набокін технікові і кинувся йому на допомогу, бо той не вмів плавати.

Я мерщій заходився одв’язувати себе і Ліду. Але це було нелегко. Ще б трохи, і ми не змогли б уже розв’язатися, бо й так доводилося занурюватися у воду.

Вогники наближалися, та ще швидше йшов на глибину літостат. Нам довелось лишити його і кинутися вплав. Дівчина трохи вміла плавати, і її неважко було підтримувати. Але машиністові, я чув по голосах трохи далі, нелегко було з техніком. Той, мов камінь, тяг свого рятівника донизу. Тоді я покинув Ліду і поспішив до машиніста. Незважаючи на темряву, швидко знайшов їх. Крім голосу, допомагали орієнтуватися також вогники, що почали швидко наближатися до нас.

Добре пам’ятаю той момент, коли на дивній споруді з дощок та гумових куль підпливали до нас двоє людей. Вони гукали, потім кинули рятівні пояси. Я впізнав у тих людях Макаренка І Догадова. Ще чув крик Ліди, яка потопала, і бачив, як у воду на допомогу їй кинувся Догадов, що знаходився ближче до неї.

Потім разом з іншими я опинився на тій плавучій споруді. Макаренко витяг Ліду, яку підтримував у воді Догадов.

Нас повезли туди, де світилися інші вогники. Там на трохи краще обладнаному човні ми побачили двох водолазів. Ще чимало часу минуло, поки нас по одному, надівши на голову водолазну маску, проводили під водою в тунелі.

Все промайнуло, як сон. Знаю, що неймовірна втома іноді порушувалася винятковою радістю, що залишився живий. Немов у тумані постають тепер у спогадах ті події й товариші, врятовані разом зі мною.

Нас внесли на руках у кабіну ліфта, що тепер стояв значно вище: а після того, як підняли на поверхню, так само на руках винесли з кабіни.

ЗБОРИ В ЇДАЛЬНІ

Це відбулося другого дня після того, як нас врятували.

В їдальні маленького готелю дев’ятсот двадцять п’ятої шахти зібралося кілька друзів, щоб поговорити з тими, кого врятували останніми. Як водиться в таких випадках, тут же був і лікар. Спершу він шумно заперечував проти багатолюдних зборів, а коли ми довели йому, що вже відпочили, він усе ж таки не відходив од нас ні на крок, спостерігаючи за нашою поведінкою. А ми таки справді непогано відпочили. Про це свідчив наш величезний апетит, що з’явився після міцного сну. Потреба задовольнити вовчий голод і була причиною того, що місцем зустрічі з друзями ми обрали їдальню.

Тут було затишно й приємно. Звичайно цим готелем користалися лише інженери, які приїжджали на шахту з головного управління будівництва. Все в ньому було пристосоване для того, щоб забезпечити їм можливість спокійно працювати. Два десятки комфортабельно обладнаних кімнат, вітальня, спортивний зал і певний режим, якому підкорялись усі, — все це робило цей готель подібним до невеликого, добре організованого санаторію.