Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович - Страница 49

Згадав першу зустріч над морем, тоді, вночі, коли я лише чув її. Згадалася темрява на Приморському бульварі і гуркіт прибійних хвиль.

Але що таке? Сутінки в тунелі починають згущатися. Сині й червоні лампочки тьмяніють, світяться, немов іскорки, і раптом гаснуть зовсім. Могильна темрява і тиша оточують нас. Я сиджу, мов закам’янілий. Машиніст теж не вимовляє жодного слова. Розумію його: він боїться будити техніка так само, як я Ліду. Здається, коли б не сонна дівчина біля мене, я закричав би зі страху. Обережно підіймаю її і, як маленьку, беру на руки. Не знаю, відкіля взялася ця сила, але міцно тримаю свою ношу, охоплений турботою лише про неї.

Обплутую ногами щаблі драбинки, щоб не впасти, і напружено вдивляюся в темряву, ждучи, чи не з’являться там рятівні вогники. Ллє нічого немає. Тільки від напруження іноді щось заблищить в очах і враз зникне.

Чую, як машиніст збудив Гмирю, як той ледве не впав у воду, а потім гукнув мені кілька слів, запевняючи, що придумав, як усім заснути. Для цього він радив прив’язатися до драбинки.

Я відповідаю йому не дуже голосно, щоб не збудити Ліду, дякую за пораду.

Здається, вони скоро заснули там, прив’язавшись своїми пасками.

Я думаю про те, що коли нам доведеться загинути, то найкраще зустріти смерть заснувши. Але сон, що так знемагав мене, зник. Мені, мабуть, судилося вартувати в цій глибокій, страшній могилі.

Фосфоризований циферблат годинника показував, що час тягнеться неймовірно повільно. Щоб якось розважитись, пробував лічити секунди, ставлячи завдання долічити до п’ятисот або до тисячі. Збивався і починав знову. Знову збивався і тоді починав відновлювати в пам’яті вірші улюблених поетів. За віршами йшли казки. Тільки нічого до кінця довести не міг. Думки якось стрибали і часто повертались до того, що зараз робиться на поверхні, де Макаренко, Кротов, Догадов, Аркадій Михайлович, Тарас. Згадав Томазяна. Може, він сьогодні або завтра прилетить сюди і вже не застане свого Ватсона.

І несподівано згадав одну річ, що пояснила мені, чому нас не врятували і… мабуть, не врятують. Щоб дістатися з підземного вокзалу до Північної штольні, треба йти тунелем. Висота тунелю, порівнюючи з висотою інших підземель, значно менша. В тунелі літостат цією драбинкою, що ми на ній сидимо, торкатиметься стелі. Значить, тунель майже доверху заповнила вода, в ньому не зможуть пропливти ні човни, ні плоти. Якщо навіть припустити, що вода з підземного озера вся вийшла і рівень її в штольні не підійматиметься, то сюди ніхто не зможе пройти, поки з тунелю не відкачають хоча б частину води або не випустять її в море, пробивши ті перегородки, які ще розділяють Забайкальський та Далекосхідний сектори Глибинного шляху. Значить, ми приречені на довгочасне перебування в цьому склепі без їжі, без можливості нормально поспати й відпочити. Перспектива не з приємних. Коли б хоч світло було.

Раптом проснулась Ліда. Вона повернула голову, спробувала підвестися і злякано спитала:

— Що це?

— Виспались? — і собі спитав я, відчуваючи, як важко відповісти на її запитання.

— Де ми?

— Досі в Північній штольні.

— А чого темно?

— Електрика щось… погасли лампочки.

Нарешті вона отямилась і згадала те, що, мабуть, видалося жахливим сном. Як хотілося, щоб це справді був лише сон! Але то була страшна дійсність.

— А де машиніст і технік?

— Вони сплять, поприв’язувавшись до драбинки.

— Ви правду кажете?

В голосі її бриніла тривога.

— Правду.

— Їх можна покликати?

— Можна. Ви хочете, щоб я збудив їх?

— Ні, ні…

Вона вимовила це нерішуче, гадаючи, мабуть, що наші товариші загинули.

— Запевняю вас… Можна гукнути…

— Не треба. Не будіть. Тепер поміняємось місцями. Ви спіть. Я триматиму вас.

— Ми можемо зробити так, як вони. Прив’яжемося. Буде спокійніше, і спатимемо обоє. Хоч сон у мене зник.

— А ви хотіли спати? Чому ж ви мене не розбудили?

— Це було недовго. І ви так солодко спали…

Ліда замовкла. Я хотів розвіяти її сумні думки, але не знав, як обминути те, про що ми думали. Незважаючи на темряву, ми краще вмостилися на своїх місцях, і я прив’язав її, а потім себе до щаблів.

— Ярослав сказав, що спускається нам на допомогу?

— Так. Він, напевне, вже десь близько і щось робить, щоб пробратися сюди човном.

— Чому ж так довго його нема?

— Тепер сюди важко пробратися. Може, нам доведеться провести тут більше доби, поки наспіє допомога.

Я пояснив їй, що зараз затоплення, мабуть, не загрожує нам: вода перестала прибувати, — отже, все горішнє озеро витекло в тунель.

— Слухайте, — раптом зляканим голосом вимовила Ліда, — вони до нас не прийдуть.

— Чому?

Трапилося те, чого я так боявся: дівчина згадала висоту тунелю і збагнула безнадійність нашого становища. Мої вигадки не могли обманути її.

— Але ж вони швидко випустять воду з тунелю, — сказав я і знову нагадав Ліді про план прориву перемичок між секторами.

— На це потрібно багато днів. Ми стільки тут не витримаємо.

Після того вона знов довго мовчала і тільки хвилин через двадцять спитала:

— Чи є у вас сірники, папір та олівець?

— Є блокнот і авторучка, але сірників нема. Навіщо вам?

— Я хотіла б написати листа. Його колись знайдуть.

— Не говоріть так. Цього не буде.

Мабуть, мій голос звучав не дуже твердо, бо вона пошепки відповіла:

— Ви самі не вірите в можливість порятунку… Звичайно, ми будемо чіплятися за життя до останньої хвилини. Та це ще не порятунок.

Я почав докладно розповідати їй про найнеймовірніші пригоди, коли врятування людини було подібне до чуда. Ліда мовчала, і я не міг угадати, як впливають на неї мої слова.

Згодом вона заговорила з почуттям смутку й нерішучості:

— Ви витривалий. Може, вам пощастить вижити…

— Лідіє Дмитрівно!

— Не перебивайте. Ви можете звати мене просто Лідою. Так буде коротше. Тільки слухайте. Те, що ви зараз почуєте, ви повинні пам’ятати лише в тому випадку, коли я загину. Якщо ж залишуся живою, ви забудете нашу розмову. Так?

Я мовчав. Вона зрозуміла, що це знак моєї згоди, і мовила далі:

— Коли побачите Ярослава, скажете йому, що я його дуже любила. Нехай він не ревнує мене до Юрка. Юрко дуже хороший, і, мабуть, рідко хто любить сильніше, ніж він. Своє життя Юрко присвятив мені. Іноді я вірила, що люблю його, часто запевняла себе в цьому. Але ніколи не могла позбутися думки про Ярослава і завжди мріяла про нього. Він сам відмовився від мене. І запевняв, що робить це заради мене, бо вірить, що Юрко врятує, що Юрко все зробить, щоб вилікувати мене. Може, він говорив це щиро… Але я відчувала інше: більше, ніж мене, він любив свої химерні проекти, фантастичні задуми, яким підкоряв своє життя, перед якими мусило поступатися особисте щастя. Що ж… він домігся свого… — гірко прошепотіла вона.

— Лідо, ви справді думаєте так про Ярослава?

— Це ж людина, яка горить в полум’ї єдиної пристрасті. Коли він зустрів мене, він завагався… Я певна, що він довго боровся із своїм почуттям… Врешті любов була переможена. Мені так хотілося зустрітися з ним і не розлучатися. Наші зустрічі були такі короткі, рідкі і такі болюче щасливі. Скажіть, що, вмираючи, я думала про нього… Може, цього і не треба, тільки я хочу, щоб він знав про моє кохання… Скажете і забудьте про нашу розмову. Хай це буде лише його таємниця.

Я слухав і думав, що Ліда, мабуть, теж помиляється щодо Ярослава. Я думав про таємничість, що оточувала цього інженера. Безперечно, він теж любив Ліду, але чи тільки його проекти стояли на перешкоді коханню, чи не було правди в словах інженера Опока і академіка Револа, коли вони говорили про свідомий злочин? Хіба це не могло стати тим, що примусило його відмовитися від Ліди? Але що могло штовхнути цю людину на злочин, заради якого вона калічила собі життя? Чому він примушував себе так посилено працювати і жити аскетом? Ні, я плутався і нічого не розумів. Ні я, ні Ліда — ми обоє не знаємо Ярослава Макаренка.