Еліксир життя - Герасименко Юрий - Страница 19

Міка заснула в кріселці, і Окуно, обережно взявши дитину на руки, відніс її до боксу Кьоко. Поклали малу в постіль і ще довго розмовляли, обмірковуючи те, що сталося. Кьоко часто позирала на розпашіле доньчине обличчя і байдужим топом намагалась нриховати тривогу:

— А… хіба це життя? Наче якісь кроти… Як отак жити…

— Ні, Кьоко-сан, — заспокоював Окуно. — Не треба так казати…

Він добре бачив її сум’яття і щиро хотів заспокоїти, хоч сам був схвильований до краю. Така ніч! Парк, розквітла сакура… Вільна атмосфера — хоч і радіоактивна, але вільна, вільна… Окуно Тадасі відчув: він освідчиться зараз або ніколи. Одне рішуче зусилля, і психологічний бар’єр буде подолано!

— Кьоко-сан! — голос його зазвучав неприродно урочисто, і, може, тому він ще раз повторив: — Кьоко-сан! Я давно вже хотів сказати…

Вона повернула до нього красиво окреслену голову, очі сяйнули:

— Я здогадуюсь, Окуно-сан… Але ж нас розділяє… Тепер я можу не таїтись: нас розділяє гасло “Неба і Сонця!”

Зараз, почувши девіз підпільників, Окуно Тадасі не здригнувся, поглянув на молоду жінку з ніжністю, теплотою і довірою.

— Я багато думав про це, — сказав неквапно, — особливо після тієї розмови… Я шукаю стежки до вас. Неба і Сонця!

Кьоко тихо промовила:

— Кожен із нас має право прилучати інших. А в боротьбі з Унікумом такий інженер, як ви, Окуно-сан…

— Що потрібно, щоб стати до ваших лав?

— Насамперед чесність і відданість.

— Кьоко-сан, адже ми…

— Так, я вірю. Зараз, Окуно-сан, ви мусите вклонитися чотирьом сторонам світу, вимовляючи наш девіз: “Неба і Сонця!”

Схиляючись у поклоні, Окуно Тадасі притуляв долоні рук до колін і при тому казав:

— Неба і Сонця! Неба і Сонця! Неба і Сонця! Неба і Сонця!

Подивилися одне одному в очі, і це вже були погляди спільників, товаришів по боротьбі.

— Тепер ви наш, Окуно-сан, — промовила Кьоко. — Вітаю вас. Незабаром одержите завдання.

— Ви ще побачите, переконаєтесь… — пересохлими губами шепотів Окуно, опускаючись на циновку біля її ніг. Якесь нове, досі не знане почуття самопожертви, самозречення охопило його єство. Раніше він жив тільки для себе, тепер житиме для Кьоко, Міки, для всіх!

— Хочеш — покажу тобі Токіо? Адже ти його не знаєш, Кьоко-сан. Ти була дитиною, коли… цей злощасний Унікум…

— Так, місто мені паче снилось, — Кьоко шжлала долоню йому на голову. — Ми підемо. Але не зараз…

— Завтра?

— Гаразд, підемо завтра. А тепер — до побачення…

Окуно виходив і дивувався сам собі: і саке[10] не пив, а наче п’яний.

Вони оглядали місто з височенної ажурної вежі, такої височенної, що в Кьоко аж голова паморочилась. Піднялися ліфтом, вийшли на засклену оглядову веранду, і перед їхніми здивованими очима постала безмежна панорама Токіо, химерно помережана гірляндами електричних вогнів. Багатобарвні реклами, наче зоряні скупчення, миготіли, мінилися, і то згасали, то спалахували з новою силою. Мчали електропоїзди, автостради були запруджені автобусами, легковими автомашинами. Транспортні потоки слухняно зупинялися перед червоними кружалами світлофорів і енергійно рушали, коли з’являлись зелені.

Окуно дав Кьоко бінокля.

— Подивись.

Кьоко довго приглядалася, потім опустила бінокля і зітхнула:

— І в поїздах нікого нема… І в автобусах… Анікогісінько, жодної живої душі!

— Так, місто зовсім безлюдне.

— То навіщо ж він підтримує весь оцей рух? Який в цьому сенс?

— Не знаю, Кьоко-сан.

— Якась безглузда гра, маскарад. Мертве місто… Я більше не можу, Окуно-сан…

Вулицею мчали автомашини, та Окуно і Кьоко вирішили і назад добиратись пішки. Ішли мовчазні, пригнічені, наче з похорону. Вулиці повнилися шумом шин, вуркотанням моторів, але всі ці звуки тільки посилювали враження мертвої тиші, що налягла на велетенське місто. Безлюддя — ось що гнітило!

Біля Отані-готелю Кьоко зупинилася. Велична споруда була вщерть залита яскравим світлом. Просторий хол, засланий величезним червоним килимом, дихав пусткою. Кьоко чомусь закортіло походити по цьому килиму, відчути його м’якість.

Прозорі двері самі розсунулися перед ними. Та як тільки Кьоко й Окуно зайшли всередину, їх зненацька оглушив голос динаміка:

— Хто посмів ігнорувати заборону? Покажіть картки!

Скрипучий нелюдський голос наче вразив їх шротом.

— Тікай, — шепнув Окуно, — мерщій… Кьоко кинулась до дверей, вони пропустили, і її тінь майнула по крутому під’їзду вниз.

— Картку!

Рука Окуно Тадасі вже шарпнулася до кишені, та в останню мить він відсмикнув її. “Покарання неминуче й тяжке. А в респіраторі — хіба пізнають? Тікати, тікати!..”

Кинувся вслід за Кьоко, та прозорі двері вже були заблоковані. Ударив плечем — біль обпік його, але двері не зрушились.

— Спроба втекти обтяжує провину! Динаміки обстрілювали його з усіх боків.

А він гарячково обмацував поглядом стіни: де вимикається світло? Побіг до ліфта — тут двері послужливо відчинилися, і він мало не вскочив до кабіни. Це ж пастка, пастка! Сховався в тінь за колоною, притулився до неї спиною, завмер. Шалено калатало серце, йому не вистачало повітря. Часу мало, зовсім мало. Кілька хвилин — і прибуде залізна команда… Роботи нещадні. Може — сходами вгору? На дах? Безвихідь, безвихідь… Фотоелемент поки нічого не помічає, бо тінь. Триматися тіні… тіні…

Тільки тоді, коли почувся рев вертольота, а біля під’їзду загрюкала страхітлива танкетка, Окуно нарешті знайшов куди тікати. В сад! Адже біля цього готелю — сад і, здається, на виході до саду двері не автоматичні.

— Стій! Злочин…

Окуно вже вскочив у вузький напівтемний прохід, перебіг ще хол, менший, а ось і вихід! Штовхнув двері й опинився на площадці, всипаній гравієм.

Сад освітлений, але від кущів і дерев пролягли чорні тіні — тут можна сховатись! Злочин? Який злочин? Чому злочин? Адже якщо радіація… Йому ж самому…

Упав під кущем побіля струмка, відчув, як тіло сприймає тепло нагрітої за день землі. Трава теж була тепла, сонно плюскотів струмок. Це потроху втихомирювало серце. Окуно Тадасі стежив за гострими зблисками у холі готелю і міркував, що ж діяти далі. Двері в сад вони, безперечно, швидко знайдуть і тоді…

Нараз він згадав, що колись, ще маленьким, бачив тут металевих коней…

Підвівся і, ховаючись у тінях, подався в глиб саду. Зняв респіратора, кинув у траву.

Ось бронзовий кінь із стригунцем — підняті голови, нашорошені вуха, хвости по вітру. Тварини наче стривожені тим, що тут відбувається: з усіх боків гострі ножі синюватого світла панахають сутінки, чути важке гупання металевих ніг. Одним ривком Окуно скочив на бронзового коня, правою рукою вхопився за гриву, ліву відставив убік, — і в такій позі закляк, наче й він вилитий з бронзи.

Роботи нишпорили по саду мовчки. Окуно бачив, як один з них нахилився і підняв з трави його респіратор. Підніс до свого об’єктива, потім поклав до бокової сумки і подався вздовж струмка. Ще два, освітлюючи кожен закуток, поволі наближалися до нього.

“Хоча б не освітили обличчя… — думав Окуно Тадасі. — Кліпну очима — пропав. Зворухнуся… Ні, ні, витримати, закам’яніти!”

Світло двох прожекторів — наче синюваті мечі. Прокляті роботи так і розмахують ними, ніби заповзялися постинати все живе.

Наближаються…

“Статуї сліпі. Заплющу…”

І цієї ж миті світлові мечі полоснули його по обличчю. Проміння було таке інтенсивне, що навіть перед заплющеними очима попливли, закрутилися оранжеві кола. Мить, друга, — і вони почали тьмяніти, розпливатися…

Відійшли? Окуно не зворухнувся, доки не почув, як віддалилось гупання важких, нелюдських кроків.

Через деякий час почулося ревище моторів. Подаленіло, приглухло.

Окуно Тадасі скочив з коня, погладив його бронзову гриву і, сторожко озираючись, подався із саду.