Еліксир життя - Герасименко Юрий - Страница 18

Коли Окуно зайшов до Кьоко, вона плакала. Витирала хусточкою очі, та сльози не переставали бігти.

— Що трапилось, Кьоко-сан?

— Міка-тян… Міка-тян зникла…

— Міка-тян?

Тільки тепер він помітив, що малої нема в боксі.

— Я повернулася з роботи — її нема. Подумала, може, у вас… Ви пробачте, Окуно-сан, що потурбувала…

— Ні, до мене вона не заглядала. Де ж вона може бути? Та ви заспокойтесь, Кьоко-сан, ніде вона не дінеться. Може, в котрої з подруг?

— Я зв’язувалась — її ніде нема.

— Ну, як це — “ніде”?

Окуно підійшов до Кьоко впритул і поклав руку їй на плече, бажаючи заспокоїти. Але жінка раптом припала до нього, і плечі її почали здригатися ще дужче.

— Ну, не треба так… Заспокойтеся, Кьоко-сан… — Він погладив її по голові, як дитину. — Знайдемо, зараз ми її знайдемо… А може, й сама ось прийде… — Обоє поглянули на двері, ніби саме цієї миті Міка могла їх прохилити.

Кьоко схлипнула і замовкла. Сіла просто на постіль, випроставши ноги.

— Останніми днями вона була якась не така, як завжди, — задумлива, мовчазна. Часто блукала по тунелях… Я передчувала: щось станеться, от і сталось…

Загадала мала загадку! Окуно міркував уголос, аналізував різні варіанти. Кьоко не полишала думка про нещасний випадок, і вона знову почала плакати. Окуно Тадасі заспокоїв її як міг, а потім запропонував піти на пошуки.

Незважаючи на те, що була вже пізня година, головний тунель повнився шумом і гамором. Рухові доріжки несли кудись тисячі людей, лунала музика транзисторів, фільмових реклам, і все це через кожну хвилину покривав гуркіт електропоїзда, що пролітав за невисокою легкою загорожею. Хіба в цьому тлумі знайдеш дитину? Кьоко прихилялася до Окуно Тадасі, наче й сама боялася загубитися в безкінечному людському потоці.

— Маленька моя вишенька… — шепотіла Кьоко. — Ой, горе…

— А де вона останнім часом блукала? — спитав Окуно.

— Побіля станції Мейді.

Подалися туди. Зійшли зі стрічки тротуару на бетонований перон. Станція нічим особливим не примітна. Сірі стіни з рекламними плакатами і схемами ліній метро. Перехід на другий бік попід колією.

— І часто вона сюди приходила? — озирнувся навколо Окуно.

— Частенько.

— Що її тут приваблювало — не казала? Кьоко зупинилась, приклала пальці до губів.

— Заждіть, Окуно-сан… Я їй часто розповідала про сакуру… Міка все допитувалась… З цієї станції колись був вихід до саду Мейді. А там — сакура…

— І ви допускаєте, що Міка-тян могла…

— А що? — Страшна догадка зблиснула в очах Кьоко. — Це ж дитина!

Окуно Тадасі довго стояв мовчки. Якщо ма ла якимось чудом вибралася на поверхню… то яке ж чудо зможе її врятувати? Вона вже одержала безліч рентгенів… Але де вона знайшла вихід?

Пішли до сходів, якими токійці колись заходили до станції. Тепер вихід перекрито пласти-ковим щитом — Окуно добре це знає. Шкода, що тут темно — певне, можна було б помітити сліди в поросі…

— Окуно-сан! — скрикнула Кьоко, стиснувши йому ліктя. — Он, погляньте…

Тадасі підвів голову і побачив щілину! Вузенька тьмава вертикаль відділяла щит від чотиригранної колони. Відсунуто!

Зійшли на кілька сходинок і виразно відчули потік повітря. Окуно кинувся вгору, натиснув на щит і легко присунув його до колони — перепинив потік отруєного радіацією повітря. Обіперся спиною об щит, чомусь провів долонею по обличчю. Кьоко підійшла до нього впритул, він аж відчув її гаряче дихання.

— Пустіть, Окуно-сан, я піду за нею…

Він розкинув руки, заступаючи їй дорогу:

— Божевільна! Загинеш!

— Ну й що? — спокійно обізвалась Кьоко. — Разом з нею… моєю вишенькою… А нащо мені це довічне ув’язнення? Пустіть…

— Не пущу. Треба взяти респіратори… Кьоко-сан, респіратори!

Вона стиснула йому плечі, намагаючись відштовхнути вбік:

— Я бігом! Ухоплю її на руки… Тадасі-сан, кожна мить дорога!

— Ну, тоді лишайся тут, я сам…

Окуно відсунув щита і кинувся в прохід — угору, на поверхню землі. Його обдало теплим, вологим повітрям, V серце одчайдушно билося, і він подумав: “Невже це я? Безглуздя”.

Кьоко бігла слідом за ним.

Срібляста ніч сповивала безлюдне місто: певне, десь там, за темною стіною парку, зійшов місяць. Була німа, непорушна тиша.

Кьоко наздогнала Окуно, простягла йому руку, і він з готовністю взяв її, ніби чекав цього жесту. Ішли мовчки, притулившись одне до одного. І ця алея, і темні хащі обабіч, і високе склепіння гілок угорі, — усе було, як вві сні. Кьоко здавалося, що вона вже переживала це саме, що це діється з нею повторно, і може, все це не справжнє, а тільки сниться…

— Окуно-сан…

Він повертає голову і мовчки дивиться на її витончений профіль. Якесь невиразне, але до щему хвилююче почуття охоплює його.

— Окуно-сан…

Він обережно стискує її ніжну долоню, шепоче:

— Тихо, тихо, Кьоко-сан…

Шепоче і думає: яким числовим кодом і хто зміг би передати оцей, саме оцей стан душі?

Попереду забовваніли розмиті сутінками контури легких храмових будівель. Окуно Тадасі вийняв блокнота, написав кілька ієрогліфів. Одірвавши аркушик, підійшов до найближчого куща і примостив його між гілками. Кьоко все це спостерігала мовчки, а коли папірець забілів на темному тлі дерев, спитала:

— Нащо це ви, Окуно-сан?

— То молитва.

Неширока доріжка повела їх у гущавину, вони йшли, знову взявшись за руки, дослухаючись нічних шерехів.

Якось несподівано дерева розступилися, і перед Кьоко та Окуно сяйнула галявина, залита місячним світлом. Білим видивом посеред неї стояла розквітла сакура. Яка ж вона казково гарна!.. І біля неї — маленька постать Міки. Простягла рученята — наче вимолює щось — і ходить навколо вишні.

На якусь хвилину Кьоко й Окуно ніби заклякли — так вразила їх ця картина. Дитя підземелля на лоні природи! Під сакурою… Хто його навчив ловити в жменьки опадаючий цвіт? Та вона ще й пісеньку співає!

Сакура, сакура,

Мила, люба сакура…

Кьоко прожогом кинулась до неї, вхопила на руки, шепотіла, пригортаючи до грудей:

— Я так турбувалася — де це моя Міка-тян? Де моя вишенька? І Окуно-сан…

Кьоко й Окуно забули про все на світі: і про радіацію, і про Унікума, і навіть про бездушну установу Контроль і Санкції.

— Мама правду казала, — обізвалась Мі-ка. — Тут дуже гарно! Еге ж, Тадасі-сан?

— Еге ж, еге ж, — хитнув головою Окуно. — Але нам треба хутко додому.

— Так, доню, нам треба поспішати.

— А ми будемо сюди приходити?

— Будемо, — пообіцяла мама.

Окуно Тадасі промовчав.

Міка зісковзнула на землю, взяла його за два пальці:

— Я вас, Окуно-сан, а ви маму візьміть за руку, обійдемо навколо сакури!

Міка тупала попереду, вони йшли за нею вервечкою.

Окуно виламав гілочку з квітами і дав дитині. Коли рушили додому, мала помахала вишні рученям. Тепер вони крались, наче злочинці. Тільки в тунелі, засунувши за собою щита, Окуно відітхнув.

— Ми всі мусимо негайно пройти дезактивацію, — сказав він Кьоко. — Я зараз настрою дозиметра і покличу вас. Переодягатися не треба. Міка-тян, дай мені цю гілочку, прийдеш із мамою — забереш, вона твоя, я тільки перевірю…

Кьоко була стомлена і… байдужа до радіації. Донька знайшлася, донька біля неї — ось головне. Пригорнула її до себе та так і стояла. А коли Окуно її покликав, Кьоко з першого ж погляду помітила, що він дуже розгублений. Він то клав гілочку сакури в дозиметр, то виймав її звідти, крутив тумблери то в один бік, то в другий.

— Розумієте, Кьоко-сан… Рівень радіації в межах норми…

— Так це ж добре, Окуно-сан!

Він поглянув на неї по-дитячому безпорадно:

— Може, моя апаратура…

До пізньої ночі Окуно вимірював ступінь зараженості одягу, вишневої гілочки, але радіоактивні характеристики вперто приховували відхилення від норми. Прилади наче затялися, і збентежений Окуно Тадасі змушений був відступитися. Знизав плечима:

— Завтра заміню апаратуру.