У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 1

Ігор Росоховатський

У ПІДВОДНИХ ПЕЧЕРАХ

Художник ГЕОРГІЙ ЗУБКОВСЬКИЙ

У ПІДВОДНИХ ПЕЧЕРАХ

ФАНТАСТИЧНА ПОВІСТЬ

1

Перший помітив пропажу постачальник. Він побіг до начальника охорони, і вони удвох обшукали склад та господарський двір. Але контейнерів не було.

— А документ про доставку є? — запитав переляканий начальник охорони, начебто документ міг замінити контейнери.

— Та я ж вам його показував. Сам привіз. Простежив, щоб правильно розвантажували і поставили на площадку транспортера…

— А де стояв контейнер з відходами?

— Також там. Його повинні були через півгодини забрати.

— А може, й забрали? І помилково — обидва контейнери?

— Виключено. Я питав і на складі, і в постового.

Кажучи це, постачальник з досадою подумав:

“А я ще дивувався, нащо тут воєнізована охорона. Адже ЕУ-3 об’єкт суто цивільний, експериментальна установка по опрісненню морської води. Хоча енергію їй і постачає атомна електростанція, але, по-перше, станція крихітна і малопотужна, а по-друге, “трішки” застаріла. Такі станції тепер ні для кого не секрет. І ось маєш…”

Начальник охорони безпорадно розвів руками. Останні іскри надії погасли. Треба було доповідати начальству.

Незабаром у дворі електростанції з’явилися люди з пошуку. Їм давав пояснення сам начальник ЕУ-3 (він же був і начальником електростанції).

— Як бачите, у нас двір закритий, — пояснював він. — Огорожі немає тільки з боку моря, але тут скелястий берег обривається майже прямовисно. Та й кому можуть здатися ці кляті контейнери?

— Це вже інше питання. Не будемо забігати наперед, — сказав невисокий чоловік в окулярах, який назвався Аркадієм Пилиповичем. — Отже, в одному контейнері був збагачений уран, у другому — радіоактивні відходи. На якій відстані лічильник Гейгера реагує на такі контейнери?

— Залежить від чутливості лічильника і від середовища, — промовив начальник об’єкта.

— Ви поясните це детальніше трохи згодом моєму помічникові, — Аркадій Пилипович вказав поглядом на широкоплечого мовчазного чоловіка, який уважно слухав їхню розмову. — А тепер скажіть, чи не було на території сторонніх?

— Тільки водії вантажної машини, які доставили контейнер.

— Добре. Охарактеризуйте ваших працівників.

— Вас цікавлять наукові співробітники чи й робітники теж?

— Усі.

Начальник ЕУ-3 почав давати короткі характеристики співробітникам. Про одного з них він відгукнувся не дуже схвально. Аркадій Пилипович уважно слухав і водночас оглядав огорожу, будови…

— Скільки важить контейнер з відходами?

— Майже двісті кілограмів. Свинцева прокладка все ж таки…

— Машина для транспортера може під’їхати тільки з цього боку?

— Абсолютно точно.

— Ваші охоронники уміють поводитися з лічильником Гейгера?

— Звичайно.

— Нехай вони разом з моїм помічником перевірять он ту доріжку, що веде до воріт і… — Аркадій Пилипович ще раз обвів поглядом східну частину території, де огорожі не було і море починалося наче від самого двору, — і це місце…

— Добре, добре, — згодився начальник. — Але я хотів би повернутися до характеристики того товариша…

— Гаразд. Ходімо до вас у кабінет. Покажете мені його особисту справу.

Тим часом охоронники разом із новоприбулими почали виконувати наказ Аркадія Пилиповича. Там, де берег обривався до моря, лічильник Гейгера показав різке підвищення радіоактивності. Охоронники оглянули це місце ретельніше і виявили сліди. Дивні це були сліди — невеличкі малопомітні трикутнички з якимись круглими відбитками всередині з двадцятикопійкову монету…

Помічник доповів про знахідку Аркадієві Пилиповичу. Всі разом роздивлялися сліди, намагаючись визначити, чиї вони. Загадка могла б прояснитися, якби на той час вони довідалися про ще один зниклий контейнер…

2

Загримів — кільце об кільце — якірний ланцюг. Море дзвінко зойкнуло, хлюпнуло піною. Корабель плавно захитався на хвилях.

Слава стояв біля борту поруч з Валеріем, задивившись у темну морську воду. Десь там криється відповідь на загадку. Він мимохіть подумав про свого тезка з лабораторії Ми-хальченка і тих двох аквалангістів… Що побачили вони в останні хвилини життя?.. Їхні трупи спливли на поверхню, як до того спливала мертва риба, — без ран, без жодних ушкоджень. Тільки де-не-де червоні плями на тілі та ще в одного із спортсменів на обличчі застигла усмішка — не гримаса, не передсмертний жах, а справжнісінька весела усмішка… Що саме розвеселило їх перед смертю?..

— Славко, пам’ятаєш умову? — запитав Валерій.

Не повертаючи голови, Славко кивнув. Та Валерій теж дивиться на воду і тому повторює запитання.

— Я не змінюю рішень.

То правда, і Славко любить це повторювати. Йому здається, що Валерій посміхається. Хвиля принесла на гребені кілька роздутих рибин, притисла їх до борту. Вітер доносить солодкуватий дух мертвоти. І, як відзначали всі, хто побував у бухті останнім часом, тут майже немає чайок. Вони невідь-яким чином відчули небезпеку і покинули бухту.

Запанувала тиша, лиховісна, похмура.

На палубу викотився Нечипір Арсенович Тукало і густим своїм баритоном повідомив, що приготування закінчено. Славко розпорядився, і за кілька хвилин над палубою на талях завис білий, з поздовжніми чорними смугами батискаф.

— Ходімо, — Славко рушив до батискафа.

Вони вмостилися якнайзручніше, приготувалися до спуску. Скрипу й кректання лебідок вже не чули. В ілюмінаторах промайнули іскристі ланцюжки й щезли. Віконечка ніби зовні зашторилися чорними запонами і раптом вкрилися сріблястою плівкою. Це спалахнули прожектори.

Славко відрегулював їх, і світ за ілюмінаторами почав повільно вимальовуватися. Він здавався Славкові нерухомим і порожнім, хоча й мерехтів у променях прожекторів десятками відтінків. Славко зрозумів: тут майже не було життя — не мчала стрілою геть від яскравого світла тріска, не розливалися сріблом зграйки сардин. Тільки поволі де-не-де пропливали парасольки медуз.

На пульті спалахнув червоний вогник, і кабіна наповнилася сухим стрекотом. Хлопці одночасно зиркнули на той вогник. Так, то запрацював лічильник Гейгера. Він зафіксував невидиму небезпеку, що не мала ні кольору, ні звуку, ні запаху.

Валерій запитливо глянув на Славка, але той лише усміхнувся. Випромінювання поки що не загрожує, радіація не сягає контрольної цифри. Вони занурювалися далі під монотонний акомпанемент лічильника. Потім пішли над самим дном, яке в променях прожекторів поставало перед зором особливо рельєфно. Кожен камінь об’ємний, видно кожен виступ, западинку. І все сяяло яскраво, святково.

Та ось серед цього вражаючого видовища, вихопленого прожектором з вічної пітьми, сяйнув металевий відблиск.

Славко спрямував туди промені двох бокових прожекторів. Величезний металевий ящик… Кілька латинських літер і добре знайомий усім зловісний знак.

— Контейнер… — хрипко вимовив Валерій.

Славко розглядав пустельне, без будь-якої рослинності дно. Стерильне. Наче добре оброблена рана. Але чому? Радіація тут, коли вірити лічильнику, не така вже й велика, щоб убити все живе.

“Коли вірити лічильнику”… Його кинуло в жар. На чолі виступив піт. Натиснув на важіль — батискаф почав підніматися. Зусиллям волі утримався, щоб не випустити з відсіків усю воду і не вилетіти вмить на поверхню. Хоча батискаф все-таки піднімався занадто швидко.

В ілюмінаторі пропливли швидкі тіні. Зникли. Славко майже інстинктивно вимкнув бокові прожектори, а носовий пригасив. І тіні з’явилися знову. Стишив хід. І раптом збагнув, що лічильник не брехав! В ілюмінаторі на великій відстані зблиснула зграйка риб. А потім бокове віконце затулила аморфна, посічена зморшками, в складках маса. Вона здригалася, тремтіла. З’явилося щупальце з присосками, поялозило по прозорій пластмасі, потім — банькаті очі, і Славко подумав — восьминогові. Але одразу ж відкинув це припущення. Навіть для восьминогових вони були незвичайні. Їх вираз швидко змінювався, був надто осмислений, ба навіть проникливий. Йому здалося, що в глибині тих очей причаївся біль, якесь болюче запитання.