У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 2

Та ось в ілюмінаторі показалися вся голова, беззубий з дзьобом рот, частина тулуба і лійкоподібний отвір. Сумнівів більше не було: восьминіг. Якийсь незнайомий вид — не далекосхідний осіориз Ооіїеіпа. Адже ці очі… Цей, можна сказати, погляд… Правда, у восьминогів він буває досить виразний. Але така осмисленість… А може, здалося? Далася взнаки зайва настороженість, напруженість?

Валерій промовив щось нерозбірливе, не маючи сили відірвати погляду від дивовижних очей, і тієї ж миті голова зникла.

Славко марно чекав якийсь час, вмикаючи й вимикаючи світло. А тоді знову почав підйом.

“Власне кажучи, мені поки що нічого не пощастило встановити, — міркував. — Радіоактивність не така велика, щоб могла бути відповіддю на загадку, тим більше на тій глибині, куди могли опуститися люди з аквалангами. Може, саме ось такі тварини напали на них? Звичайно, легенди про страшних восьминогів — вигадка. Але ці тварини — надто вже незвичайні…”

Зразу ж після повернення на палубу корабля Славко скликав товаришів і розповів про свої спостереження. Ухвалили знову спустити батискаф. Цього разу в ньому будуть іхтіологи Косинчук і Павлов.

Але і друге, і третє занурення батискафа не збагатило експедицію новими даними, якщо не брати до уваги, що іхтіологи підтвердили: восьминіг, якого вперше побачили Славко й Валерій, не належить до жодного відомого виду.

Славко найбільше боявся, що керована ним експедиція повернеться з порожніми руками. Він уявляв собі погордливо зневажливу міну на обличчі Івана Герасимовича, докірливий погляд директора, мовчання співробітників, яке він витлумачував би як завгодно, тільки не як звичайнісіньке мовчання.

У ці дні Славко крутився, як муха в окропі. Він дуже схуд, піджак між лопатками провисав, навіть великий м’ясистий ніс трохи загострився. Не залишив без уваги жодного припущення співробітників щодо таємниці бухти, навіть найфантастичнішого. А з його вуст гіпотези сипалися одна за одною. Він навіть уві сні придумував їх, хоча і спав не більше чотирьох годин. А вдень аж хитався. Важко сказати, що тримало його на ногах. Певно, чорна кава та ще честолюбство.

Коли Тукало помітив, що мертва риба, виловлена в бухті, має якийсь дивний запах, Славко сам перевірив це в лабораторії. Спочатку він нічого особливого не завважив, але чаклував доти, аж поки і йому ота падаль почала здаватися незвичайною. І він майже не здивувався, коли, врешті-решт, встановив: клітини риби втрачали деякі амінокислоти, багаті на фосфорні сполуки.

Славко ще й ще перевіряв результат аналізу. І коли Валерій висунув свою більш ніж химерну пропозицію, він гаряче підтримав її і метикував над пристроями для здійснення її.

І ось вони знову вдвох опускалися в батискафі. Час од часу Славко поглядав на прикріплену до батискафа сітку, куди помістили рибу й крабів. Вони мали служити за принаду.

“Ми перебрали все, що могло бути причиною загадкової загибелі, і ні на чому не зупинились. Залишилися тільки дивовижні восьминоги. Звичайно, це теж тільки припущення, та коли не залишається нічого іншого…” — сказав Славко на нараді і запропонував саме цю принаду.

Батискаф уже чимало проплив, але восьминоги не з’являлися.

“Може, ми збилися з курсу?” — подумав Славко.

Коли опустилися нижче, він переконався, що це саме так. Дно тут аж ніяк не нагадувало пустелю. Перед ними розляглися справжнісінькі джунглі. Життя буяло тут, пнулося з усіх пор, із щілин між камінням, із розколин на скелях.

Обоє були вражені цим розкішним світом поряд з мертвою зоною.

Валерій розглядав зарості, час від часу щось фотографуючи. Він приготувався зробити нові знімки і попросив Славка увімкнути бокові прожектори.

— Поглянь! — раптом вигукнув Славко.

В ілюмінаторі з явився восьминіг. Він плив, мов торпеда, виштовхуючи воду із своєї “лійки” і склавши шупальці так, що вони скидалися на стабілізатори. За ним пливли чотири його родичі. Вони наблизилися до сітки, потім попливли уздовж неї, наче обнюхували. Один простягнув щупальце і обережно провів ним по сітці, ніби його цікавила сама сітка, а не те, що в ній. Він ненадовго зник з поля зору, та згодом в ілюмінаторі знову з’явилася його голова. Величезні очі були вкрай зосереджені. Їхній погляд зупинився на Славкові. Над очима випнулися ріжки. Восьминіг почав змінювати колір, переливаючись різними відтінками, і раптом розквітнув веселкою.

— Це він так вітає керівника експедиції, — пожартував Валерій.

— Типова реакція, — цілком серйозно зауважив Славко.

— А може, він хоче поговорити з нами? Потвора простягла щупальця і помацала віконце.

— Але ж він заступає нам сітку, — спохмурнів Славко і змінив напрямок руху батискафа.

Сітку знову стало видно. Та Славко і Валерій побачили, як восьминоги, вишикувавшись у журавлиний ключ, відходили геть, так і не доторкнувшись до принади.

— Ніколи не чув, що вони плавають строєм, — пробубонів Славко.

Він потяг на себе важіль глибини, скеровуючи батискаф навздогін за восьминогами, майже не маючи надії на успіх, оскільки батискаф явно поступався перед живими торпедами і швидкістю, і особливо маневруванням.

Одначе Славкові пощастило. Він наздогнав їх біля самого дна і встиг запримітити, як прудкі тіні прослизнули крізь вузьку підводну ущелину.

“Начебто знають, що батискаф за ними не пройде”, — подумав і повів корабель в обхід.

Кілька віражів — і він побачив зграю восьминогів, що рухалися тепер уже ланцюжком. Ті, мабуть, уздрівши батискаф, мов по команді, кинулися кудись униз і зникли. Славко увімкнув на повну потужність прожектори і зойкнув від здивування.

Перед ним горіло, вигравало всіма відтінками веселки місто восьминогів. Він згадав знамениту книжку Іва Кусто і Фредеріка Дюма. В ній французькі дослідники описували порівняно прості підводні будови з каміння та різноманітного будівельного сміття — аж до уламків цегли та панцирів крабів. А тут громадилися багатоповерхові будівлі з лабіринтами вулиць і концентричною площею в центрі.

Валерій заворожено дивився на місто, намагаючись запам’ятати кожну деталь.

Обоє забули про аквалангістів, про завдання, про небезпеку. Якби вони прихопили з собою водолазні костюми, то, напевне, вийшли б з батискафа, щоб краще роздивитися дивовижні симетричні споруди, складені (акванавти ладні були в цьому поклястися) із обтесаного каміння.

— Октопус сапієнс! — прошепотів Славко. — Оце було б відкриття.

— А чому б і ні! — вигукнув Валерій. — Новий вид — восьминіг розумний! Хіба це принципово неможливо? Що ми зовсім недавно знали про дельфінів? Стривай, стривай. Ми ж іще нічого не знаємо…

З найближчої будівлі стрімголов вихопився восьминіг і помчав просто на батискаф. Славко пригасив прожектори. Восьминіг застиг на місці, а потім повільно, ніби запрошуючи рухатись за ним, поплив. Славко повів за ним батискаф.

Восьминіг плив, роблячи численні завороти, час від часу спинявся, ніби давав можливість батискафу наздогнати його.

Несподівано ожив лічильник Гейгера, фіксуючи наявність радіації. Його скрегіт дедалі посилювався. Ось заблимала перша контрольна лампочка, потім — друга. Якщо засвітиться третя — перебувати в зоні небезпечно.

Попереду сяйнула металева брила контейнера. Це була звичайна “коробка” з відходами ядерного палива, які тепер часто зустрічалися на океанському дні. Важко було сказати, хто її тут посіяв, бо жодного розпізнавального знаку на ній не знайшлося. Восьминіг простяг щупальця, ніби вказуючи на неї, розвернувся і шугнув угору. Йому знову довелося зачекати батискафа. Потому він енергійно виштовхнув воду з “лійки” і поплив майже по вертикалі. Батискаф рушив за ним.

Що це? Восьминіг привів їх до місця, яке помітили з висоти льотчики і позначили на карті? Тут вода була червонувата через надмірну кількість планктону.