Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 18

Це поріг, яким природа відгородила від людини тисячі таємниць. А він, молодий учений, переступив цей поріг. Він брав участь у створенні препарату, який може змінювати властивості нервових клітин і тим в сотні разів підвищувати ступінь чутливості. Правда, професор попереджав його про небезпеку вживання цього препарату.

“Природа дуже і дуже передбачлива, — навів він свій улюблений вислів, який вже добре надокучив Віталію. — Її обмеження часто виконують роль захисту, і переступати їх треба обдумано, інакше…”

Віталій не хотів зараз згадувати слів професора. Йому набридли досліди повільними кроками: мікроби, морські свинки, кролики, собаки… І, на словах відмовившись від рискованого експерименту, все ж таки через місяць він вирішив здійснити його.

Подумати тільки, які перспективи відкриває препарат перед людиною! Що б, наприклад, міг зробити розвідник, якби його чутливість підвищити в сотні разів? Або спортсмен? Чи космонавт на незвіданій планеті?!

Віталій взяв зі столу блокнот і записав перші відчуття, враження і думки. Потім сів на ліжко, сунув ноги в капці.

Ого! Його нове становище зв’язане з дрібними неприємностями. Адже раніше він ніколи не відчував, що лівий капець тісний.

Віталій перекинув через плече рушник і пішов у ванну. Пішов повільно, прислухаючись до різних звуків, які викликав кожний його крок.

Відкрутив кран. Плескіт води приголомшив його, ніби шум водоспаду. Звично підставив руки під срібний струмінь, скрикнув і тут же відійняв їх. Холодна вода, котрою він щодня вмивався, тепер обпікала.

Вихід знайшов одразу. Поставив на вогонь чайник. За хвилину налив у кружку води, але знову невдача. Тепла вода здавалась окропом. Довелося розмішати з холодною.

Раптом — пронизливий тріскучий звук. Віталій не відразу збагнув, що це він так чхнув. Звідки у нього такий нежить? Що за чортовиння? Адже він ніколи не застуджувався. Невже переохолодження?

Та марно, будь-які переваги пов’язані з певними незручностями. Треба навчитись орієнтуватись у новому становищі, освоїтись з ним, звикнути. Адже здібності людських організмів розвивались і вдосконалювались протягом тисячоліть, передавались по спадковості, люди їх освоювали поступово, з дитинства. Звикне й він.

Коли Віталій повернувся до кімнати, годинник показував уже пів на четверту. Треба поспішати. Вплив препарату закінчиться через кілька годин.

Куди ж піти найперше? З чого почати випробування? Віталій згадав свої медичні гіпотези. Його організм має тепер підвищену реактивність. На нього подіяло навіть мізерне охолодження. Зате він здатний блискавично відчути збудника інфекційної хвороби і так само миттєво утворити антитіло.

“Я хворітиму недовго і не так тяжко. Адже недуг не встигне по-справжньому розвинутись. Збудник має певний термін розвитку, і мій організм швидко справиться з ним, поки той не встигне розмножитись, — думав Віталій. — Як перевірити це?”

Згадав, що до інфекційного відділення, де працює брат Микола, привезли кількох хворих на черевний тиф. Отже, спочатку до Миколи!

Він вийшов на вулицю. Його морозило. Ніколи не думав, що літній вітерець може бути таким неприємним. Чи вдасться знайти таксі?

Його вухо вловило шум автомобіля. Він перейшов на другий бік вулиці і став чекати. Шум ставав сильнішим, але машини не було видно.

“Ну, звичайно, я ж можу її чути за кілька кілометрів, — згадав він. — Мине хвилин десять, перш ніж вона з’явиться”.

Чекаючи таксі, він почав спостерігати за сірою в смужечку кішкою, яка вийшла з будинку, що навпроти. Кішка швидко вилізла на браму, потім із спритністю, якій можна було позаздрити, перелізла на дерево. Вона підняла голову, вдивляючись у рясне гілля. Мабуть, шукала гніздо.

Він чхнув і закашлявся. Кішка злякано завмерла на місці, потім майже скотилась з дерева і кинулась в найближчий під’їзд. Груди стрясав кашель. Розриваючи кишеню, Віталій вихопив зовсім мокру носову хустку.

Попереду блиснуло світло фар. Віталій вийшов на дорогу й підняв руку. Що за диво? Автомобіль не з’являвся. “Він ще далеко”, — подумав собі Віталій.

Фари тим часом насувались. Сніп світла ставав нестерпно яскравим. Довелося закрити обличчя руками. Потім гуркіт стих, і почулись слова — кожне, як грім:

— Куди вам?

“Це питає шофер”, — зрозумів Віталій.

Він відкрив обличчя і хотів назвати адресу. Але приступ кашлю знову повторився з такою силою, що з грудей вирвались якісь нечленороздільні звуки.

Водій терпляче чекав, доки пасажир, що стояв перед ним, перестане кашляти. Передбачливо відійшов убік. Довге чекання йому надокучило, і він здогадався:

— Зрозуміло, потрібно в лікарню. Сідайте.

Віталій різко повернувся і пішов геть. Чув, як гримнули дверці машини.

“Перечекаю, — вирішив Віталій. — Посиджу ось тут, на лаві…”

Він замислився над химерами свого зміненого організму. Холоднувата вода виявилась для нього небезпечним ворогом, нежить набув тяжкої форми. Зате серйозні хвороби він має легко подолати. Холера, чума, рак… Так, рак! Адже організм вчасно, на першій стадії відчує небезпеку, що назріває в ньому, і зуміє перемогти її.

Раптом Віталій схопився, з усієї сили ляснув себе по потилиці. Захоплений мріями, він не почув настирливого комариного писку, а потім… було вже пізно. Підвищена в сотні разів чутливість перетворила укус комара в удар списа. Віталій знепритомнів…

…Перші прохожі помітили чоловіка, що нерухомо лежав на лаві. Він мав вельми дивний вигляд. Ніс розпух, на потилиці — величезна ґуля. Хтось здогадався розкрити блокнота, що лежав у траві. На першій сторінці був записаний номер телефону лабораторії…

Коли професор і один із співробітників лабораторії приїхали до лікарні, назустріч їм. поспішив лікар.

— Дивне захворювання у вашого практиканта, — сказав він. — Схоже на катар, але в такій формі… і потім — гуля на потилиці. Деякі її особливості наводять на думку, що це укус комахи. Але якої? Ні оса, ні бджола, ні тим більше комар не здатні викликати таку реакцію.

Лікар виглядав розгубленим:

— Ми не можемо поки що нічого зробити, треба викликати рідних…

Професор узяв записника Віталія, щось там вичитав і недоречно посміхнувся. Лікар вражено дивився на нього.

— Нічого, нічого, колего, — заспокійливо промовив професор, — хворий видужає приблизно через півгодини… коли закінчиться вплив препарату.

Він обернувся до лаборанта і, показуючи йому якесь місце в блокноті, повторив свій улюблений вислів, що так набрид Віталію:

— Природа, друже мій, дуже й дуже передбачлива!

НЕУВАЖНІСТЬ АЛИКА СЬОМІНА

Праворуч від мене хтось одчайдушно заволав, За мить з кущів на майданчик перед колишньою диспетчерською вискочила людина у дивовижному вбранні. За нею гналась якась тварина. Майже інстинктивно я натиснув на кнопку пістолета-лазера. Тонкий промінь торкнувся звіра, і він упав.

Я гукнув, щоб незнайомець зупинився, але той навіть не обернувся, біг далі. Тільки війнули поли та зашаруділо гілля кущів.

Я підійшов до мертвої тварини. Довгі лапи з чіпкими пазурами, хижа пащека з великими гострими зубами… Та це ж собака! Дог! Але звідки тут узявся пес? Адже люди вже давно залишили супутник Арей-3. Остання експедиція, що спостерігала Юпітер, працювала тут років десять тому. Очолював її мій земляк Алик Сьомій і, звісно ж, ніяких собак — справжніх чи шукачів-кіберів — вони з собою не брали.

А людина? Хтось із команди корабля? Тоді чому в такому чудернацькому вбранні? Я підійшов до кущів, де зник утікач, і завмер од жаху. На траві, яку виростили спеціально для супутників із штучною атмосферою, я побачив людину, певно, мертву. Це була молода жінка. її одяг дуже скидався на вбрання незнайомця, що тільки-но тікав од собаки. Довгі поли накидки, довгі рукава. Сукня із важкої оксамитової тканини…

Тримаючи напоготові лазер, я підійшов ближче. Небіжчиця мало відрізнялася від земних жінок. Хіба що була менша, тендітніша. А може, це дівчинка-підліток? Проте, як вона опинилася в космічному просторі?