Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 17

— Краса озера вражає. Я не міг навіть собі уявити такої краси, — заторохтів моряк, і Георг зрозумів, що він готувався до цього запитання.

“Чому? — подумки спитав він себе. — Чому “лис” знав, що його запитають про Байкал?”

Старпом все ще захоплено розповідав про озеро, сипав заздалегідь заготовлені фрази. Та невдовзі він зрозумів, що співрозмовник не слухає, і замовк. Його обличчя почервоніло від образи, але він стримувався. Тільки уста, що іноді зрадливо сіпалися, виказували внутрішню боротьбу. “Він уже мав би якось виразити обурення, — думав Георг. — Але ні, надто добре вишколений, і мені навряд чи пощастить його “розколоти”. Ну що ж, доведеться ризикнути!”

— Я хотів би оглянути багаж, — сказав Георг, не завдаючи собі клопоту надмірною чемністю.

— Ви самі спускатися до трюм?

— Не заперечуєте?

— О, що ви! Прошу.

Ясна усмішка опромінила старпома.

Разом з моряком Георг пройшов на корабель. Старпом ішов стрімко, розгонисто, і митник ледве встигав за ним. Моряк дав кілька вказівок і запросив Георга до ліфта. За хвилину вони опинилися у трюмі. Довгий вузький прохід тягся між двома рядами акуратно складених контейнерів. На кожному біліла фірмова наклейка — “ДКЗ-7. Зроблено в СРСР”. В ящиках були блоки комп’ютерів. Мовчазні рицарі-роботи “ДКЗ-6” стояли у заглибинах обабіч проходу — там, де закінчили роботу. Більшість із них були вимкнуті, щоб не витрачати марно енергії. Тільки в деяких, аварійних чергових, світилися нагрудні індикатори.

Старпому й митнику доводилося часто нахилятись і високо піднімати ноги, минаючи перебірки між вантажними відсіками. Моряк не приховував утоми і весь час утирав носовичком спітнілого лоба.

За однією з перебірок фортечним муром височіли сірі нейлонові мішки з вугіллям. Тут теж були ніші для роботів-вантажників.

Георг звик покладатися на інтуїцію. Ще не розуміючи, в чому річ, відчув: щось змінилося — й зупинився. Зупинився і старпом. Відчуття новизни зникло. Георг подав знак рушати далі — відчуття з’явилося знов. Він уважно придивився до мішків. Деякі з них ледь помітно відрізнялися від інших своєю формою. Георг одразу зреагував на це маленьке відкриття й непомітно увімкнув кишеньковий індикатор-автомат. Відчув легке поколювання — сигнали приладу. Це анітрохи його не здивувало. Георг витяг пласку коробочку індикатора — стрілка вказувала на четверту поділку.

— Вибачайте, що затримую вас і завдаю клопоту, — звернувся він до старпома й удавано зітхнув: — Така служба, нічого не вдієш.

Тепер він міг не шкодувати часу на ввічливість.

— До ваших послуг, — відповів моряк.

— Зробіть таку ласку, відкрийте мішок.

— Прошу, — з готовністю відказав старпом і взявся за мішок, що лежав поряд з тим, на який вказував Георг.

— Ні, отой, прошу.

Старпом присунув до себе мішок, готуючись одкрити застібку-блискавку, — і тієї ж миті могутня клішня робота-вантажника відштовхнула його.

— Не заважай! — наказав Георг. Але робот не підкорився. Він рішуче тіснив людей од мішка.

— Век! — гаркнув старпом і затупотів ногами. — Геть!

Робот загрозливо насувався на людей.

— Що з ним? — мовив старпом. — Невже зіпсувався?

За свою багаторічну службу на митниці Георг чого тільки не бачив. Ось і тепер він пригадав щось подібне. Тоді власники просто вимкнули у робота-вантажника органи слуху. Вони так само кричали на нього й тупотіли ногами, уникаючи тільки виразних жестів, зрозумілих роботу.

Георг застережливо підняв руку. Робот слухняно зупинився й одступив убік, звільняючи шлях до мішка. Але митник не задовольнився цим. Він розумівся на робототехніці й легко знайшов кришку блока настройки основних вузлів. Повернув регулятор слуху — лампочка засвітилася.

— Чому не дозволяєш відкрити мішок? — запитав Георг і почув чітку відповідь:

— Небезпечно для людини.

— Команда була помилкова. Скасовую її.

— Ви неправі. Невідомо, що там, — втрутився старпом.

— Гаразд, — погодився Георг. — Не будемо порушувати техніки безпеки. Ходімо за перебірку, а робот відкриє мішок.

Георг не відчував ні особливої втіхи, ні злості. Він просто виконував свій обов’язок і думав. “Цілком ймовірно, що я нічого не дізнаюся про тебе, “лисе”. Так буває завжди, я бачу лише один бік людини-суперника. Я спілкуюся з ним тільки доти, доки він протистоїть мені, а потім ми розлучаємося назавжди. Звичайна історія, не знаю, чи можна назвати її людськими взаєминами: один намагається будь-що ошукати другого, а той, у свою чергу, прагне завадити цьому…”

Обличчя старпома набуло холодного й пихатого виразу. Доброзичливість злетіла з нього, немов фальшива позолота.

— Я вмію програвати, — різко мовив моряк. — Він розстебнув “блискавку” на мішку. Блиснув жовтий метал. — Золото. Злитки. Південний Африка.

Слова дзвеніли, наче монети.

— Чому немає квитанції? — запитав Георг, міркуючи: “Він знову приготував слова. Він сказав би не “вмію програвати”, а “вміти програвайт”. Він приготував і слова, і позу…”

— Вивозити без оплати. Ви знаходити — вам будемо платити премій.

Георг зазирнув у сині очі. Вони були напрочуд виразні. Навіть злість не псувала їх. Довгі вії тріпотіли, наче крильця метелика.

— Скільки тут золота? — поцікавився Георг.

— Шість тонн.

Георг прикинув розміри збору. Відтоді, як було налагоджено промислове виробництво золота у ядерних реакторах, ціни на нього впали, але мито все-таки складало чималу суму. Проте не ці підрахунки збудили у митника нову підозру. Там, у глибині синіх очей, за злістю й удаваною пихатістю він помітив іскорки ретельно прихованого торжества. “Подорож до Байкалу, в цьому вся справа…” — подумав він і сказав:

— Будь ласка, вийміть злиток.

— Прошу.

Надто вже великий злиток. Мабуть, кілограмів сім-вісім. А тримає його старпом без будь-якого зусилля.

Георг узяв злиток з рук старпома й зрозумів, що не помилився у припущеннях. Повернув злиток кілька разів, ніби зважуючи, і помітив лінію розрізу. Перш ніж старпом встиг отямитися, Георг натис приховану пружину й відкрив кришку золотої посудини. Так, це була саме посудина, вщерть наповнена прозорою рідиною.

Георг не дивився на моряка — зважив на його самолюбство. Він і так добре уявляв, що коїться із старпомом. “Ось чому він з такою готовністю йшов на те, щоб сплатити мито за золото. Ще б пак! Адже воно не становило б і десятої частки тієї суми, яку доведеться сплатити тепер”.

У посудині була чистісінька питна вода з Байкалу, один літр якої на ринках багатьох європейських країн коштував у сім разів дорожче за кілограм золота…

ЗА ПОРОГОМ ЧУТЛИВОСТІ

Перше, що Віталій почув, прокинувшись, — тихе поскрипування паркету. Потім долинуло подзвякування ложечки у склянці.

“Може, хтось увійшов у кімнату?”

Віталій розплющив очі. Побачив знайомий стіл, на ньому бронзову статуетку індійської танцівниці. Він чітко розрізняв у неї на руках браслети, а вони ж були шириною менше міліметра.

“Невже ранок? Проспав?”

Він глянув на будильник — перша година ночі. Штори на вікнах спущені. В кімнаті повинна бути абсолютна темрява.

Віталій ковзнув поглядом по стелі. На люстрі нерухомо сиділа муха. Він помітив поблискування крилець, розрізнив навіть її ніжки. Мабуть, дослід удався.

Щоб остаточно переконатись у цьому, Віталій вирішив випробувати й нюх. Вдихнув повітря, відчув міцні пахощі духів “Білий бузок”. Згадав, що кілька днів тому сюди заходила Олена.

Ніякого сумніву в успіху досліду не було.

Нестримна радість переповнила все його єство. Він переступив поріг доступності! Він — перший з людей — здатний чути те, чого не чує насторожене вухо антилопи, бачити те, чого не помічають у темряві очі кішки, відчувати запахи, які не вловила б найкраща собака-шукач.

У світі навколо людей існує безліч речей і явищ, які без допомоги приладів не можна відчути і пізнати. Слабкі випромінювання, незначні коливання повітря тощо не викликають реакції органів чуття людини, не досягають порога подразнення, коли виникає нервовий імпульс.