Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович - Страница 29

І не помилився. Голова наукового жюрі, професор з світовим ім’ям, довго тис руку розгубленому Бранюкові. Потім він підвів Бранюка до рампи і сказав у принишклий зал:

— Молоді друзі, я радий за вашого товариша. Так, радий! Проблема видобутку залишкової нафти давно хвилює наукові уми людства. Те, що ми почули сьогодні з уст цього молодого чоловіка, заслуговує на високу оцінку. Своїми дослідами він зробив сміливий крок уперед, а його теоретичні висновки просто захоплюючі… Дякую, колего! — професор ще раз потис руку хлопцеві.

Наукову роботу Бранюка було відзначено першою премією.

Через день в обласній комсомольській газеті з’явилася кореспонденція про підсумки науково-технічної студентської конференції. Значне місце в ній було присвячено Іванові Бранюкові та його праці. Під кореспонденцією стояв підпис: “Ю. Калашник”.

Увечері до редакції прийшов високий худорлявий юнак і запитав, чи можна бачити автора кореспонденції. Його підвели до Юрія. Той впізнав Бранюка.

— Я прочитав статтю. Гм… Так же не можна, слово честі, — з докором сказав студент.

— Чим ви невдоволені? — стривожився Юрій.

— Усім, — різкий голос Бранюка був зовсім не таким, як там, у театрі. — І тим, що ви зробили мене майже академіком, і тим, що в статті занадто багато сенсаційності. Мені соромно дивитися у вічі своїм однокурсникам.

— Це ти, друже, даремно, — трохи почервонівши, сказав Юрій. — Давай внесемо ясність.

— Та що там ясність! — наступав Бранюк. — Сьогодні я переглянув також інші матеріали на науково-технічні теми, які друкувалися у вашій газеті. В них є неточності, ваші товариші часом плавають на поверхні. Так не годиться. Наукова інформація не терпить верхоглядства.

— Зажди, зажди, — Юрій розгорнув підшивку газети. — Покінчимо спочатку з моєю кореспонденцією… Скромність — риса хороша, але даремно ти на мене накинувся. Перш ніж здавати кореспонденцію до набору, я прочитав її професорові, голові жюрі. Не думаю, що він погодився б з текстом, якби я справді приписав тобі неіснуючі заслуги.

Бранюк мовчав.

— А що ми подаємо деякі матеріали неглибоко, припускаємося неточностей — це правильно. Тут я з тобою згоден. І знаєш, що я тобі скажу, — Юрій довірливо схилився до студента. — Було б чудово, коли б ти допоміг нам… Справді, чому б тобі не стати нашим консультантом з деяких науково-технічних питань? Газетярі ми молоді, людей з технічною освітою в редакції немає… А ти раз чи два на тиждень завітаєш сюди, познайомишся з матеріалами, які готуються до набору відділом робітничої молоді, що треба — підкажеш, порадиш. Ну, як? Оце було б по-діловому, слово честі!

— Часу у мене обмаль, і взагалі я…

Та Юрій вже не слухав його. Підхопивши Бранюка під руку, не давши йому опам’ятатися, він швидко повів розгубленого студента до редакторського кабінету.

— Не здумай відмовлятися! З редактором поговоримо — та й годі. Будеш консультувати, будеш… А хлопці у нас, знаєш, які? Тобі й самому сподобається в редакції, от побачиш, — гримів у коридорі Калашників голос.

Відтоді вони заприятелювали. Юрій Ка-лашник не помилився. Будинок на одній з стародавніх вулиць міста, де була редакція, скоро став для Івана Бранюка місцем, куди він залюбки поспішав вечорами після лекцій і втомливої роботи в інститутських лабораторіях. Серед говірких, метушливих журналістів, що не любили за словом лізти до кишені, в редакційних кімнатах, завжди переповнених молодими відвідувачами, Іван відпочивав після напруженого дня. Йому приносили і клали на стіл вузенькі гранки, що пахли друкарською фарбою. Він уважно вчитувався у лаконічні, по-газетному скупі фрази репортажів про нові машини, що сходили з конвейєрів львівських заводів, знайомився з кореспонденціями, де розповідалося про роботу молодих науковців, спеціалістів, сидів над статтями, в яких порушувалися різноманітні питання з життя комсомольців численних підприємств міста, і часом, “вивудивши” з гранок неточність чи помилкове твердження, докоряв зніяковілому працівникові редакції за поспішність, радив, з якою літературою слід познайомитись, у який довідник заглянути… Поступово Іван став у редакції своєю людиною.

Так проминуло два з половиною роки.

Жаль було Юрію розставатися з Іваном. Та що вдієш! Кожен з них обрав своє місце в житті і пішов своїм шляхом.

Бранюк працював на великому нафтовому промислі в Азербайджані. А незабаром виїхав зі Львова і Юрій. Заочно кінчив факультет журналістики в університеті, і йому запропонували роботу в редакції одного з київських журналів. Йому не сиділося на місці. Іноді Іван натрапляв на сторінках журналу на його нариси, і щоразу вони були написані з різних міст і сіл країни. Об’їздив Юрій Калашник половину Союзу — побував у Середній Азії, в Заполяр’ї, на Далекому Сході. Вони довго листувалися. Іван встиг поділитися з Юрієм своїми новинами, написав, що захистив кандидатську дисертацію, що переводять його з Баку в рідні краї, на Прикарпаття, де в науково-дослідному інституті геології та нафти він продовжуватиме давно розпочату роботу, про яку Юрій згадував колись у статті, надрукованій у молодіжній газеті.

Потім Бранюк писав ще кілька разів, та все тяжче було Івановим листам летіти наздогінці за непосидючим журналістом. Усе частіше листи поверталися назад з поміткою на конверті: “Адресат вибув”.

Останній раз Іван Бранюк одержав від Юрія листівку рік тому. Була вона незвично барвиста, з чудернацьким штемпелем, дивною маркою і надійшла з далеких країв. Юрій пішов у рейс на недавно спущеному з стапелів флагманові китобійної флотилії, і коли Іван роздивлявся на листівці малюнок незнайомого краєвиду, океанські хвилі гойдали його друга десь по той бік екватора.

І ось, через стільки років, така несподівана зустріч! Не звик Іван виявляти свої почуття. Та в душі він був зворушений приїздом Юрія.

Бранюк мешкав у гуртожитку нафтовиків, мав окрему кімнату, що була одночасно і робочим кабінетом, і спальнею. Ліжко, накрите ковдрою з верблюжої шерсті, тумбочка, два стільці, у кутку — важкий металевий сейф, на стіні — патронташ і мисливська рушниця-безкурківка з примхливим мереживом насічки на темному прикладі.

— Розташовуйся і почувай себе як дома, — Бранюк енергійно потер розчервонілі від морозу вуха. — Живемо ми по-похідному, місто звідси далеко, кругом — ліс, гори, проте не нарікаємо. Головне, працювати ніхто не заважає.

— Людей тут зайвих не видно, це я помітив, — Юрій зняв зі стіни рушницю, зважив на руці, обережно почепив на місце, за-милувавшись тонкою інкрустацією, сплетеною умілим майстром. — Твоя двостволка?

— З Азербайджану привіз, подарунок… Людей дійсно тут небагато: п’ять операторів, геолог, технік, шофер, куховарка, ще один інженер і я. Оце і всі робінзони. Спрацювалися ми як слід, майже рік разом, розуміємо один одного з півслова.

— Цікаво. А я, сказати правду, трохи іншим уявляв собі цей промисел, — сказав Юрій, задумливо дивлячись у вікно.

— Отже, про нашу роботу тобі відомо? — насторожився Бранюк.

— Чув лише краєм вуха, Іване. Натякнули дещо в Києві, і тільки. А я нетерплячий, ти ж знаєш. До того ж роботою керує давній друг… От і вирішив ризикнути, першим серед журналістів розпочати розвідку “володінь” інженера Бранюка. Не поспішив, — серйозно, без посмішки Юрій глянув у вічі Іванові.

Бранюк сів на ліжко, вдарив долонею по ковдрі.

— Сідай сюди. Давай закуримо.

По кімнаті попливла хмаринка диму. Кілька хвилин вони мовчали. Бранюк був зосереджений і серйозний, наче обдумував, з чого починати.

— Добре, — сказав він нарешті, — добре. Тільки домовимося так: після відрядження на Прикарпаття ти не подаєш до редакції жодного рядка. Не треба ніяких повідомлень у пресі. Зайві розмови навколо дослідів зможуть лише пошкодити нам. Розумієш?

— Але ж до тебе…

— Знаю, що хочеш сказати. Адже на промисел було офіційно відряджено кореспондента, я все одно мусив би давати йому інтерв’ю. Ти це мав на увазі? Так от. У пресі вже були опубліковані деякі теоретичні викладки моєї роботи. Повторюю — деякі. Отже, кожному, хто звернувся б до мене, я лише повторив би те, що вже друкувалося. Ні слова більше. А опубліковані відомості мають всього-на-всього інформаційний характер, і навояд чи зацікавили б вони масового читача. Та коли кореспондент, якого послали сюди, виявився Юрієм Калашником, це вже міняє справу. Тебе я познайомлю з роботою ширше. Тільки дай слово, що бесіда наша до певного часу залишиться тут, у стінах цієї кімнати.