Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович - Страница 28

Тримаючи пістолета напоготові, лазутчик повільно, спираючись лівою рукою в сніг, став на коліна. В ту ж мить щось невелике, темне вилетіло з-за кучугури, вдарилося об твердий сніговий наст, покотилося лисому під ноги. Горло йому перехопили спазми, тваринний жах обхопив мозок: “Граната!” Він ткнувся обличчям у колючий сніг, обхопив голову руками, зіщулився, чекаючи вогненного спалаху, грому…

І тут щось важке впало на нього згори; сильні пальці здавили руки, викрутили за спину, видерли парабелум.

Лисий задихнувся, захрипів, напружив тіло для стрибка. Різкий біль у суглобах змусив його завмерти.

Гейко зв’язав лазутчикові руки тонким ременем, перевернув обличчям догори. Вгрузаючи у сніг ногами, ступив крок назад, підняв гранату, обтер рукавом налиплий на ребристий метал сніг.

Лисий стежив за кожним рухом старшини очманіло, як божевільний. І Гейко не витримав. Тремтячи від холоду, спокійно сказав:

— Коли з гранати виймають запал, вона ніколи, йолопе, не вибухає…

Таємниця “чорного золота”

Зелений всюдихід викинув з-під коліс бризки іскристого снігу і, хитнувшись уперед, спинився біля свердловини. З машини вискочив молодий кремезний чоловік у шкіряному пальті і пухнастій шапці. Розминаючи затерплі ноги, він підійшов до робітника-опе-ратора, який порався біля металевих труб з гайковим ключем у руках.

— Скажіть, будь ласка, де можна бачити інженера Бранюка?

Оператор витер рукавом спітніле чоло, вправно впіймав губами сигарету з нагрудної кишені спецівки, одягненої на ватянку, показав ключем на низенький дощатий будиночок, що виднівся віддалік серед зеленого молодого сосняка.

— Он туди проїжджайте. Іван Сергійович щойно пішов до себе… А ви часом не з області, не товариш Бутенко? — розглядаючи приїжджого, поцікавився оператор.

— Ні, я не Бутенко, — посміхнувся юнак. — Дякую.

Махнувши шоферові, щоб їхав слідом, він широким кроком попрямував до будинку, з неприхованою цікавістю оглядаючись навколо.

У небо здіймалися нафтові вишки. Безшумно хиталися, наче вклоняючись, електропомпи. Морозяне повітря було трохи насичене різкуватим ароматом, відчувалася близькість нафти. Вишок було менше десятка, весь невеликий нафтовий промисел ховався в глибокій долині, оточеній звідусіль густим лісом.

Стояла тиша. Тільки далеко попереду, біля однієї з вишок, що тулилася під самим гірським схилом, чувся металевий брязкіт; там, пересилюючи сонячне світло, спалахували блакитним сяйвом вогні електрозварки; кілька людських постатей здаля здавались маленькими, наче мурашки, поряд з багатометровим тілом вишки, що націлилася в безхмарне, прозоре небо.

Приїжджий зійшов на ґанок, змахнув шапкою з чобіт сніг, взявся за ручку дверей.

У кімнаті було тепло, чисто і затишно. Червона металева грубка палахкотіла вогнем, соснові дрова потріскували, сичали смолою, тонко виспівував великий алюмінієвий чайник.

Худорлявий юнак у кожушку наопашки сидів за дубовим, грубо збитим столом. Темно-синій світер щільно облягав його статуру. Нахиливши русяву скуйовджену голову, юнак тримав біля вуха телефонну трубку, а другою рукою швидко крутив ложечку в склянці з чаєм.

— Починайте підйом ліфта. Так, так… Обсадна колона і труби на цей раз витримали, я впевнений… Чудово! Я скоро прийду.

Трубка з брязкотом лягла на важіль. Юнак повернув голову на скрип дверей, його молоде з правильними, трохи суворими рисами обличчя застигло від здивування. Енергійним рухом плечей він струснув з себе кожушок, випростався на весь свій високий зріст і кинувся назустріч приїжджому.

— Юрій, друже! Яким вітром, звідки? Невже ж це ти, розбишако, мандрівна твоя душа… Ти?!

— Ага, нарешті! А то стою, чекаю, а він бубонить у телефон, і ніякої тобі уваги до гостя. Ну, брат, покажись, дай глянути на світило науки. Та обережніше, ребра потрощиш, карпатський ведмедю, — сміявся чоловік у шкірянці, обіймаючи юнака. — Та тобі не нафту добувати, тобі штангу підкидати треба! А я грішним ділом гадав: інженер Бранюк у паперах запорпався, канцеляристом став, а він… Ну, кажи, скільки ми з тобою не бачилися? П’ять?

— П’ять, Юрію. П’ять років, а здається, ніби вчора… Та що ж ти стоїш? Скидай шкірянку, сідай. Чай питимеш? Де ж ти взявся в наших краях? І так зненацька! Хоча б попередив.

— От тобі й маєш! А коли зненацька, то хіба що, ти не радий?

— Ех, Юрію… І як у тебе язик повертається! Ну ж бо, розповідай… Хоча ні, одну хвилину. Зараз я зв’яжуся з містом. Розумієш, повинен сьогодні один ваш брат, теж журналіст, до мене завітати. Дзвонили з інституту, просили познайомити газетяра з роботами на промислі. То я оце уточню, коли він прибуде. Якщо затримується, ми з тобою, друже, підемо до мене й поговоримо про все…

Інженер простяг руку до телефону. Хитро примружившись, Юрій перехопив його рух.

— Зачекай. Щоб не гаяти часу, покінчимо спочатку з першою справою без уточнень. Отже, шановний кандидате технічних наук, дозвольте взяти у вас інтерв’ю з таких питань… А втім, вибачте, забув відрекомендуватися: Юрій Калашник, кореспондент республіканського журналу, до ваших послуг.

— Так це ти… Про твій приїзд мене й попереджали, — Бранюк, вражений, дивився на приятеля, а той, посміхаючись, спокійно підтвердив.

— Абсолютно точно. Це я. Правда, прізвища свого я просив тобі не називати. Хотілося з’явитись несподівано, подивитися, чи не зазнався інженер Бранюк.

— Ну от, вигадав… І давно ти повернувся з мандрів?

— Два тижні, як живу в Києві. Трохи поїздив по Сибіру, заглянув на Сахалін, поплавав з китобоями на “Славі”… Тепер, як бачиш, майже вдома.

— І надовго?

Юрій знизав плечима. їхні погляди зустрілися, і вони знову не могли втриматися від усмішок — двоє давніх друзів, щирих приятелів, стежки яких нарешті зійшлися тут, на Прикарпатті, на маленькому нафтовому промислі.

Скільки не придивлявся Бранюк, ніяк не міг збагнути, чи змінився за цей час Юрій Калашник. Погляд такий самий, як і раніше, насмішкуватий, веселий, такі ж неслухняні вихри на голові, той же кирпатий ніс, ті ж темні густі брови… Хіба що дві глибокі складки з’явилися на чолі та кілька сріблястих ниток на скронях. А в усьому іншому — не змінився, такий же, як був у роки їхньої недавньої комсомольської юності.

І чим пильніше придивлявся Бранюк до друга, тим більше здавалося йому, що вони начебто тиждень тому потисли один одному руки, прощаючись на львівському вокзалі.

Іван Бранюк закінчив тоді політехнічний інститут і виїжджав на роботу, одержавши призначення в далеке місто Баку. Юрій з сумом розставався з цим розумним, трохи задумливим хлопцем, який став йому щирим, задушевним другом.

Вони познайомились давно, ще 1949 року, в дещо курйозних для Юрія обставинах. Якось в оперному театрі відбувалася міська студентська науково-технічна конференція. Серед доповідей майбутніх медиків, філологів, поліграфістів, агрономів доповідь Івана Бранюка, тоді студента третього курсу нафтового факультету, спочатку не справила особливого враження на молодого працівника обласної комсомольської газети. Примостившись у ложі, він старанно занотовував у свій блокнот те, що, на його думку, було найбільш варте уваги. Тихий голос студента-нафтовика, який до того ж пересипав свою мову виразами “призабійна зона”, “дифузійне горіння”, “нафтове середовище”, що здавалися молодому журналістові зовсім не захоплюючими, викликав у нього легку досаду. “Ну й сухар”, — подумав він і глянув на доповідача. І тут Юрія вразила одна деталь. Студент стояв за трибуною, перед ним лежали папери, але жодного разу він не подивився на них. Легко, без напруження він оперував безліччю цифр, складними формулами, говорив упевнено й переконливо, з якимось внутрішнім запалом. Видно було, що його доповідь — це результат кропіткої праці, він живе нею, вона заполонила його всього.

Молодий газетяр був людиною допитливою, вмів відчути важливе. Він дивився на студента вже іншими очима. Вдумуючись у те, що говорив Бранюк, Юрій Калашник починав розуміти, що доповідь студента важить значно більше, ніж звичайний студентський реферат.