Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович - Страница 25

Уррен раптом стрепенувся, всім корпусом повернувся до Вентріса.

— Вислизне? А чи існує архів взагалі? Чи не морочать нам голову, майоре? Таке вам не спадало на думку? Може, вся ця історія не більше як плід фантазії авантюристів, щоб погрітися біля шефових грошей?

— Це неможливо, — впевнено сказав Вентріс. — По-перше, ніхто не дасть Коленді та Гольбаху ні цента, доки вони не покладуть папери нам на стіл. їм це ясно, як божий день. По-друге, я зв’язався з Бонном і навів деякі довідки. Оберштурмбанфюрер Людвігс, кавалер рицарського Золотого хреста з мечами та діамантами, і сьогодні почуває себе непогано. За рішенням федеральних властей йому доручено командувати дивізією новоствореного бундесверу. Крім того, на дозвіллі оберштурмбанфюрер захоплюється рибальством і пише мемуари. На моє прохання, з Людвігсом говорили. Він ствердив, що справді під час війни одержав наказ за підписом Гіммлера доставити у Берлін одного львівського інженера, який створив якесь чудо в галузі нафтової справи, але, на жаль, ні інженера, ні його матеріалів не захопили, бо здійсненню операції перешкодив наступ росіян… З вас цього досить, Уррен?

Мовчазний Сандерс блиснув золотими зубами, посміхнувся.

— Ви даремно вергали громи і блискавки, містер Уррен. Майор, здається, не втратив своїх старих якостей.

— Слово честі, Вентріс, ви й справді не дуже змінилися за останні роки, — обличчя Уррена розпливлося в добродушній посмішці. — Я дещо погарячкував, старина, не варто згадувати. Пийте, майоре, це чудовий ром… Не відлучайтеся завтра з свого кабінету до мого дзвінка. Шеф побажає особисто зустрітися з вами, я певний. Не поспіть ніч, попрацюйте. Ви ж знаєте, шеф любить, коли до нього приходять з конкретними планами.

— Не турбуйтесь, Уррен, я готовий. План уже є, і непоганий план, клянусь богом, — Вентріс задоволено потер руки.

Поєдинок

Що ближче Гейко підходив до військового містечка, то більше сповільнював крок, хвилювався.

“Впізнає чи не впізнає?” — вкотре запитував себе старшина. На серці було і радісно, і ніби сумно, як буває іноді перед побаченням з давнім хорошим другом, який хто знає, чим зустріне тепер, після довгої розлуки. Може, зрадіє, кинеться назустріч, а може, змінився, став чужим і байдуже відверне голову, не впізнає. Адже стільки часу вже минуло…

Скільки?

Під ногами порипує сніг, повітря тихе, морозне й п’янке, високі ялини вкриті іскристим інеєм.

Ранкова паморозь огорнула ліс чарівною казкою, і думки летять швидко, одна за одною. В пам’яті виникають давно минулі дні, події, епізоди, на які багате життя прикордонника надстрокової служби.

Скільки ж минуло часу?

Гейко пригадує весняну тривожну ніч, похмурі схили Гнилого Яру. Бандити лізуть на кулемет, однак лягають під кулями… Потім Гейко біжить уперед, притискаючи важкого “Дєгтярьова”. В яру стихли постріли, тільки пороховий гар б’є в ніс, лоскоче в горлі. На землі — трупи коней, перекинуті вози, осторонь юрмляться купкою, піднявши над головами руки, обірвані зарослі “лісовики”. Молода вівчарка, прив’язана коротким ремінцем до колеса, люто кидається на бійців, хтось із прикордонників зводить пістолета… “Не треба!” Гейко відводить руку товариша, підходить до собаки, підставляє лікоть. Вона стискає зубами грубе сукно шинелі, і Гейко хапає за ошийник. Вівчарка гарчить, крутиться, але відчувши міцну руку, смирнішає. А згодом уже не відстає від Гейка ні на крок…

Невже це було стільки років тому? Як швидко лине час. От і недавно вчетверте прийняв він, старшина Гейко, нове поповнення. Давно відслужили на кордоні старі друзі, демобілізувалися, їх змінила молодь післявоєнного призову. Потім і ті молоді увільнилися в запас, а Гейко так і залишився на надстрокову, відчуваючи, що не може розстатися з неспокійною службою, з заставою, яка стала рідним домом, з оцими лісами, полонинами, де кожен кущ, кожна скеля, кожна стежка і камінь стали знайомими за роки, проведені на кордоні. Пробігли дні, скінчився час надстрокової, і знову не зміг старшина полишити заставу, скинути свого зеленого кашкета.

У пам’яті старшини постає ще один ранок, осінній, холодний. Тоді в лісі було помічено чужі сліди. Виявлено так, як десятки разів до цього.

Хтось обережний, хитрий залишив на землі неглибокі відбитки ніг, ледь помітні, невловимі для недосвідченого ока прикмети, що свідчили: тут пройшла людина, крадькома, ховаючись, як звір.

Не вперше робив Гейко таке відкриття. Але вперше за кілька років того ранку Гейко пішов по сліду чужака сам, бо підібраний Гейком у Гнилому Яру Аргон, що став у руках старшини службовим шукачем, раптом заскиглив, затоптався на місці, схилив голову, побрів убік і ліг під деревом, винувато відвернувшись від провідника. Аргон не просто втратив слід, ні. Гейко добре знав, як поводиться собака в таких випадках. Це було щось інше. І не хворість. Навіть не та безпорадність, коли вівчарка відчуває отруту, завбачливо розсипану по сліду рукою ворога. Гейко пильно подивився на Аргона і зрозумів: вірний друг відслужив службу. Як і два роки тому, лапи його були пружно-сталевими, як і раніше, ударом своїх грудей він міг збити з ніг людину, але нюх свій вівчарка втратила назавжди. Вже ніхто і нічим не міг зарадити Аргонові. До нього непомітно підкралася старість…

Спереду на узліссі вже виднів високий паркан військового містечка. Гейко поправив шапку, обсмикнув шинель і, насупивши брови, наче хтось міг прочитати його думки, попрямував до смугастого шлагбаума. Молодий солдат з розчервонілими на морозі щоками підкреслено уважно перевірив перепустку, відкозиряв старшині.

По той бік паркана було своє, невидиме зовні, життя. Солдати поралися біля вантажних машин, до цистерн під’їжджали і від’їжджали важкі бензовози, віддалік на плацу марширувало відділення.

За ворітьми під парканом походжали сторожові собаки. Вони бряжчали ланцюгами, грізно гарчали, поглядаючи на незнайомця.

Гейко кинув уздовж паркана швидкий погляд і завмер. Велика широкогруда вівчарка дивилася на нього маленькими, налитими люттю очима.

“Аргон! Невже не пізнає?” Ніби стверджуючи побоювання старшини, посаджений на ланцюг старий шукач ліниво звівся на лапи, вишкірив зуби, немов застерігав: “Не підходь!” Так він стояв кілька секунд, потім захвилювався, вдарив хвостом об сніг, в очах його промайнуло щось тепле, радісне. Вівчарка раптом рвонулася вперед, кинулася старшині на груди, тихо заскавчала, залащилась.

— Скучив, упізнав? Молодець, Аргон, молодець… — Гейко гладив його коротку руду шерсть, трусив за лапи, ухиляючись від шорсткого гарячого язика, тер перехоплену ремінним кільцем міцну шию Аргона.

До них підійшли солдати.

Низенький єфрейтор у хвацько зсунутій набакир шапці, обережно обходячи Аргона, промовив:

— Ач як крутить хвостом. Звір звіром, нікого до себе не підпускає, а тут, дивись… Чим ви його задобрили, тораришу старшина?

Гейко неприязно подивився на єфрейтора.

— Задобрив, кажеш? Ми з ним, щоб ти знав, сотні кілометрів пробігли поряд, він мені життя рятував не раз. Бачиш у нього цей шрам на голові? Підходь, не бійся. Аргон, тихо!

Єфрейтор ступив крок уперед, не наважуючись наблизитись до собаки, витяг шию. Солдати засміялися.

— Корольов, ану погладь, погладь цуцика!..

— Простягни йому палець.

Гейко показав на товстий рубець на грудях вівчарки.

— Це його один тип у сорок восьмому ножем полоснув… А ось на боці і біля вуха — сліди від куль. Впритул стріляли. Бандитські кулі мені призначалися…

З облич солдат зникли посмішки. Молоді хлопці в пропахлих машинним маслом бушлатах дивилися на вівчарку та її колишнього господаря з неприхованою цікавістю, чекали, що ж розповідатиме далі прикордонник. А Гейко мовчки струшував з шинелі сніг, не звертав уваги на солдатів.

— Як же вівчарка опинилася тут? — запитав єфрейтор.

— Відслужила своє, — серйозно сказав старшина.

— А ви, товаришу старшина, тепер іншого собаку-шукача маєте чи як? — єфрейторові, видно, хотілося продовжити розмову.