Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович - Страница 24


24
Изменить размер шрифта:

— Як бачите, Уррен, на цьому Гольбах кінчає спогади, — відкладаючи стенограму набік, сказав Вентріс. — Якщо бажаєте, продовження історії з архівом Крилача ви почуєте в розповіді шарфюрера, названого Ко-лендою. Вона викладена у другій стенограмі. Читати?

— Обов’язково! — Уррен знову потягся до пляшки.

— Коленда починає з того, на чому зупинився Гольбах.

“Коли з-за лісу вихопилися штурмовики росіян, майор хотів вистрибнути з машини, але не встиг. Вибухом йому відірвало ногу і розчавило череп. Обидва солдати загинули теж. Одному знесло півголови осколком, а другому розпороло живіт. Я потім бачив його кишки, перемішані з землею, мабуть, солдат ще трохи жив і повз кудись у бік від дороги…”

— Ці мальовничі деталі мають пряме відношення до винаходу інженера Крилача, — скорчив гримасу Уррен.

Вентріс знизав плечима.

— Кожен по-своєму сприймає навколишню дійсність, і в кожного свій стиль. Зрештою, деякі враження колишнього шарфюрера дивізії “СС-Галичина” можна пропустити. Так… Продовжимо звідси:

“Мене контузило, проте легко. Гольбахо-ві дісталося більше: у нього були переламані ребра і прострілені груди. Нас підібрали солдати з бронетранспортер’а, що проїжджав мимо. Очунявши, я зрозумів: валіза лишилася біля розбитої машини. Прохав повернути бронетранспортер назад. Солдати думали, мабуть, що я божевільний. Довелося взятися за пістолет. Командир транспортера, слинявий лейтенантик, у якого ще молоко на губах не обсохло, пообіцяв викинути мене геть, якщо я не втихомирюсь. Я з задоволенням розрядив би пістолет у нього, але солдати сиділи навколо і скоса поглядали на мій есесівський мундир.

Нас привезли до шпиталю, у містечко, яке лежало в низині кілометрів за тридцять від шосе. Гольбаха поклали на операційний стіл, а я майже силоміць примусив начальника шпиталю дати мені санітарний автофургон і через сорок хвилин дістався до місця, де упала бомба.

Шосе було запруджене військами. Артилерія червоних уже обстрілювала підступи до Самбора. У лісі і на шляху вибухали снаряди. Горіло кілька німецьких танків. Те, що залишилося від нашого “хорха”, відшукати було не легко. Все ж я знайшов розбиту бомбою машину. Біля неї лежав майор. Забризкану кров’ю валізу я витяг з-під коліс.

Я повернувся до шпиталю, залишив непритомному Гольбаху записку, забрав валізу з паперами і разом з мінометною ротою єгерського полку відходив у Карпати. Потім єгерів затиснули у кільце, я опинився в тилу більшовиків. Довелося пробиратися назад, у знайомі місця. Там я переховувався кілька тижнів у лісі, а згодом встановив зв’язок з боївкою ОУН. До нас приєдналася група стрільців з дивізії “СС-Галичина”, у списках якої формально рахувався і я, хоч майже весь час перебував у Людвігса. їх розбили під Бродами, вони теж не змогли відійти з німецькою армією.

Незабаром обставини склалися так, що я змушений був заховати архів Крилача на радянській території, а сам подався на захід”.

— От і все, — закінчив Вентріс і з паперами в руках пройшовся по кімнаті.

Спинився біля приймача. Доторкнувся до важеля. Полилася тиха, сумна мелодія. Майор вдав, ніби музика поглинула його, і прикрив замріяно очі.

Вентріс тріумфував. Тепер йому кортіло почути Уррена, послухати, що говоритиме цей напомаджений, наче облизаний, Сан-дерс. Майор бачив — його несподіваний сюрприз вивів з рівноваги обох довірених шефа, “референтів” у особливих питаннях. Вентріс не любив цих платних збирачів чужих думок і добре знав, яка їхня роль у справах фірми. Прикриваючись званням технічних спеціалістів, вони нишпорили всюди — в Європі, Латинській Америці, Азії, на Близькому Сході, винюхували, випитували, копалися в газетах, журналах, у наукових вісниках, з ножицями в руках добували ті ж самі відомості, що їх збирало відомство Вентріса іншим шляхом. Вони і Вентріс — одного поля ягоди. Правда, останнім часом його спіткали невдачі. Але ось ці дві стенограми, складені зі слів Гольбаха та шарфю-рера, о, вони варті сотень Урренів і Сандерсів! З такими матеріалами можна не думати про вчорашні промахи.

— Як же вони зустрілися знову через стільки років? — похмуро запитав Сандерс, вгадуючи настрій майора.

— Випадково. Шарфюрер тинявся по Німеччині, кілька разів переходив із зони в зону, перебивався абияк. Згодом зіткнувся з організацією націоналістів у Мюнхені. Ви чули, що Коленда був унтер-офіцером дивізії “СС-Галичина”… Організація склала широкі плани, а ось із цим, — Вентріс виразно потер пальцями, — справи у них дещо ускладнилися. Здається, провідники-оунівці в Мюнхені, щоб набити собі ціну, не зовсім сумлінно стали виконувати інструкції наших центрів… А втім, це вже сфера політики, і мене вона не обходить. Отже, колеги доручили Коленді і ще одному з колишніх бойовиків-націоналістів поповнити касу організації. Ті двоє вирушають в НДР, роблять напад на ювелірний магазин у Гранау, і їх накриває східнонімецька поліція. Отут Гольбах і впізнав старого приятеля, вихопив його з рук “своїх” підлеглих. Ризикував Гольбах, звичайно, не з Любові до шарфю-рера, а заради паперів Крилача.

— А як Гольбах довідався про відкриття інженера? — насторожився Уррен.

Вентріс посміхнувся.

— О, у вас починає прокидатися недовір’я, Уррен. Але ви забуваєте, що Гольбах пройшов школу Гіммлера. Згадайте, що Гольбах почув під час бесіди оберштурмбан-фюрера Людвігса з майором: “Відкриття, в якому зацікавлена військова промисловість Німеччини…” Чи ж могла така інтригуюча заява не збудити професіонального інтересу розвідника? До того ж він брав участь в арешті Крилача. Гольбах переглядав папери інженера разом з майором і, не сумнівайтесь, у нього вистачило здорового глузду прочитати дещо і дізнатися, що йдеться про нафту. Зметикувати тепер, що наша фірма за кожен аркуш з архіву Крилача заплатить аркушем з чекової книжки шефа — на не у Гольбаха теж вистачило розуму, будьте певні?

— А шарфюрер? Знає він, чим заповнена валіза?

— Здогадується. Можливо, не уявляє собі чітко цінності паперів, проте, як бачите, де заховано архів Крилача, він так і не сказав. Шарфюрер — хитра бестія. Він встиг зорієнтуватися.

— І, мабуть, не без допомоги того ж вашого Гольбаха. Вас не здивував, Вентріс, підозрілий провал у пам’яті обох? Коленда не називає містечка, в якому розташувався тоді госпіталь, Гольбах теж “забув”, як воно зветься. Вони приховують від нас навіть приблизні координати, де заховано папери.

— Та й правильно роблять, побий мене грім! Не думайте, Уррен, що ми маємо справу з наївними простаками, які підставляли голови під кулі поліцейських у Східній Німеччині тільки тому, що їм не терпілося відкрити нам свою схованку. Я знаю Гольбаха не один рік. Він розуміє, що ми з вами не проминемо випадку обійтися і без нього, і без шарфюрера. Визволяючи Коленду, Гольбах ставив на карту своє життя, і цілком природно, хоче зірвати крупний банк.

— Він обрав роль посередника між нами та шарфюрером?

— Ні, Гольбах претендує на роль компаньйона в цій справі і постарається не спускати шарфюрера з своїх очей. Адже Гольбах теж не знає, де лежить чемодан.

— Отже, вони діятимуть удвох?

— Про це слід подумати. Можливо, доведеться навіть… той… усунути Гольбаха з гри. Ви мене розумієте, Уррен?

— Так. Але, крий вас боже, Вентріс, не варто поспішати. Якщо шарфюрер тільки помітить, що з Гольбахом сталося негаразд, він відразу зрозуміє, що і з ним самим також може статися все, що завгодно, після того, як архів Крилача лежатиме у нас. Коленда ще чого доброго сюди не повернеться, а там, у Росії, піде з повинною прямісінько до комуністів, прикриваючись своєю дорогоцінною валізою.

— Не піде. Він розуміє, що колишнього есесівця комуністи навряд чи приймуть з розкритими обіймами, навіть коли б він спробував відкупитися скарбами царя Соломона. Коленда боїться опинитися в Росії не менше, ніж ви, Уррен, але… У нього немає іншого виходу. Він хоче добре заробити, одержати за папери готівкою. От і все. Що ж до Гольбаха, то справді, з ним треба бути обережним, поки що варто дати йому спокій. Зараз він не заважає, а потім побачимо. Я згоден — один необережний крок, і шарфюрера можна сполохати. Тоді — пиши пропало, архів вислизне від нас назавжди.