“Галатея” - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 16

Ми не встигли докінчити суперечку, бо надійшов мій експрес. На жаль, “Мафусаїлів нащадок” їхав у протилежному напрямку. Своєї адреси він не дав, бо, мовляв, ще ніде не влаштувався. Ми домовилися, що зустрінемось рівно через місяць о десятій ранку на площі Калініна в Києві.

З незалежних від мене причин я не зміг прийти на побачення в призначений час. А “Мафусаїлів нащадок” не завітав до мене, хоч, звичайно, пам’ятав названу мною адресу. Всі мої спроби розшукати його згодом були марні.

Де він зараз, отой гостроносенький, миршавий чоловічок з пильними, жвавими, надто молодими очима?.. Може, ще не закінчив свої дослідження, — якщо він таки справжній, хоч і нетитулований вчений? А може, загинув, бо не можна ж отак нерозсудливо експериментувати з власним мозком… А може, блукає десь автострадами країни і заробляє на шматок хліба своїм філософствуванням? Я не знаю цього, але сподіваюсь, що рано чи пізно, а таки зустрінуся з ним вдруге.

“Радіоцвіркун”

Цвіркун ускочив у одчинене вікно, вмостився, освітлений променями призахідного сонця, на купі радіодеталей посеред мого столу, скептично покрутив головою, презирливо поворушив вусами і застрекотів:

— Скрип-скрип, — от так радіоаматор! Скрип-скрип, — три місяці будує радіоприймач!.. Скрип-скрип, — казано ж тобі, роби спочатку детекторний!.. Скрип-скрип, — хвалько!

Така атестація з боку цвіркуна була нетактовна, але, на жаль, відповідала дійсності. І я сказав:

— Комахо типу членистоногих, критикувати завжди легко, а от спробуй-но знайти пошкодження! Чи ти гадаєш, що я дурніший за тебе?

Зберігаючи погордливе мовчання, цвіркун кинув на мене повний образливого співчуття погляд, перестрибнув на акумулятор, схилив набік голову і торкнувся лівим вусом клеми, наче запитав: “А це — що?!”

— Ой, дурень! — вигукнув я у великому збудженні. — Дурень!

Це прозвучало самокритично, але все ж надто ліберально, і я вів далі:

— Дурень! Осел! Нездара! Та тобі не приймачі будувати, а пасочки з піску ліпити! Три дні перевіряє схему, а анодну напругу забув увімкнути! Дякую тобі, комахо!

Цвіркун промовчав і цього разу. З заклопотаним виглядом, наче й справді перевіряючи якість моєї роботи, він стрибав по дротах приймача, зупинявся біля котушок, зазирав у кожну шпарку, — мов курка, що збирається клюнути зернятко, — нарешті вибрався аж на вершечок рамкової антени і весело затріскотів, ніби приказуючи: “От тепер — гаразд! От тепер — гаразд!”

— Як гаразд, то й добре! — задоволено сказав я. — Отже, спробуємо.

Обережно, щоб не злякати комаху, я приєднав дріт до акумулятора. Басовито, благодушно загув динамік. І ось, нарешті, залунала музика.

Друзі мої, з чим можна порівняти почуття радіоаматора, коли його перший приймач промовляє перший звук?! Це почуття в десятки разів перекриє радість Колумба: адже його каравели тягло собі через океан, і до берегів Америки принесло цілком випадково. Може, порівняєте з піднесенням композитора або письменника, що закінчують свої твори?.. Та де там: у них в мозкові увесь час звучать мелодії чи пропливають картини, — встигай тільки записувати. А от коли ви з дротинок, залізяччя, з непоказних деталей створюєте прилад, здатний подолати простір і час, коли, до того ж, вам тільки п’ятнадцять років, а ваш старший брат щодня запитує: “Не виходить?” — і зловтішно пропонує допомогти розібратися в схемі, то перший звук вашого приймача стане для вас таким, яким буває для матері перший скрик немовляти!

Я крутив ручки настройки, досліджуючи роботу приймача, і сповнювався гордістю: мій первісток виправдав мої сподівання. На довгих хвилях він “ловив” п’ять станцій, на середніх — дванадцять. І тільки на коротких не було нічого чути, хоч ти йому що!

Цвіркун з висоти антени поглядав на мене з цікавістю. Почухавши потилицю, я знову звернувся до нього з жартівливим запитанням:

— Шановна комахо, чому не працює десятиметровий діапазон?

Цвіркун мовчав досить довго, — занурившись у вивчення схеми, я вже й забув про нього — аж раптом затріскотів:

— Скрип-скрип… скрип-скрип… скрип-скрип…

І уявіть: ту ж мить з репродуктора тоненько запищало:

— Ті-ті… ті-ті… ті-ті…

Це було так несподівано, що я аж сахнувся. Антена хитнулася, цвіркун стрибнув до печі і зразу ж зацвіркотів, ображений:

— Скрип-скрип-скрип… скрип-скрип… скрип… скрип-скрип…

А репродуктор, ледве встигаючи за цвіркуном, пищав:

— Ті-ті-ті… та-та… ті-та-ті…

Ці звуки дуже нагадували морзянку, але до чого тут цвіркун? Клята комаха тріскотіла — аж роздиралася — і мій приймач теж пищав щодуху.

Слово честі, цієї присмеркової години мені стало трохи моторошно. Я тепер пригадав: цвіркун, який так несподівано завітав до мене в гості, був незвичайний на вигляд — занадто великий, смугасто-сірий, з дуже довгими ногами. А що, як він справді, ото… розуміє людську мову, чи що?

При цій думці в мене спалахнули вуха: тьху, дурниця яка! Жодна тварина, не кажучи вже про комах, не може мислити!

Нагадую: мені було п’ятнадцять років і я вчився у восьмому класі, а восьмикласники — люди рішучі, з цілком усталеними матеріалістичними переконаннями.

— Так ось, комахо, — вигукнув я після недовгого роздуму. — Я розкрив твою таємницю: ти — радіоцвіркун!.. Коли ти дирчиш зубчиками ніг по надкриллю, від тертя виникає електрика. Потім відбуваються розряди, і навколо тебе поширюються радіоколивання, як од примітивного іскрового телеграфу. Все зрозуміло! Я зробив надзвичайне відкриття!

Я вже ладен був кричати всім про дивне явище, але вчасно згадав свого старшого брата. О, мій брат був природжений скептик! Я зразу ж уявив його реакцію:

— Перш аніж ляпнути дурницю, — скаже він, — зваж кожне слово. Ех ти… радіоцвіркун!

Ні, з братом можна сперечатись тільки тоді, коли маєш факти. Передусім треба спіймати комаху і дослідити її.

Я ганявся за цвіркуном годин зо дві, та все марно. Спочатку він насмішкувато диркав по черзі з усіх кутків, а потім, коли я зовсім засапався, раптово замовк. Ні тієї ночі, ні наступного дня я його не чув. Мовчав також і короткохвильовий діапазон мого приймача, і я вже ладен був повірити, що історія з радіоцвіркуном мені просто приснилася.

Проте увечері я знову почув знайоме дирчання, — тепер уже за вікном. Цвіркун, певно, боявся заскочити до кімнати, де його зустріли так непривітно.

Я притьмом кинувся до приймача.

Так, і цього разу динамік пискляво виводив свою пісеньку услід за комахою! Але цвіркун тепер почав удаватись до хитрощів: він або ховався кудись, або приглушував звуки так, що подеколи його не було чути зовсім. А з динаміка все одно линули незрозумілі сигнали, які я не тямив розшифрувати, хоч і знав трошки азбуку Морзе.

Єдине, що я міг зробити, — визначити, де знаходиться цвіркун. Приймач, який я зробив, мав рамкову антену. Повертаючи її навколо осі, можна визначити напрямок, у якому сигнали чуються найголосніше. В тій стороні і мусить бути радіоцвіркун.

За допомогою двох короткохвильових приймачів, розташованих на певній віддалі один від одного, я зміг би визначити перебування комахи точно, — саме за таким принципом працюють радіопеленгатори. Але другого приймача в мене не було, а звертатися до брата я не хотів.

Комаха поводилася дивно. Свої “радіопередачі” вона починала смерком, щораз з іншого напрямку. Скидалося, що цвіркун просто мандрує навколо моєї хати на якійсь певній віддалі. Але на якій? Вже кілька днів я не чув знайомого дирчання.

Нарешті я не витримав.

— Слухай, Васько, — заторохтів я, коли брат повернувся з міста і зайшов до мене. — Я відкрив радіоцвіркуна. Це — комаха, яка випромінює радіоколивання на хвилі щось із десять метрів. її сигнали чути смерком — мабуть, у цей час провідність ефіру найбільша…