“Галатея” - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 15

— Повторював, звісно.

— А чи не здається вам, що з кожним роком час прискорює свій рух? У дитинстві день довжелезний-предовжелезний: і набігаєшся, і напрацюєшся, і насмієшся, і наплачешся, а сонечко все ще теліпається понад обрієм. Дуже хочеться вирости, а воно — не ростеться… Та ось ви виросли — і все пішло по-іншому. Не встиг озирнутись — та й день минув; сюди-туди — а тиждень мов корова язиком злизала; тиждень по тижню — та й місяця немає. І отак рік за роком немов скочуєшся з гори на ґринджолах: усе швидше, швидше й швидше. А коли надійде остання мить, схопишся за сиву голову і заволаєш: “Господи, та хіба ж я жив?! Промчали літа, немов коні буйногриві!” Кажете, час тепер такий прудкий?.. Е, ні: і прадіди наші зітхали, що життя збігло швидко, і правнуки зітхатимуть, коли постаріються… Кажете, дорослому більше клопоту. А спробуйте-но відтворити день першого-ліпшого хлопчиська. Та з вас сім потів зійде, а ви так і не встигнете і в школі побувати, і уроки приготувати, і яблук накрасти, і сусідові морду набити, і книжку прочитати, і в річці покупатись, і… Е, та хіба все перелічиш!.. Але, може, дорослий не помічає плину часу тому, що надто захоплюється працею?.. То можу сказати вам: як це не дивно, а найшвидше час лине там, де, здавалося б, мав повзти слимаком, — у в’язниці! Строк попереду довгий-предовгий, сидиш-сидиш, а він, клятий, ніяк не зменшується. А озирнешся назад — ніби вчора потрапив сюди.

— І як же ви це пояснюєте? — не втримався я.

— Стривайте, я ще не закінчив преамбули… Отож люди весь час нарікають, що життя — надто коротке. Сімдесят — замало, давай нам сто! Але запитайте сторічного — і він так само відповість, що й незчувся, як збігли літа… То ж який сенс має довголіття, якщо людина нездатна раціонально використати час свого існування?

“Мафусаїлів нащадок” урвав свою лекцію, бо до нас підходила офіціантка з першою партією замовлених мною страв. Він пожадливо з’їв повну тарілку борщу і аж тоді заговорив.

— Скажіть, чи не співчували ви метеликові-одноденці? Мовляв, бідолашний: не встиг народитись — і помирай.

— Не замислювався над цим питанням, — засміявся я.

— Шкода. Письменник мусить замислюватись. І мав би зрозуміти, що для такого метелика оті кілька годин існування цілком адекватні довжелезному життю людини; його кожна секунда така ж змістовна, як для нас з вами доба… Починаєте розуміти, в чому суть?

— Щиро кажучи, ні.

— Тоді — з іншого боку. Чому в дитинстві час тягнеться повільно? Та тому, що для дитини все незвідане, нове. її пам’ять пожадливо вбирає все побачене й почуте; ще не захаращений мозок працює чітко і на першу вимогу може відтворити весь ланцюг подій. На оце відтворення асоціацій нервовій системі потрібні тисячні частки секунди, але саме вони і є масштабом часу для нашої свідомості… А тепер візьміть дорослого. Для ньою несподіванок вже немає. Увага нехтує давно відомими деталями, в пам’яті фіксуються тільки найважливіші події дня. А їх обмаль, процес пригадування триває вже не тисячну, а мільйонну частку секунди. От і здається, ніби день промчав, як метеор… І що одноманітніше ваше життя, то швидше воно промчить. Згодні?

Я слухав, мов зачарований. Оцей миршавий чоловічок, який так пожадливо й неохайно глитає несмачний обід у негостинному буфеті автобусної станції, вдирався у святая святих філософії та психології. Я ще не міг осмислити, наскільки правильні його твердження, але висловлене ним — вражало.

— Життя нам здається коротким тільки тому, що ми з літами втрачаємо свіжість сприйняття, тобто у нас слабшає пам’ять. Пам’ять! Це — найцінніший дар вищого розуму, його найгостріший інструмент. А ми її зовсім не цінуємо, не бережемо… Ось ви здивувались, коли я “вгадав” кілька фактів з вашої біографії. А це тому, що ви просто забули, як, шукаючи автобусний квиток, — якого ви за хвилину перед тим поклали в блокнот, — ви витрусили на стіл з кишень і гроші, і запрошення на нараду фантастів, і два використані квитки в кінотеатр. Ви розгорнули посвідчення шофера-аматора і поморщились, дивлячись на пробиту автоінспектором дірку в талоні. Саме в ту мить з репродуктора долетіли слова про відкриття професора Чернова. Ви прислухались, роздратовано пхикнули і почухали потилицю. Чи пам’ятаєте ви все оце? Ні, ви забули! Забули все. А я — пам’ятаю. Я можу відтворити в своїй пам’яті кожен ваш рух відтоді, як ви сюди зайшли. І коли я починаю пригадувати, мені здається, що я вас знаю давним-давно. Оця година, яка пізніше для вас видасться хіба секундою, розтягнулась для мене на тиждень… Тож скажіть, чи не правий я, коли стверджую, що я — найстаріший з мешканців Землі і що я проживу найдовше, навіть якби мені судилося загинути сьогодні?

— Це справді цікаво! — я був такий збуджений, що аж схопився. — Однак, на жаль, бездоганну пам’ять може мати…

— …хто завгодно! — сказав він з глузливою вищістю. — Я дам вам кілька краплин свого препарату, і ви пересвідчитесь, що я не маніак, а найвидатніший вчений світу. Не боїтесь?

Може, це було й нерозсудливо з мого боку, але я погодився на експеримент.

“Мафусаїлів нащадок” витяг з кишені загорнуту в ганчірку пляшечку з прозорою рідиною, скупо накрапав з неї спочатку в свою склянку, потім у мою. Долив водою. Випив.

— Це я, щоб розвіяти ваші сумніви. Пийте.

Випив і я. Трошки запекло в горлі, та й усе.

— Дію препарату ви помітите незабаром. А я тим часом закінчу свою розповідь… Так от, я недарма посилався на метелика-одноденку. В організмі комах виробляється надзвичайно активний біокаталізатор, який у сотні разів прискорює всі нервові процеси і надзвичайно загострює пам’ять людини. Ваші так звані “вчені” навіть гадки не мають про існування такої хімічної сполуки. А я зумів одержати її в чистому вигляді. Оце й усе моє відкриття… Ну?

Він дивився на мене гострими, пронизливими очима, і мені на мить стало моторошно. Однак я зразу опанував себе.

— Ще довго чекати?

— Чекати? — перепитав він з усмішкою. — Краще скажіть, скільки ґудзиків на сукні в дівчини, що стоїть біля дверей? Ні, не треба дивитись, ви щойно позирнули на неї.

— П’ять, — відповів я цілком машинально, і з подивом усвідомив, що бачу в своїй уяві оту дівчину всю до найдрібніших деталей. У неї у руках підручник з фізики, зачіска — “кобилячий хвіст”; дівчина трохи збуджена, бо якось дивно поглянула на хлопця, що п’є пиво в кутку. І цього хлопця я теж побачив, як на екрані, хоч і не дивився в той бік: сині очі, буйна чуприна; розстебнута сорочка, — не вистачає одного гудзика; він удає, що не помічає дівчини, а його сусіда, веснянкуватий юнак, підморгнув йому і щось сказав.

Але найдивніше те, що, пригадуючи оці подробиці, я водночас цілком підсвідомо запам’ятовував усе нові й нові. Повз автобусну станцію промчав бензовоз, і я крізь вікно встиг помітити і його номер, і червоне обличчя шофера. Разом з тим у моїй пам’яті зафіксувалось кахикання бабусі біля вікна, уважний і насмішкуватий погляд “Мафусаїлового нащадка”, музична фраза, що лунала з гучномовця, і сам гучномовець, газета “Правда” в руках чоловіка за сусіднім столиком, — з усіма заголовками, номером і датою, — колір стін і підлоги приміщення.

Потік найяскравіших вражень був такий могутній, що в мене аж запаморочилась голова. Я відчував щось схоже на дивне сп’яніння: свідомість лишалася кришталево-прозорою, але довколишній світ невпізнанно змінився. Він став зовсім новим, ніби побаченим уперше. Час і простір змінили свої масштаби, пересунулись в іншу, незнану досі площину. А потім мені почало здаватися, ніби я сиджу в оцьому буфеті вже кілька днів, знаю все довкола, однак усе знаходжу й знаходжу дедалі нові й нові подробиці, які фіксуються в моїй пам’яті намертво, навічно.

Відтоді минуло понад три з половиною роки, але все, що трапилось зі мною того дня, я можу відтворити так, ніби це було щойно.

Ми довго розмовляли з “Мафусаїловим нащадком”. Довго?.. Власне, за “часом звичайної людини” хвилин сорок. Але для мене це тривало не менш як добу.

Відчувши мою повну підтримку, “Мафусаїлів нащадок” почав описувати рожеве майбутнє людей, що скористаються з його “еліксиру безсмертя”, як він назвав свій препарат. Я погоджувався, що новий біокаталізатор, безперечно, можна буде використати на благо людства, однак вважав, що забудькуватість, на жаль, просто необхідна, бо коли людина запам’ятовуватиме все, нічого не забуваючи, місткість мозку швидко вичерпається і індивідум втратить здатність до подальшого розвитку.