Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 9

Бунч і Самсонов мовчать. Справді, чи стане їм сил розгадати таємницю суворої сельви?

За бортом буруниться вода, важкі хвилі б’ють у суденце, в хащах пронизливо і тоскно кричить “мати-місяць”.

Професор гасить світло, ще раз затягується цигаркою і заплющує очі. Перед ним у голубій імлі спалахують постріли, майорять прапори, ідуть шеренги вояків, незліченні, горді, могутні, як ріки тропіків. Ідуть інки, ідуть воїни свободи, простують гірськими стежками до далекого сонця, що піднімається над блакитним морем. І сонце, розтоплюючи срібло хвиль і голубінь неба, весело й переможно виблискує на їхніх мечах…

Крутояр поринає в сон. Сонце враз гасне, гаснуть мерехтливі спалахи. Пітьма сповиває останню стежку інків.

СЕЛЬВА МАЄ СВОЇ ЗАКОНИ

Корабель, не спиняючись, ішов темною рікою. Крутояр прокинувся з важкого, примарного сну. Слова радіограми Саунгейнлера не йшли з голови: “Біля гори Комо на останній стежці інків вчинено злочин”. На останній стежці інків! Добрі координати! Перу, Еквадор, Верхнє Оріноко… Куди пішли охоплені відчаєм люди Тупак-Амару? Де могили останніх воїнів його армії? Нові сили опору піднімаються на землях республіки, знову лунає в сельві клич непокірних, клич волелюбних. На причалах, у маленьких містечках Крутояр чув від трудового люду про заворушення серед місцевих індіян і каучеро. Солдати Батіса були безсилі покласти край антиурядовим виступам. У непролазних хащах діяли розрізнені партизанські загони. Підпільні групи в містах ладналися до вирішального удару. Здавалось, уся країна завмерла в чеканні, в напруженому, нервовому збудженні, немов окутий велетень, в очах якого палають лють і жадоба волі.

Крутояр дивився невидющими очима в пітьму. Раптом спинився мотор. Стало нестерпно тихо. Здавалося, навіть у лісових хащах завмерли таємничі звуки. Крутояр відчув, як тиша давить його, паралізує нерви.

Що сталося? Чути голоси? Здається, капітан Пабло. І ще якісь люди. їх багато, тупотять ногами, говорять голосно, з викликом і гнівом. Треба негайно все з’ясувати…

Професор підвівся.

Кроки наближалися. Тепер Крутояр виразно чув, що йдуть чужинці. Брязкає зброя. Незнайомці щось вимагають від капітана Пабло. Ось вони вже зовсім близько. Світять кишеньковими ліхтариками, обмацують стіни.

Яскравий промінь нахабно шаснув під тент. Кілька постатей у військовій формі заповнили вузький прохід уздовж лівого борту.

— Ваші документи? Приготувати до ревізії багаж!

Бунч майже випав із гамака. Самсонов підвівся повагом, нахмурено, ладен силою своїх кулаків боронити себе і своїх друзів.

Документи переглянули швидко, похапцем.

— Ми протестуємо, — промовив з гідністю професор Крутояр, — ми вимагаємо пояснення. Хто дозволив вам робити обшук на цивільному судні? Ми користуємось…

— Сеньйоре, нам добре відомо, що ви користуєтесь… — обірвав його хвацький офіцер і підкинув руку до високого кашкета з масивною кокардою. — В районі, до якого ви просуваєтесь, оголошено стан облоги. Прошу не чинити опору й показати ваші речі.

Огляд не зайняв багато часу. Жовті кружала від кишенькових ліхтариків швидко обшарили стіни, чемодани. Професор Крутояр, стежачи за квапливими рухами солдатів, збагнув, що в ці хвилини на маленькому кораблику почався перший акт тяжкої боротьби між ними й генералом Батісом. Рука диктатора намагалася спинити їх на підступах до Верхнього Оріноко.

— Завважте собі, сеньйоре, — тихо, але твердо промовив професор Крутояр, — що за нашим просуванням стежить наше посольство, а також посольство Нідерландів. Ми розшукуємо голландського громадянина Ван-Саунгейнлера та його сина. Найменший акт насильства з вашого боку негайно стане відомий світовій громадськості.

— Не стане, сеньйоре Крутояр, — сказав офіцер, закриваючи чемодан, — бо ми не збираємося чинити вам ніякої кривди. Подорожуйте далі і розшукуйте, кого вам треба. Тільки не забувайте, що сельва жорстока і має свої невблаганні закони. Пам’ятайте про це, сеньйоре професор.

Після відвідин річкового патруля нікому вже не спалось. Крутояр запалив цигарку і вийшов на палубу.

Вогка, солодкувато-млосна темрява стояла стіною перед його очима. Позаду почулися мляві, старечі кроки, кроки капітана Пабло. Передавши кермо своєму помічникові Сільвестеру, капітан теж вийшов ковтнути повітря.

— Страшні місця, сеньйоре Крутояр, — кинув він.

— Ніч завжди здається страшною, — озвався професор. — Надто ж коли за нею ховається невідомість.

— Наша ніч злигалася із злими духами. У неї свій погляд і свої манери, — бурчав своєї капітан Пабло. — Я ніколи не можу призвичаїтися до тутешньої темряви.

— Хіба ви не звідси родом?

Ні, капітан Пабло не з цих місць. Він — з Колумбії. У них теж спекота і багацько сонця. І поліція така ж прискіплива, як тут. Однак у них вночі по-іншому світять зорі, і небо голубіше, і в сельві завжди чути людські голоси.

Рідна Колумбія погнала капітана Пабло шукати щастя. Але він усе прощав землі своїх батьків. Йому так добре стає на серці, коли в пам’яті оживають давно минулі дні. Як він потрапив сюди? Небагато треба, щоб доля закинула людину на чужину. Коли він був хлопчиком, батько віддав його на службу до багатого скотаря в льяносах за мізерний харч і ще мізернішу одіж. Три тисячі голів худоби. Ціле коричневе море, море реву, люті, шаленства, нестримної стихії. Молодим пастухам — вакеро — доводилося таврувати, доїти, ловити з допомогою ласо здичавілих биків, а згодом переганяти їх на різницю в Боготу. В дощові місяці пастухи жили в наметах на пасовищах, в сухі — на гасієндах.

— Я працював за молодшого вакеро. Щовечора разом з товаришами заганяв биків у спеціальні обори для худоби — коралі. Отоді я й зазнав лиха. Одного разу на нас напали індіяни. Голодне, нещасне плем’я, яке блукало в навколишніх лісах, вирішило пограбувати хазяїна. їх було двісті чоловік, нас — тридцять.

Капітан Пабло вибив люльку і сховав у нагрудній кишені сорочки. В темряві професор бачив тільки його крислатий капелюх, але в уяві його чомусь постав зовсім зримий образ Пабло-юнака. Той летів на розпаленому коні, припавши до кінської гриви. Десь збоку індіяни — хмара стріл сипалась на стадо. Бики почали падати. Кілька стріл влучило у вожака, і він, весь закривавлений, з передсмертним диким ревом помчав у льяноси. Стадо кинулось за ним, неначе його погнала лісова пожежа.

— Дарма ми намагалися повернути очманілих тварин, дарма летіли під градом стріл за вожаком, завертаючи його вбік. Того дня загинуло триста биків. Хазяїн хотів повісити мене за ноги на воротях коралю, та за мене заступилась його стара мати, яка знала мою сім’ю. З порожніми руками я повернувся до батька. Дома було шестеро дітей, батько вмирав від пропасниці. Якимось чудом мені пощастило потрапити на шкіперські курси. І ось через рік я приїхав сюди, на Оріноко… Це було так давно, сеньйоре, що інколи мені здається, начебто я ніколи не жив у льяносах і не був відчайдушним вакеро.

— Отже, ваше життя минуло на цій річці. Ви, мабуть, добре знаєте тутешні звичаї, — промовив тихо Крутояр, мить помовчав і ще тихше спитав: — Як ви гадаєте, чому поліція так ретельно обшукувала пароплав? Невже вони всерйоз сподівалися знайти в нас зброю або які-небудь недозволені речі?

Капітан Пабло глибоко зітхнув. Що він міг сказати, марновірний, тихий капітан Пабло? Останнім часом у світі взагалі коїться щось незрозуміле. Звичайно, поліція має щось на увазі. Можливо, вона боїться контрабандного привозу зброї, а може, з бразільського боку прокрадаються волонтери. Тепер такі часи!..

“Голіаф” обережно повернув у пітьмі, обминаючи береговий виступ. Крутояр відчув, як раптом накренилася палуба. Потім почала хилитися все нижче й нижче. Вода ревла під самим бортом, гілляки черкали об дерев’яну обшивку суденця.

— Ліво руля! Сільвестер!.. Сільвестер!..

Палуба вирівнялася, і гілки розтанули в пітьмі, ніби поринули на дно чорної річки. Важка хвиля вдарила тепер з носу. Корабель підстрибнув угору і глибоко впав у прірву.