Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич - Страница 8

Крутояр вихилився з гамака і витягнув з чемодана стареньку, в шкіряній оправі книжку, розгорнув її.

— Унікальний екземпляр, який я дістав в одного тутешнього букініста. Послухайте, дослівний його зміст:

“Від імені височайшого і всемогутнього і всекатолицького захисника і завжди перемагаючого і ніколи й ніким непереможного великого короля Карла Першого, повелителя Іспанії, обох Сіцілій, Єрусалиму та островів і материків моря-океану, приборкувача варварів, і від імені височайшої і всемогутньої пані королеви доньї Хуани, дорогої і любимої доньки королевої,— я, Франсіско Пісарріо, їхній слуга, їхній вісник, їхній капітан, вимагаю, щоб ви добре засвоїли, що бог наш, володар єдиний і вічний, сотворив небо, і землю, і чоловіка, і жінку, від яких походимо і ми, і ви, і всі сутні в світі цьому, і ті люди, що будуть дітьми й потомками. З дня створення світу народилася така велика кількість поколінь людських, що треба було розділити всіх тих, що живуть на землі, і виникло багато королівств і провінцій, бо, якби залишилося все людство на одному місці, не змогло б воно прогодувати себе…”

— Хитра преамбула! — вигукнув Самсонов. — Знає кіт, де сало лежить.

— Правда ваша, Ілля Григоровичу, — підтримує його Крутояр. — Єзуїтська казуїстика. Все, як бачите, від бога, що милостиво передає землю королям іспанським і робить їх володарями островів та материків. “Майже всі, хто живе на цих островах та материках, визнали, що їх височества є справді королями й володарями тутешніх земель, — читає далі професор, — і почали служити їх височествам і служать понині покірно й без опору. Отже, треба, щоб і ви, без зволікання, по своїй добрій волі, без заперечень і впертості стали християнами, щоб їх височества могли прийняти вас радісно і прихильно під своє покровительство і щоб могли вони вас та інших своїх підданих обкласти податками…

…Коли ж не зробите того, що від вас вимагають, і хитрощами затягуватимете рішення своє, то з допомогою бога я піду у всеозброєнні на вас і проголошу вам війну, і буду вести її повсюдно і всякими засобами, які тільки можливі, і вас підкорю десниці їх височеств і церкви. І вас, і ваших жінок, і дітей звелю схопити і перетворити на рабів… А вам заподію найможливіше зло і прикрість, як то й належить робити з васалами, котрі не бажають визнати свого сеньйора і чинять йому всілякий опір.

Застерігаю вас, що смертоносні нещастя, котрі внаслідок цього стануться, ляжуть на вашу совість, і ви будете за них винними, а не їх височества, і не я, і не ці рицарі, що прийшли зі мною”.

— Підлість! Яка безмірна підлість! — обурюється Самсонов. — Яке неймовірне блюзнірство!

— Дуже типове й закономірне для того часу, — вгамовує його запальність Крутояр. — Цілком у дусі католицького престолу. Священик Вільверде зачитує інкському вождеві оцей нахабний документ і пропонує йому визнати владу іспанського короля. Атауальпа сміється. Дурниця. Хіба може папа римський і король Іспанії розпоряджатися землями і народами, котрі їм не належать. Він, верховний Інка, не може визнати зарозумілих претензій іноземців. Більше того, він збирається покарати білих напасників за всю ту кривду, яку вони заподіяли на землі його народу. Тоді Франсіско Пісарро, піднявши вгору білий шарф, дав команду своїм воякам до наступу. Гримить гармата. Піхотинці розряджають аркебузи і з криком кидаються на оторопілих беззбройних індіян. Починається страхітлива різанина. Сп’янілі від крові, іспанці ріжуть і колють нещасних людей, топчуть їх кіньми, розстрілюють з мушкетів. Лунають прокльони, жахливі зойки, стогін конаючих і поранених. За кілька хвилин уся площа Катамарки вкривається розчавленими, спотвореними трупами. Кілька найвідчайдушініших індіян пробують голіруч захистити свого вождя. Вони підставляють груди під списи напасників, хапають за вуздечки коней, виривають у ворогів мечі. Трон Атауальпи хитається, як човен у морі. Гордий вождь безтямними очима дивиться на загибель своєї гвардії і свого почту. Нарешті іспанці пробиваються через гори трупів до імператора. Тоді Франсіско Пісарро вирішує припинити різанину. Він стає на дорозі своїх вояків і владно вигукує: “Кому дороге життя, той не зачепить Інка!” Хтось пробує, всупереч наказові командира, вдарити Інка мечем, хтось ранить навіть самого Пісарро. Але поволі побоїще стихає.

Атауальпу, гордого, гірко засмученого страшною поразкою, кидають у тісну комірчину. Вождь інків пропонує за себе викуп. Величезну кількість золота. Ним можна було б наповнити доверху всю його тюремну камеру. З імперії надходять каравани з коштовностями, охоплений жахом народ прагне викупити “сина сонця”. Але Пісарро боїться випустити інка на волю, знаючи, що той одразу ж підніме проти нього боротьбу. Краще раз і назавжди покінчити з ним. І Пісарро влаштовує над Атауальпою суд. Звинувативши червоношкірого імператора в багатожонстві, братовбивстві і зраді іспанській короні, суд під головуванням самого Пісарро визначає йому найвищу міру покарання — спалення на вогнищі. Правда, за годину до страти лицемірні вбивці виявили “благородство” і “гуманність”. Імператора приймають в лоно католицької церкви, нарікають іспанським ім’ям Хуана де Атауальпа і… позбавляють життя, задушивши його.

Так скінчила своє існування держава древнього народу, розтоптана лицемірством, жадобою і зненавистю брутальної, найвірнопід-данішої солдатні його величності іспанського короля Карла Першого.

Протягом кількох років іспанські завойовники захопили безмежні простори, що нині становлять територію Еквадору, Перу, Чілі, Колумбії. Португальці прибрали до своїх рук землі сучасної Бразілії. Південна Америка стала велетенською колонією католицьких монархів Європи. Меч і хрест принесли рабство мільйонам туземців. І сьогодні ми бачимо сліди цього рабства, і сьогодні наша совість обурюється проти новітніх Пісарро, проти жорстокості й злиднів, з якими не може змиритися жодна чесна людина.

Ось як було, друзі, з історією завоювання Південної Америки…

Вода вкрадливо шурхотіла за бортом, ніби нашіптувала про оманливість нічного спокою і про тисячі небезпек, прихованих чорним шатром ночі.

Іноді серед одноманітного буркотіння мотора чувся різкий скрегіт, тріск… Це “Голіаф” зачіпався бортом за гілля повалених бурею дерев.

Мандрівники лежали в гамаках, сховавшись під густими сітками, які рятували їх від ненажерливих комах. Не спали, Крутояр перекидався з боку на бік.

Діставши цигарку, Крутояр чиркає сірником, обличчя його на мить рожевіє, вогник вихоплює з пітьми кінчик вуса і міцну, жилаву шию.

— Страшна історія, — чути тихий голос Бунча.

— Історія і дійсність, — докидає Самсонов. — До речі, Василю Івановичу, яку саме таємницю розгадав голландець? Була імперія і немає. Усе в минулому.

Імперія… Минуле… Крутояр поринає в думи, сон долає його. Він затягується цигаркою і, звівшись на лікті, каже в пітьму:

— Імперія інків зникла, розпалася, але боротьба цього волелюбного народу не припинилася. Через три роки після страти Атауальпи його близькому родичеві Манко пощастило втекти з в’язниці і зібрати п’ятдесяти-тисячне військо, з яким він розпочав справжню визвольну війну проти завойовників. Воїни Манко вже володіли вогнепальною зброєю, в їхніх загонах були бойові коні. Сам Манко носив європейські лати, їздив верхи і в бою блискуче орудував списом. Його син, відважний і розумний воїн Тупак-Амару, після загибелі батька ще тридцять років чинив опір напасникам. Ім’я Тупак-Амару стало священним для народів Південної Америки. Це ім’я не раз прибирали собі й інші ватажки повстанців. Ван-Саунгейнлер, мабуть, знайшов якісь сліди інкських армій, їхню зброю, могили, надписи на каменях. У його радіограмі говориться про “останню стежку інків”. Остання стежка! Де вона? Де зник сміливий голландець? Як нам шукати легендарну гору Комо, про яку не знає жоден мешканець Оріноко? Чи вистачить у нас сил і вишня розгадати ці загадки?