Зелена пастка - Стась Анатолій Олексійович - Страница 17

Я узяв ще один бутерброд. Сказав:

— Чого б ото мені бігати за машиною? Причепився до всюдихода ззаду і спокійно їхав собі аж до аеродрому.

Штандартенфюрер засміявся.

— Я ж вам казав, Кносе, що все значно простіше, ніж ви намудрували. Ідіть, займайтеся справами.

— Я хотів ще запитати його…

— Годі! Ви мені заважаєте. Залиште нас удвох.

— Слухаю, штандартенфюрер!

Кносе зник. Чоловік у мундирі голосно сьорбав каву, мружився від насолоди. Та ось він відсунув чашку. Підвівся. Попрямував до акваріума, але не дійшов, повернувся до мене. Заговорив:

— Кносе зробив не те, що треба. Без мого дозволу поспішив спровадити тебе у блок. Ти побачив там дещо таке, про що не слід знати стороннім. Гадаю, тобі не треба розжовувати, що там, де ти побував у нас, туристам робити нічого? Доведеться тобі тут затриматися. На який час — про це ми ще поговоримо. Але якби не лихо, то щастя не було б — здається, так кажуть у тебе на батьківщині? Помилка Кносе дозволяє нам з тобою тепер бути щирими до кінця. Шостий блок вважатимемо твоїм екзаменом на стійкість. Ти його витримав. Це добре. Тепер я можу навіть запропонувати тобі залишитися з нами назавжди. Хіба в нас погано? — його рука описала півколо, ніби демонструючи пишний затишок зали-кабінета. — Нам потрібні молоді хлопці з характером. Ні, не для того, щоб тягати бетон і рейки. Хто не слинько, у кого є мужність, на таких у нас чекає цікава робота.

— Шмагати батогами індіян? — вихопилося в мене. Він похитав головою.

— Я забув, з якої ти країни… Рівність, братерство і таке інше? Нічого, ми допоможемо тобі викинути все це з голови. Що індіяни? Вже коли шмагати, так половину людства, щоб аж пір'я летіло! Ти любиш мандрувати? Хочеш відвідати будь-який закуток планети, побувати в далеких краях? Тебе ваблять Африка, Тібет, Індія, Аляска, Гавайські острови?.. Будь ласка! Твої маршрути сягатимуть без меж. Мандруватимеш собі на втіху. І не просто вирушатимеш у подорож — перед тобою розчиняться усі двері, всюди, де ступиш ногою, все буде твоє: бери, порядкуй, наказуй. І ніхто тобі не посміє перечити. Ніхто! Заманеться тобі заради розваги рознести на друзки якийсь там Емпайр білдінг[2] чи іржаву Ейфелеву башту[3], наведеш отаку штуковину, натиснеш на цей гачок, ось він знизу, — і від нікчемних споруд залишиться купа смердючих уламків…

У штандартенфюрера в руках з'явився довгастий предмет, що нагадував відрізок труби з блискучого металу. Він вийняв його з шухляди столу, граючись, підкидав на долонях.

— Захочеш пустити на дно океанський лайнер, розвалити греблю, зіпхнути цілу скелю — натискай на гачок, не роздумуючи, натискай і трощи! Ветху земну кулю давно вже час потрясти як слід та очистити від шкідливого накипу! Ну як, до душі така робота? Через рік або два я призначу тебе комендантом Сінгапура або гауляйгером островів Фіджі. Сімнадцятирічний гауляйтер чи губернатор, назва не має значення, — адже це справляє враження, правда ж?

— Сеньйоре, ви жартуєте, але так і не сказали мені…

— Жартую, звичайно, жартую, хлопче!

Він схопив мене за плечі, повів у глиб зали. Частина скляної стіни зненацька попливла вгору, під стелю. Запахло лісом. Я опинився на терасі, що приліпилася до стрімкого урвища. Навкруги буяли хащі. Далеко внизу, на дні глибокої западини, поблискували на сонці плеса озерець. Майже на рівні тераси, на протилежнім схилі мальовничого каньйона, пролягав гребінь узвишшя, стіною стояли дерева.

Він підняв металевий циліндр. Тугий згусток повітря безшумно ударив у вуха. По той бік каньйона, на гребені, схопилося блідо-рожеве сяйво. Я встиг побачити, як миттєвий спалах вихору закружляв там злизане гілля. Промайнув оголений стовбур, вирваний з корінням, гучний тріск докотився до тераси. Дві чи три секвойї сповзли з гребеня униз, у прірву. Дерева, що стояли поряд, хиталися як під час бурі. За мить на тому місці, де були хащі, зяяла темна просіка.

— Бачиш, як можна жартувати? А ти кажеш — шмагати індіян…

Зіщулившись, я знову сидів у кріслі. Сива голова маячила перед очима. У петлиці сяяли зламані блискавки. Від збудження в штандартенфюрера сіпалася щока, він гладив її долонею. На столі лежав довгастий предмет — обрізок металевої труби з чорною рукояткою. Зброя, страшну дію якої я щойно бачив.

Пальці похолонули, я навіть не дивився на зброю, але від напруження аж замерехтіло в очах — так близько від мене лежала ця блискуча труба. Я міг вхопити її вмить. «Натискай на гачок! Ось він, внизу»…

Ще й тепер не з'ясовано, чи існує телепатія. Диспути точаться вже не одне десятиріччя. Хто знає, як воно насправді з читанням чужих думок, тільки в ту мить, коли я вже знав, що моя рука зараз смикнеться до стола, блискучий предмет зник із його поверхні. Штандартенфюрер узяв трубу і заховав у шухляду. Він випередив мене, мабуть, несвідомо, бо йому і в голову не могло прийти, що я насмілюся схопити зброю. Та я майже певний, що якась клітина чужого мозку відчула порух моїх клітин і забила тривогу.

Мене скувала млява байдужість до всього, повернулася втома. Я сказав, що не хочу ані трощити хмарочоси, ані топити лайнери і нізащо не зостанусь у підземному кублі, а якщо мене відведуть назад у блок, то працювати вже не буду. Не буду, хоч би там що!

Чоловік у мундирі, неначе й не чув моїх слів, запитав, чи мені відомо, що мене вважають загиблим.

— Мені показували газету, — відповів я.

— І тут Кносе трохи переборщив. Та нічого. Тим більшою буде радість твого батька, коли довідається, що син живий-живісінький. Воскресають з мертвих нечасто. Можеш подати батькові звістку про себе. Не заперечую. Напиши йому листа.

Мені весь час здавалося, що наша розмова мусить дійти тієї межі, за якою почнеться найголовніше, і до цього я внутрішньо готував себе, хоч і не розумів, що ж саме треба від мене цьому штандартенфюреру. Згадка про батька стрепенула мене, втоми як не було. Я нашорошив вуха.

Штандартенфюрер помітив, яке враження справила на мене його несподівана пропозиція. І обеззброїв мене відвертістю.

— Не думай, що мені не терпиться втішити твого батька. Сентименти не про мене. Просто ситуація так склалася, що ти маєш реальні шанси викрутитися. Нам конче потрібно повести з твоїм батьком серйозну розмову. Твій лист до нього допоможе розпочати її.

— Ви можете обійтися і без мого листа.

— Певно, що можемо. Але коли батько буде знати, що від результатів наших переговорів залежатиме дальша доля сина, ми скоріше з ним порозуміємося.

— Йому також запропонуєте посаду губернатора?

На обличчі штандартенфюрера з'явилася вдоволена посмішка.

— Ти метикуватий хлопчисько. І сміливий. Летіти навздогінці за вертольотом вночі, ледве не пробратися в кабіну… У Кносе лише підозра, а я переконаний: шолом був приналежністю літального апарата, яким ти скористався. Але Кносе даремно до тебе присікався. Апарат ти встиг скинути з себе, а його конструкція тобі невідома. Так що забудьмо про це. Ні, твоєму батькові я не збираюся пропонувати якоїсь посади. Я запропоную йому інше. Навіть не пропонуватиму, а поставлю вимогу, щоб він негайно відмовився від роботи по освоєнню тутешніх джунглів. Усі зусилля твого батька — лише на користь всіляких недорозвинених істот, які тільки й думають, аби напхати шлунок. Щоб сельва не перетворилася на прохідний двір… Одне слово, я змушений вдатися до тверезого глузду доктора Вовченка. Заспокойся, хлопче. Твоєму батькові ніщо не загрожує. Доктор Вовченко потрібен нам живий, а не мертвий. Потрібен не тут, у джунглях, а там, де він може стрічатися з багатьма своїми колегами чи виступати перед аудиторіями різних роззяв. Він мусить прилюдно визнати помилковість, або можна й так — поспішність власних висновків і зробити заяву про те, що тропічна рослинність цього континенту не виправдала сподівань, що її неможливо використовувати як поживну речовину. Хай вигадає неіснуючі бацили, хай скаже, що від продукту сельви усі показяться — таку заяву ми навіть допоможемо підкріпити прикладами, — хай, зрештою, перенесе роботу в джунглі Індонезії, В'єтнаму, будь-куди. Мене це не обходить. Я хочу тиші й спокою в тутешніх джунглях. Доктор Вовченко — визнаний авторитет у наукових колах, з ним рахуються. Якщо сьогодні він навіть висловить міркування, протилежні вчорашнім, йому це мало зашкодить. Невдачі в кожного трапляються. Трохи пошумить преса, зацікавлені фірми покрутять носом, банки припинять фінансування проектів — на тому все й скінчиться. Твій батько складе в архів матеріали, розпустить свою експедицію, і ви з ним спокійно повернетеся додому. Крім того, вас чекатиме велика радість, ти навіть уявити собі не можеш… Чим скоріше доктор Вовченко погодиться на мої умови, тим швидше й ти залишиш це місто, в яке прибув без запрошення. Зрозумів? Безумовно, про все, що бачив тут і чув, доведеться мовчати. Насамперед, щоб не підвести свого батька. Мовчатимеш рік-півтора, а потім можеш розказувати будь-кому про свої пригоди… Між іншим, з інспектором Чанаді, думаю, ми також домовимось. Адже ж він не захоче загубити свою сестричку Єржі.