Дивовижна одіссея Феді Кудряша - Суслов Владлен Алексеевич - Страница 45

«Що робити? Треба порадитись… Кого першого розбудити — Адальберто чи Ніанга? — і він вирішив: — Піду до Адальберто, а по дорозі зітру знак, щоб Педро його не побачив».

Федя підкрався до дверей і, затамувавши подих, прислухався. Гуго не спав. З його каюти падала вузька смужечка світла і долітав тихий скрегіт. Тут же, біля порога, спав Доменіко. Серце в хлопчика сильно калатало… Він дістав носову хустинку і, ставши навшпиньки, швидко стер умовний знак. Зачувши кашель Гуго і човгання кроків, Федя відскочив від дверей і тут же вирішив змінити свій план: він розбудить спочатку Ніанга, а вже той хай піде до Адальберто. Навіть якщо Ніанга й перестріне Гуго, це не викличе в нього підозри.

Освітлюючи собі шлях ліхтариком, Кудряш подався до капітанської каюти, щоб розбудити негра.

Зненацька нічну тишу прорізав крик, та такий, що у Феді все обірвалось усередині.

Кудряш мав рацію. Таємниче зникнення ступки не в жарт налякало Гуго. Він губився в здогадах, хто і навіщо це зробив. І не сама пропажа лякала. Гуго боявся, що ступка може бути використана проти нього. Якщо відкриється секрет ступки, Дієго ніколи не простить обману. Тому алхімік вирішив, що єдиний вихід у нього зараз — заколот. Тільки він може усунути небезпеку, що нависла над ним.

Ледве каравела кинула якір, як Гуго поквапливо вийшов з каюти, сподіваючись зустріти Педро. Але Доменіко сприйняв буквально капітанів наказ не спускати з алхіміка очей і йшов за ним по п'ятах. Варт було Гуго пройти на корму, як і Доменіко з'явився тут же. Гуго поліз у трюм — і матрос, мов тінь, за ним. Алхімік зрозумів, що від Доменіко йому не відкараскатись, і вернувся в каюту.

Через якийсь час він знову спробував зустрітися з Педро, і знову невдало… Стемніло. Гуго потихеньку прочинив двері, визирнув — нікого не видно. Тоді він навшпиньках прокрався в каюту Педро. Але того там не виявилось. Алхімік хотів піднятись на палубу, та почув позад себе насмішкуватий голос Доменіко:

— Даруйте, сеньйоре, ви забули замкнути свою каюту. Боронь боже, ще щось скоїться, тоді дон Дієго три шкури з нас спустить…

Ноги в Гуго підкосились, і він, схопившись за серце, понуро поплівся назад. Зачинившись на засув, він тихо проклинав свого непрошеного охоронця, злився на Педро, що той сьогодні навіть не зволив підійти до нього.

— Не вірю, щоб у Педро не знайшлось хвилини перемовитись зі мною, — бурмотів собі під ніс Гуго. — А може, він злякався і надумав зрадити? Коли так, то він дуже помиляється. Не вигорить у нього нічого. Що б не сталося, ми тепер зв'язані однією вірьовочкою. Або разом будемо святкувати перемогу, або вкупі відповідатимемо. Мені втрачати нічого…

І тут він згадав про астральний знак. Звичайно, це вихід! Педро побачить знак і вже обов'язково підійде поговорити.

Тепер Гуго заспокоївся. Геть сумніви! Все буде гаразд.

Він заявив Доменіко, що голодний, і попрохав принести вечерю. Доки той ходив, Гуго намалював на дверях знак…

Марно намагався алхімік заснути. Думки, одна тривожніша за іншу, не давали йому спокою. Що буде завтра? А раптом не вийде? Може, передчасно затіяв він цю ризиковану гру? Дієго небезпечний, ой, який небезпечний!

Гуго здригнувся, коли зачув той самий крик, що так налякав Федю. Він нашорошено прислухався. Знову відчайдушний крик, тупіт ніг по палубі, лайка, стривожені голоси.

— Молодець Педро! Зразу змикитив! Зчинив-таки бунт! — зрадів алхімік. — Тепер тільки б усе щасливо скінчилось! — він упав навколішки перед іконою, прочитав коротку молитву. Потім схопив кинджал і пістоль. Зараз його місце біля Педро, він мусить допомогти порадою, підбадьорити моряка своєю присутністю.

Гуго вибіг на палубу і розгубився. Де ж Педро? І взагалі несхоже на бунт.

Войовничий запал алхіміка миттю зник. Похапцем засунувши за пояс кинджал і пістоль, він прикрив їх полами плаща. (На каравелі ніхто не знав, що в нього є зброя. Ще, боронь боже, побачать, почнуть питати, звідки та навіщо?) Він вирішив з'ясувати, що ж врешті-решт сталося, хто це кричав?

Гуго зовсім занепав духом, коли побачив Дієго цілим і неушкодженим.

— Альфонсо! — гукнув капітан. — Ти чого горланиш, як божевільний? Поясни, що сталося?

Вигляд у Альфонсо був жалюгідний. Очі від страху полізли на лоба, зуби дрібно цокотіли. Шморгаючи широким носом і заїкаючись, Альфонсо став розповідати:

— Стою на вахті… Тільки-но перекинув ампольєти, як у вічі вдарило якесь страхітливе світло… Я так і обімлів… Дивлюся — багатоголовий дракон!.. З крилами!.. — матрос перехрестився.

—Іржавий якір тобі в бік! — вилаявся капітан. — Ти, мабуть, заснув, і тобі приснилося!

— Це я спав?! — вдарив себе в груди Альфонсо. — Клянусь усіма святими, очей не стулив!

«Який дракон? — щиро дивувався Федя. — Я тут, на палубі, вже з годину і нічого такого не бачив. Вигадує Альфонсо… Але чому він так страшно кричав, що його настрахало?»

Тим часом Альфонсо, трохи оговтавшись від переляку, розповідав морякам, що оточили його:

— Морський дракон накинувся на мене. Я вихопив шаблюку і хотів відрубати йому голову, та він тут же викинув з пащі здоровенний клубок вогню. Коли б я не відскочив, зостався б від мене один попілець…

Слабкий ліхтар ледве освітлював настрахані обличчя. Розповідь про морського дракона не в жарт схвилювала матросів. Альфонсо ж, відчуваючи себе героєм події, усе говорив і говорив. Фантазія його працювала нестримно, і пригода з драконом обростала все новими й новими приголомшливими подробицями. Спершу в чудовиська було нібито дві голови, потім стало три… п'ять… З такою ж дивовижною швидкістю зростав і розмах крил. Нарешті Альфонсо дійшов до того, що став запевняти, ніби дракон схопив його своєю пазуристою лапою, обпік гарячим подихом, але він устиг ударити шаблюкою по одній з десяти голів чудовиська…

— Це, мабуть, такий дракон, як той, про якого розповідав боцман, — зауважив хтось.

Гуго потихеньку відійшов убік і проскочив у свою каюту. Федя непомітно подався за ним.

— Дракон? — почув Кудряш бурмотіння алхіміка. — Добре! Буде вам дракон, — і Гуго зловтішно хіхікнув.

«Що він надумав?» — промайнуло в Кудряша. Він припав до щілини в дверях, за якими на засув зачинився Гуго.

Хвилину, другу алхімік стояв, роздумуючи, а потім пробурмотів:

— Чи варто це робити? Може, не треба? Ні,— зітхнув він, — так буде надійніше…

Федя отетерів. Гуго схопив сокиру і одним ударом вибив раму. Потім став поквапливо жбурляти у вікно колби, мензурки. За ними полетіли в море жаровня, лійки, казан, мідний таз… Не пожалів Гуго і біблії в шкіряній оправі з великими срібними застібками. Секунду повагавшись, він став бити посуд, лишивши від нього купу скалок. Та й на цьому він не зупинився: сокирою потрощив крісло, стіл, скриню, зірвав із стіни і подер на шмаття карти зоряного неба.

Кудряш не вірив своїм очам. Нащо він це робить? Збожеволів, чи що?

Засапавшись, Гуго спинився, перевів подих і промимрив задоволено:

— Чудово… Все має прекрасний вигляд.

Алхімік зірвав з голови капелюха і викинув у вікно, пошматував на собі плащ. Бухнувшись на підлогу, він став качатися від стінки до стінки, а потім підвівся і подряпав собі щоки та, зціпивши зуби, кілька разів навідліг ударив себе кулаком по обличчю, його старання дали наслідки. Праве око підпухло, під лівим з'явився здоровенний синець. По відвислих зморшкуватих щоках Гуго текли рясні сльози… Вигляд він мав жахливий. На якусь мить Феді навіть стало по-справжньому жаль алхіміка.

— Та-ак, — протяг Гуго, — тепер я їх обкручу круг пальця. На мою вудочку ще й не такі попадались, як Дієго…

Несподівано алхімік розігнався і, виставивши голову, вдарився об стінку каюти. На голому, як коліно, черепі миттю набігло дві гулі. Гуго помацав їх рукою.