Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 35

Та найбільше свого святкового, канікулярного часу Кнехт віддав Вальдцелю і Грі в бісер. Він уважно проглянув з Фріцом Тегуляріусом його записи лекцій, які Магістр Гри прочитав протягом останніх двох семестрів для найздібніших студентів, і знов, після дворічної перерви, всією душею поринув у шляхетний світ Гри, — її чари здавалися йому тепер такими ж невіддільними від його життя, такими ж необхідними його серцю, як і чари музики.

Тільки в останні дні відпустки Magister Ludi знов завів мову про місію Йозефа в Маріафельсі, про його найближче майбутнє і про його завдання. Спершу в тоні невимушеної розмови, а потім уже поважніше й наполегливіше Магістр почав йому розповідати про плани Колегії, яким більшість Магістрів і пан Дюбуа надають дуже великого значення: про заснування в майбутньому постійного представництва при Апостольському Престолі в Римі. Настала чи принаймні наблизилась історична мить, казав Магістр Том ас, нанизуючи одну на одну переконливі, як завжди, досконало складені фрази, коли через прірву, що віддавна ділила Рим і Орден, треба перекинути міст, бо ворог у них, безперечно, спільний, їх чекають однакові небезпеки, однакова доля, вони союзники за своєю природою, а такий стан, як існував досі, далі існувати не може, він просто не гідний їх: дві світові держави, що мають історичне завдання берегти й плекати духовність і мир, живуть окремо, майже відчужено одна від одної. Римська церква, незважаючи на тяжкі втрати, витримала струси й кризи останньої великої епохи воєн, вони її не знищили, а тільки обновили й очистили, тим часом як багато світських інституцій, що мали дбати про науку й освіту, зазнали краху разом з крахом культури, і на їхніх руїнах виник Орден і касталійське вчення. Вже саме це та ще такий поважний вік римської церкви дають їй право на першість: вона старша, вища, випробувана в більших бурях сила. Отже, найперше треба було б і в Римі пробудити й виплекати свідомість того, що ці дві сили споріднені й що вони залежатимуть одна від одної в усіх майбутніх кризах.

«Ось у чім справа, — подумав Кнехт, — вони хочуть послати мене до Риму, і, можливо, назавжди!» І, згадавши застереження старого Магістра музики, внутрішньо зразу ж приготувався до опору.

Важливим кроком у цьому розвитку подій, давно вже бажаному для Касталії, вів далі Магістр Томас, була місія Кнехта в Маріафельсі, Ця місія, сама по собі тільки спроба, жест ввічливості, була здійснена без будьяких задніх думок у відповідь на запрошення партнера, а то б, звичайно, для неї вибрали не гравця в бісер, що не розуміється на політиці, а, може, котрогось із молодших службовців відділу пана Дюбуа, Але ця спроба, ця невеличка, невинна місія дала несподівано добрі наслідки, завдяки їй один із провідних інтелектів сучасного католицизму, отець Якоб, познайомився трохи ближче з духом Касталії і дістав про нього краще уявлення, ніж досі. Орден вдячний Йозефові Кнехту за ту роль, яку він відіграв у цій справі. В цьому, власне, й полягає сенс і успіх його місії, саме під цим кутом зору треба розглядати не тільки всю спробу зближення, а й особливо подальшу діяльність Кнехта, його наступну поїздку, йому надано відпустку, і її можуть ще трохи продовжити, якщо він захоче, з ним тут поговорили, його познайомили з більшістю членів Виховної Колегії, всі вони висловили своє довір’я Кнехтові й тепер уповноважили його, Магістра Гри, знов послати Кнехта з особливим дорученням і ширшими повноваженнями до Маріафельса, де, на щастя, його чекає гостинна зустріч.

Магістр замовк, наче давав співрозмовникові час на якесь запитання, але той обмежився ввічливим жестом, який мав засвідчити, що він уважно слухає і готовий виконати своє завдання.

— Доручення, яке я повинен тобі передати, — повів далі Магістр, — полягає ось у чому: ми хочемо раніше чи пізніше заснувати постійне представництво нашого Ордену при Ватікані, можливо, на засадах взаємності. Як молодші, ми ладні виявити Римові дуже глибоку, хоч і не рабську пошану, залюбки віддамо йому перше місце, а самі вдовольнимося другим. Може, — мені про це мало відомо, так само, як і панові Дюбуа, — папа вже тепер прийме нашу пропозицію; але нам будьщо треба уникнути негативної відповіді. Є одна людина, голос якої має величезну вагу в Римі, — ми її знаємо і маємо тепер до неї доступ, це отець Якоб. Ти повинен, повернувшись до бенедиктинського монастиря, жити так, як жив там досі, провадити далі свої дослідження, читати свій скромний курс Гри в бісер, але всю свою увагу звернути на отця Якоба, всіма силами намагатися прихилити його до нашого Ордену, домогтися, Щоб він підтримав наш план щодо Риму. Отже, цього разу остаточна мета твоєї місії чітко окреслена. Скільки тобі потрібно буде часу на її досягнення — не так важливо, мабуть, щонайменше рік чи два, а може, й більше. Ти ж бо знаєш тамтешній ритм життя і навчився пристосовуватись до нього. Але в них ні в якому разі не повинне скластися враження, що ми нетерплячі й хапливі, справа має визріти наче сама собою, правда ж? Думаю, ти згоден узяти на себе таке доручення, і прошу тебе висловити всі свої сумніви, якщо вони в тебе є. Коли хочеш, можу дати тобі кілька днів на роздуми.

Кнехта не здивувало таке доручення: після деяких попередніх розмов він був уже в душі готовий до нього. Він сказав, що роздумувати йому не треба, він береться виконати покладене на нього завдання, але додав: — Ви знаєте, що такі місії найкраще вдаються тоді, коли виконавцеві не треба гамувати свій внутрішній опір і свою нехіть. Проти самого доручення я нічого не маю, розумію, яке воно важливе, і сподіваюся впоратися з ним. Але мене трохи лякає і пригнічує думка про моє майбутнє. Прошу вас, Магістре, вислухати моє дуже особисте, егоїстичне прохання. Як ви знаєте, я гравець у бісер. Гостюючи в святих отців, я пропустив цілих два роки, нічого нового не навчившись у Грі і навіть занедбавши те, що знав, а тепер до цих двох років треба ще додати щонайменше рік, а може, й більше. Я б не хотів за цей час відставати далі. Тому прошу вас часто надавати мені короткі відпустки до Вальдцеля, а також налагодити постійний радіозв’язок, щоб я міг слухати доповіді й спеціальні вправи з вашого семінару для найздібніших гравців.

— Залюбки даю свою згоду, — мовив Магістр, видно вважаючи розмову закінченою.

І тоді Кнехт сказав, що в нього є ще одне застереження: він боїться, щоб його, бува, не відправили в Рим на дипломатичну службу, якщо йому пощастить виконати своє доручення в Маріафельсі.

— А така перспектива гнітила б мене, і я з важким серцем взявся б виконувати своє завдання в монастирі. Бо я дуже не хотів би, щоб мене запхнули на дипломатичну службу.

Магістр насупив брови й осудливо звів пальця: — Як це «запхнули»? Ти вибрав дуже невдале слово. Ніхто тебе не думав нікуди запихати, йшлося швидше про відзнаку, підвищення. Я не уповноважений давати якісь обіцянки чи пояснювати, що тобі думають доручити в майбутньому. А проте я трохи розумію твої сумніви й сподіваюся, що зможу тобі допомогти, якщо твої побоювання справдяться. А тепер вислухай мене: в тебе є якийсь хист викликати симпатію і любов до себе, недруг міг би тебе навіть назвати charmeur,[39] можливо, саме цей хист і спонукав Колегію двічі посилати тебе в монастир. Але не зловживай ним, Йозефе, й не пробуй набивати собі ціну. Якщо тобі пощастить навернути на наш бік отця Якоба, тоді й доречно буде викласти твоє прохання Колегії. А поки що надто рано говорити про нього. Скажеш мені, коли від’їздитимеш.

Йозеф мовчки вислухав слова Магістра, більше дослухаючись до схованої за ними зичливості, ніж до вкладеної в них догани, і невдовзі після цього поїхав до Маріафельса.

Тепер, коли його завдання в монастирі було чітко визначене, він зразу ж відчув себе там упевненіше й вільніше. До того ж це завдання було важливе, почесне й певною мірою збігалося з його потаємним бажанням якомога ближче зійтися з отцем Якобом, остаточно завоювати його приязнь. Монастирське керівництво, а особливо абат, ставилося тепер до нього трохи інакше: дуже привітно, проте ледь шанобливіше, ніж досі, а це свідчило про те, що до його місії тут виявляють належну увагу й що сам він набув вищого рангу. Він уже був не просто молодим гостем без титулу, якого трактують дуже ввічливо з огляду на країну, звідки він прибув, і з симпатії до нього особисто; тепер його приймали як високого касталійського службовця, десь так, як повноважного посла. Він уже не був сліпий на такі речі й зробив свої висновки.