Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 34

Він зненацька зважився, знайшов отця Якоба, розповів йому про лист, про відпустку й про те, який він був сам вражений, коли усвідомив, що, втішаючись майбутньою поїздкою до Касталії і побаченням з друзями, він уже наперед втішався й своїм поверненням сюди, в монастир, а особливо новими розмовами з ним, шановним отцем Якобом, до якого він. Кнехт, прихилився всім серцем, а тому й набрався сміливості звернутися до нього з проханням: він хотів би, щоб після його повернення святий отець узяв його до себе в науку, хоча б годину чи дві на тиждень учив його історії. Отець Якоб засміявся, замахав руками й почав виголошувати найчудовіші іронічні компліменти неперевершеній, різнобічній касталійській освіті, яку він, скромний чернець, може тільки споглядати в німому захваті і з подиву хитати головою; проте Йозеф уже помітив, що відмова була жартівливою, і коли він, прощаючись, подав отцеві Якобу руку, той ласкаво втішив його, пообіцяв зробити все можливе, щоб задовольнити його прохання, й тепло попрощався з ним.

З радісним почуттям виїздив Кнехт на канікули, уже певний у душі, що він недарма пробув тут два роки. Він так тішився, що сам собі здався хлопчаком, але зразу ж усвідомив, що він не хлопчак і вже навіть не юнак: доказом цього було почуття сорому і внутрішнього опору, який з’являвся в нього кожного разу, коли він жестом, вигуком чи якимось хлоп’ячим вибриком хотів дати вияв почуттю волі й школярського канікулярного щастя. Ні, те, що колись було б звичайною річчю, способом вилити свою душу — радісний поклик до пташок у гіллі, голосно проспівана мелодія маршу, ритмічна хода, ніби в танці, — стало вже неможливим, усе це вийшло б вимушеним, неприродним, дитинним, дурним. Він відчув себе дорослою людиною з молодечими почуттями й молодечою силою, але вже відвиклою віддаватися хвилинному настроєві, вже не вільною, змушеною завжди бути насторожі, взятою в шори обов’язку — але якого? Службового? Обов’язку репрезентувати серед святих отців свою країну і свій Орден? Ні, то була відповідальність за сам Орден, за ієрархію, з якою він під час цього раптового самоспоглядання відчув себе незбагненно зрослим, як частка з цілим, то було злиття з чимось загальним і вищим, злиття, від якого багато молодих людей можуть здатися старими і старих — молодими, злиття, яке тримає тебе, підтримує, але й відбирає в тебе волю, немов тичка, прив’язана до молодого деревця, додає тобі досвіду й заразом вимагає від тебе дедалі більшої ясності й чистоти.

У Монтпорті Кнехт відвідав колишнього Магістра музики, який сам замолоду гостював у Маріафельсі, вивчав там музику бенедиктинців і який тепер почав докладно розпитувати його про багато що з тамтешнього життя. Кнехтові старий Магістр здався хоч і якимось притихлим, відчуженим, але й здоровішим на вигляд, веселішим, ніж останнього разу, втома зникла з його обличчя, він не помолодшав, відколи відмовився від посади, проте став ніби ще симпатичніший, витонченіший. Кнехтові впало в око, що він жваво розпитував його про орган, про скрині з нотами, про маріафельський хор, навіть про дерево в галереї, чи воно й досі ще росте, але до його теперішньої діяльності, до курсу Гри, до мети його відпустки, здавалося, був зовсім байдужий. А проте на прощання старий дав йому цінну пораду.

— Я чув, — сказав він наче жартома, — що ти став немовби дипломатом. Що ж, не дуже приємне поле діяльності, але тобою, кажуть, задоволені. Звичайно, це твоя справа. Та якщо тебе не тішить перспектива назавжди лишитися дипломатом, то будь насторожі, Йозефе, здається, на тебе наставили пастку. Боронися, це твоє право. Ні, не розпитуй мене, я більше не скажу жодного слова. Сам побачиш, що й до чого.

Незважаючи на це попередження, що, мов колючка, застрягло у нього в грудях, Кнехт, повернувшись до Вальдцеля, додому, так радів, як ніколи досі. Йому здавалося, що Вальдцель — не тільки його батьків1щина і найкращий куточок у світі, а й що цей куточок, поки не було його тут, став ще кращий і цікавіший, — чи, може, він глянув на нього новими очима, став зіркіший, ніж був? І так було не тільки з брамами, вежами, деревами й річкою, подвір’ями й залами — під час своєї відпустки він поособливому сприймав дух Вальдцеля, Орден і Гру в бісер, краще, ніж будьколи досі, розумів їх, відчував до них глибоку вдячність, як мандрівник, що повернувся додому, дозрівши й помудрішавши за час своєї відсутності.

— Мені здається, — сказав він своєму приятелеві Тегуляріусу на закінчення палкого гімну Вальдцелеві й Касталії, — мені здається, що я всі ті роки, які пробув тут, жив уві сні, щасливо, але не усвідомлюючи свого щастя, а тепер прокинувся й чітко, ясно бачу, що воно справді було. Аж дивно, що за два роки, проведені на чужині, може так вигостритись зір! Відпустка стала для нього святом, особливо Ігри й дискусії з товаришами, в колі еліти Vicus Lusorum, зустрічі з друзями, з вальдцельським genius loci.[38] Та лише після першого прийому в Магістра Гри його всього заполонило почуття щастя й захвату, бо досі до його радості домішувавсь і якийсь острах.

У Магістра Гри було менше запитань, ніж Кнехт сподівався, він наче між іншим згадав про курс Гри для початківців та про Йозефову працю в музичному архіві й тільки про отця Якоба ніяк не міг наслухатися, знов і знов заводив про нього мову, і хоч скільки Йозеф розповідав про старого вченого, Магістрові все було мало. Що ним і його місією в бенедиктинців задоволені, навіть дуже задоволені, Кнехт бачив не лише з незвичайної привітності Магістра, але, мабуть, ще більше з поведінки пана Дюбуа, до якого Магістр зразу ж відіслав його після закінчення прийому.

— Ти чудово впорався зі своїм завданням, — мовив той і, всміхнувшись, додав: — Я справді не виявив тоді належного чуття, коли відраджував посилати тебе до монастиря. Те, що ти, крім абата, прихилив до себе ще й славетного отця Якоба і спонукав його змінити на краще свою думку про Касталію, — велике досягнення, ніхто навіть не сподівався такого.

Через два дні Магістр Гри запросив Кнехта разом з Дюбуа і тодішнім директором вальдцельської школи, наступником Цбіндена, на обід, а коли вони пообідали й почалася розмова, непомітно з’явився й новий Магістр музики, а за ним Архіваріус Ордену, тобто ще двоє членів Виховної Колегії, і один з них потім забрав ще Кнехта з собою до готелю і мав з ним довгу бесіду. Це запрошення вперше помітно для всіх висунуло Кнехта в найвужче коло кандидатів на високі посади, і між ним та звичайними членами еліти зразу ж постав чіткий бар’єр; Йозеф, у якого на багато що відкрилися тепер очі, виразно відчував його. Та хоч би як там було, а поки що він отримав чотиритижневу відпустку і офіційний Дозвіл зупинятися в усіх готелях Провінції, який звичайно отримують службові особи. Хоч йому не дали ніяких доручень і навіть не зобов’язали відмічатися, все ж таки він помітив, що згори за ним стежать, бо коли він справді відвідував деякі місця й установи, наприклад, Койпергайм, Гірсланд і Східноазіатський інститут, його всюди запрошували до себе тамтешні високі службові особи; за ті тижні він перезнайомився з усім керівництвом Ордену і з більшістю Магістрів та викладачів наукових закладів Касталії. Якби не ці дуже офіційні запрошення й знайомства, поїздка по Касталії була б для Кнехта радісним поверненням до студентського вільного життя. Та він обмежував себе, насамперед задля Тегуляріуса, що тяжко переживав кожну його відсутність, але й задля Гри також, бо для нього дуже важливо було взяти участь у найновіших вправах і познайомитися з її найновішими проблемами, і тут Тегуляріус робив йому неоціненну послугу. Другий його близький приятель, Ферромонте, належав тепер до оточення нового Магістра музики, і за всі канікули Кнехтові пощастило зустрітися з ним тільки двічі; він бачив, що Ферромонте багато працює і задоволений своєю працею, а саме тепер захопився музикознавчим дослідженням про античну музику та її відгомін у танці й піснях балканських народів. Ферромонте залюбки розповідав приятелеві про свої останні праці й відкриття з епохи поступового занепаду бароккової музики десь наприкінці вісімнадцятого сторіччя й проникнення в неї нового музичного матеріалу з слов’янських народних мотивів.