Нація - Матиос Мария Васильевна - Страница 31

Іларій був би присягнув, що побоявся він. Побоявся її невмілих, та нетерплячих дитинячих рук.

…ВІН ДОВГО НЕ ДУМАВ — лиш тиждень.

А потому пішов до Гафтиняка в старости на Анну.

Іларій був би й тиждень не сушив собі голову думанням. Та Гафтиняк мав ще старшу доньку — Марію. І знав її Іларій у сорочці й без.

Але й Гафтиняк знав, що Іларій знає Марію.

Правда, то було вже давно. Тепер Марію в селі знають багато. Але Іларій пізнав її першим.

Тепер йому до неї байдуже. Та якось трохи так мулько буде свататися до Анни на Маріїних очах…

Марія не є файна. Може, через те, що не файна, то й пуста, хто знає. Але так, як усі знають, що старий Гафтиняк по Анниному відданні лишить їй усі свої ліси, так само всі знають, що навіть коли хто й візьме Марію, то Гафтиняк не дасть їй нічого за ганьбу своєї фамілії.

А Марія так тяжко й теменно спротивилася Іларієві, що він був би намастив собі голову смальцем, аби лиш хто забрав її з хати, як він прийде свататися до Анни.

…Та він і це пережив — сватання. Правда, ступив у хату — як у киплячу бульбінь: треба було знати, що казати старому Гафтинякові, бо мусив же він якось пояснити, чому Анна, а не Марія.

Іларій перебрав у голові сто двадцять гадок, поки не надумав одну. Але й вона йому не знадобилася: Гафтиняк якось дивно легко, аж начебто зрадівши, погодився віддати за нього Анну. Так легко, що Іларій злякався: а що він буде робити з таким дівчинищем? Це ж доведеться їй самій цицьки давати, ніж вона дасть цицьки Іларієвій дитині.

Але то був миттєвий страх. Іларій — ґазда.

А решти він не боїться.

За весь вечір Марія, як і Анна, не промовила ні слова. Підозріло розповніла, з диким блиском в очах і зі схрещеними під грудьми руками, стояла, приперта до печі, й важко, що було чути на всю хату, дихала. Ніхто на неї начебто й не зважав, гейби Марії й не було.

Іларій також намагався не зустрічатися з нею очима: таємний і страшний жар пашів з її обличчя.

І все ж її погляд ударив його, коли він, прощаючись, цілував тремтячу Аннину руку. Іларій хотів зазирнути в Аннині очі, які блукали по ньому весь вечір, поки він з Гафтиняком замочував сватання, — а втрапив у пропасницю Маріїного блідого обличчя.

О, він не хотів би тепер ніколи зостатися з нею наодинці!

Але Анна! Анна, що не посміла промовити жодного слова без батькової на те волі, ще дужче роздражнила збентеженого Іларія. І тоді він дав собі тверде слово: піст. Піст аж до самого вінчання.

Він сам через три дні зніме розкішну Анну з коня й понесе до своєї хати. Цього в Розтоках не робив іще ніхто! Він понесе її на руках, бо скільки там тої тремтячої дитини? І він собі може таке позволити. А потім Анна понесе від нього.

Ще три дні посту, ще дві ночі брязкотливих ланців покори на тілі. Ще дві ночі…

Але тоді, в сватання, старий Гафтиняк після легкої згоди твердо — аж жорстко — сказав на ґанку:

— Ну що, Іларію… Те, що ви сватаєте в мене не моє дівчє, а мій лісок — це я знаю… моє дівчинище — воно ще таке, як вовк обмоклий серед літа. Та вже є, як є: лісок — то лісок. Але така моя воля: до вінчання з Анною не дам вам видітися, Іларію… Я уважив вашу волю, а тепер ви уважте мою…

Іларій уважив Гафтиняка.

Він мусив платити.

А лісок…

Іларій направду не знав достеменно, що він сватав: Анну чи ліси?

Відей, що Анну. Відей, що таки Анну. Але Анна була з лісами. Це ще май ліпше.

Ні, таки Анну. Бо йому ще не грало так серце ані до одної дівки, ані до вдовиці, ані до молодиці.

Він знав, що мав робити з кожною жінкою, він знав, де й якими замками втворяються їхні брами — але він не знав, як він це зробить з напівдитинною Анною…

А як вже зробить, то будуть вони над ґаздами ґазди. З його худобою та з її лісами.

Він сам умивав би свою Анну в тій копанці, в тому чуркальці над зрубом. Він би пестив її, як біленьку ягничку, де би вона сама хотіла. Він би…

Та гай, най буде! Ще три дні… Ще дві ночі…

У селі кожний пес знав, що Гуцуляк засватав Гафтинякову. А як село дізналося та полегшено видихнуло «нарешті…» — то так і лишило цю бесіду аж до весілля.

Але через три дні, коло церкви… Коли Анна на своєму коникові чекатиме Іларія… Коли схилить убрану віночками й стрічками голівоньку перед своїм господарем… Коли подасть ручку з коня… Коли присягне йому при всьому християнському людові… Коли…

АННА НЕ ЧЕКАЛА ЙОГО.

На вулиці коло церкви було так багато народу, що Іларій якось і подумати не міг, що то не Гафтинякові весільні гості. Іларій сам трохи припізнювався.

Навмисно.

Аби люди мали коли надивитися на його Анну, аби Анна знала відтепер, що він над нею має волю, й аби другі знали, що молода, як споконвіку велося в Розтоках, — мусить чекати молодого.

Спершу Іларій дуже розлютився. Таку ганьбу зробити найстаршому в селі парубкові?! Змусити його чекати?!

Але Гафтиняк жив у дідька за дверима. А вчора йшов дощ. Поки весільні гості перемісять те болото… Поки дійдуть до церкви… Однаково задовго.

Весілля показалося з бічної вулички так раптово й гучно, що Іларій мало не впав з коня. Весілля було ще трохи далеко, але Іларій дав знак музиці грати зустрічної, та такої, що кололася вулиця й кололася голова.

Але Анна!

І кінь під нею!

Боже, яка пишна була Анна! Лиця їй здалеку не видко, але такий на ній вишитий сардак, стільки на ній веселих хусток із тороками, віночків, палених вовняних колокілець над чолом і зелених стрічок… Вони впали їй на лице, а вона їх і не відгортає.

Вона, бідашка — солодашка, дивиться коневі в гриву й не дивиться на Іларія… Встилається.

Але, Боже! Як вона те витримує на собі? То ж можна провалитися під коня від такої ваги вбрання!

Нащо вони її убрали так дуже багато? Вона ж не годна буде злізти з коня з тими хустками!

Із нетерпіння й неспокою піт покотився Іларієвим лицем. Він витирався вишиваною хустинкою так, ніби хотів відгорнути чільце з Анниного личка. Він ураз так нестерпно зажадав пізнати її палкі очі, що був би скочив з коня й побіг навстріч.

Але ще трохи…

Кінь під Анною якийсь лінивий чи змучений, бо несе її так поволі, як ніс би мерця, а не молоду. О, певно, й у коневі є гонор Гафтинякової крові.

Але кінь уже тут… Ще п'ять кроків…

Іларій чує, як гупає його серце.

Він не озирається, чи чує це ще хтось. Він не встигає втертися, бо молода, не піднімаючи очей, низько, майже торкаючись коневі гриви, довго й надто повільно клонить перед ним голову, а тоді подає вже не тремтячу руку.

Чомусь фиркає й непокоїться його масний кінь — на його шиї занадто голосно калатають дзвінки й дрижить перина на сідлі. Іларієві важко втихомирювати й серце, й коня, бо треба підступитися до Анни ближче, щоб поцілувати подану руку. Рука біла-біла, майже безкровна, майже нежива, але велика й сміла, як сама Анна в зрубі коло потоку.

Він схиляється над нею так само, як у сватанні, цілувати її й чує, що смертельна пропасниця пронизує всі його члени: з-під хусток, стрічок і колокілець, крізь туман і мряку, що поволі розпливаються перед церквою й заливають Іларієві мозок, безжалісними, палаючими очима замість Анни дивиться на нього Марія з виокругленим обличчям і вивершеним — ніби перед самими пологами — черевом, яке пробивається перед Іларієві очі навіть з-під сардака й розкішних запасок-спідниць.

Він чує, як тисячі батогів цьохкають над головою, розколюючи обважнілий раптово карок. {{ Карок (діал.) — череп. }}

А ще треба встати з коня і зняти до вінчання Анну… та ні… таки Марію.