Нація - Матиос Мария Васильевна - Страница 30

«Сіда-ріда…»

Одкровення

Анна-Марія

ДО ЗАКІНЧЕННЯ тілесного посту Іларієві лишалося три дні. Ну, гай, най буде лише два з половиною, бо таки спізна в суботу він розговіється.

О, з суботи на неділю найстаріший у Розтоках парубок Іларій Гуцуляк урве свій добровільний восьмитижневий піст.

Така подія, певно, буде записана в котрусь книгу буття, це буде зараховано на суді Господнім, бо ні один чесний християнин, токмо християнський парубок його віку, безпричинно не тримає такого довгого посту.

Іларій дає голову навідріз, що це саме так. Правда, мало котрий християнський хлоп у їхньому селі досидів до таких, як Іларій, років невінчаний…

Але, що би там не говорити, а вісім неділь посту — то таки, може, було би й забагато, якби не Гафтинякова Анна.

Анна! Анна — ото його раптова, зненацька причина, задля якої він вісім неділь сковував себе іржавими ланцюгами день у день, а найбільше — вечір у вечір, як лиш розлазилися по тілу мурашині орави хоті й нетерпіння.

Йому робилося так, ніби хто випускав усю комашню Гафтинякового лісу на волю — на Іларієве тіло, що заходилося дражливою сивою гарячкою. Отоді десь глибоко, що й не сказав би де, — бо воно не належало жодній окремій частині ні тіла, ні розуму, — відкривалася чорна прірва бажання: так, наче з-під кожної смереки Гафтинякового лісу виповзала холодна гадюка спокуси й з якимись чудернацькими погойдуваннями звивалася круг нього, ластилася пекучою шкірою, покусувала смертельними зубами. Але гадюка, однак, не випускала того жала, що полегшило би Іларієвий жар.

О, він таки метавсь, як у гарячці, коли всі мурашники того проклятого й знаного на зубок лісу відкривали видимі й таємні ходи, — й кусюча, жалюча, лоскітлива й нестерпна братва заповзала в кожнісіньку пору тіла й пила, як ненаситна відьма, пила шалено пульсуючу молоду його кров, затруювала її терпкою отрутою, що та аж пінилася від неупокорення.

Бунт! Темний бунт крові диктував Іларієві свою волю, зв'язував увесь денний розум нерозривним мотуззям — і чоловік тоді робився гейби дурним, глухим і невидющим, і мусив шукати собі рятунку в іншій — іще солодшій — прірві.

Ще вісім неділь перед цим такої бунтівливої пори Іларій сідлав свого масного коня й рубав до… та чи до одної жіночої спідниці рубав-рвався Іларій за свої парубоцькі роки, аж поки не спинився перед цьогорічними вісьмома неділями тілесного посту?

Ого!

Один він знає, під чиїми ворітьми фиркав його розумний кінь, у чиїх малинниках червонилася шовкова трава від згублених дівочих вінчиків, що рік за роком котилися з афинників у малинники, з малинників — в обороги, з оборогів — на запашні передзимні сіна, в удовині перини, з удовиних перин — у ретельно прибрані комори пишних сільських молодиць, що одною рукою молилися Богу коло своїх шлюбних чоловіків, а другою — давали у вікно знак Іларієві.

Він втрачав із ними розум, із жонами й молодицями, розведеницями {{ Розведениця (діал.) — розлучена жінка. }} й невідданими, — але жодна не могла його втримати надовго, а головно — по всьому, коли нагла мурашина тьма раптово легко й солодко покидала жили, розливаючи змору, йому аж самому не вірилося, що кількома хвилями перед цим із ним робилися такі дивні дива.

Та гріха він не мав. О, ні. Гріха він не мав. Діти за ним не плакали. Якщо й плакав хто за ним — то плакала чужа челядина. А втім, плакали десь і його діти. Однак про те не знав ніхто, окрім їхніх мамів.

Але останні вісім неділь він постив. Ну, гай, най буде — не душею, бо нічні мислі плутали голову, як вітер волосся, але тілом… Тіло Іларій тримав у принуці, як ніколи до цього. Йому було невольно робити інак.

ВІСІМ НЕДІЛЬ тому Іларій засватав Гафтинякову Анну.

Білу — як ранній туман,

свіжу — як молода гуслянка,

неторкану — як опівнічна вода.

І за три дні він мав вийти з великого посту.

Іларія починала трусити легка дрож, коли він думав про неї. Може, через те, що Анна така молода, що й не знати, чи вже добре закрутилися на її тілі таємні кучері сорому, чи ще ні; а може, через те, що перший раз на своєму віку він робив такий чудний крок — женився, та так, ніби робив це із зав'язаними очима.

Але його таки била дрож при згадці про Анну.

Він сам собі нарадив свататися до Гафтинякового мізинця. Мізинець, щоправда, крім мізинних літ, мав неміряні татові ліси. Це знали всі Розтоки, що Гафтинякові ліси належатимуть Анні після її заміжжя. І, певна річ, багато хто точив зуби на Анну, котру, якби хотів, то й ущипнути ще не було за що.

Зате ліси! Ліси не давали спати багатьом. І де вже тому Іларієві, що міг бути Анні хіба що за тата, снити Гафтиняковими буковими лісами — золотом злотним, золотом на золоті?!

Золото на золоті… Чи то так до лісу, чи до Анни молиться тепер Іларій?

Чи до лісу, чи до Анни?

Хто міг колись подумати, що оте дівчинище, — худеньке, як дерево без кори, несміле, як пес у чужих сливах, — за три дні стане його шлюбною жінкою?! Вона, біданка, дотепер йому каже на «ви», але як вона виділа його лише кілька раз, то коли було їм пускатися в бесіду?

Це лише раз Анна була сміла. У зрубі, коли пасла татові вівці.

Іларій тоді спускався з Околени чи то від Василя, чи то від його жінки, — й став як пень перед джерелом-копанкою, де якось так чудно вмивалася Анна: вона різко нахилялася, раз-по-раз відкидаючи чорні коси за плечі, довго дивилася в несколочену воду, як у дзеркало, а потім, фиркаючи й сміючись, лила й лила на себе живе срібло.

Вже її біленька довга сорочина прилипла до грудей і живота, — а вона сміялася, чисто, по-дитинячи обмацуючи крізь мокре полотно своє тіло. Коли її долоня зупинялася там, де мали би бути — але ще не було — груди, Анна враз стишувалася, довго тримаючи нерухомою долоню, й, зажмурившись, швиденько — лап-лап — пробігала руками по собі аж до колін. І знову сміялася — голосно, дзвінко, знаючи, що тут, на татовому маєтку, ніхто її не вчує, крім татових овець, які паслися в зрубі.

Іларій не видів Анниного лиця, бо вона була обернена до нього плечима, але її худе дітвацьке тільце й ота нетерпляча дитиняча ручка, що — мац-мац — невміло пестила себе чи шукала пестощів, так зворушили його, що він, ламаючи, як ведмідь, малинник, крикнув на весь Гафтиняків ліс:

— Анно!!!

Вона зіщулилася, не обертаючись. Поволі опустила змертвілі руки й заговорила чи то голосом, чи то прилиплою сорочкою:

— Або що?

— Або то, що застудишся!

— Ще ні один не застудився від такої води.

— Від якої?

— А від такої!

— То від якої?

І тоді вона обернулася. Білою прилиплою — мало не врослою в неї — сорочкою, рожевими пуп'янками, що дрижали під полотном, і ледь-ледь темним кущиком внизу живота.

— Від Гафтинякової!

Не стало ні пуп'янків, ні кущика. Сорочка напнулася, як під вітром, бо Анна поволі, ніби стара жінка, пішла догори, говорячи до нього в долину:

— Я не студжуся. Я тут пасу вівці.

— А ти сама пасеш вівці?

— З Василинчуком.

— А де Василинчук?

І, не кліпнувши, Анна збрехала:

— Пішов у гриби.

То вона його побоялася, що так йому відповіла? Що збрехала на ходу? Чи себе побоялася?