Берестечко - Костенко Ліна - Страница 14

…ПРИСНИЛОСЬ ПЕКЛО. ДИМУ ЧОРНІ ПЕЛЕХИ.

Зелений кінь. Ворота. І петля.

І дзвонять, дзвонять, дзвонять,

дзвонять келихи!-

як ті… тоді… в наметі короля…

ТАКА МОЯ ПІД ЗОРЯМИ НОЧІВЛЯ.

Я вже і снами вбитий наповал.

А м'ята ж тут — смарагдова, вечірня!

Потреш в руках — як дома побував.

Як там тепер? Без неї тьмяні люстра.

Аврукають на ґанку голуби.

Чиясь душа, рожева як пелюстка,

влітає в дім скорботи і ганьби.

Стоїть мій сад з плодами на деревах.

Старшин своїх чекає гетьманат.

І жолоб той на трьох залізних левах

із кільцями — щоб коней припинать.

Та не іржуть вже коні біля брами.

Бо хто приїде, хто їх там припне?

Сумний той дім і темний вечорами.

Нема Гелени. І нема мене.

КРАСУНІ ДОЧКИ СКУЧИЛИ ЗА ТАТОМ.

А з мене й справді тато був незлий.

Сини мої — Тиміш до шаблі вдатен,

а Юрій до науки, але він ще малий.

Був ще один синочок,

мизинчичок, мазунчик.

А вже таке сміливе — моя, козацька, кров.

Під час того наїзду

загилив, пана влучив.

Його тоді Чаплинський до смерті запоров.

Аж страшно як згадаю. Я мчав несамовито.

Я в Суботів примчався… Ох, сили не стає…

Мій хутір пограбований. Дитя моє убите.

Гелену мою вкрадено. І все вже не моє.

О Січ, козацька мати!

І ти, Великий Луже!

Та будьте ж мені свідками між Богом і людьми,

що був я приневолений хопитись за оружже.

І це кровопролиття тут почали не ми.

ЧАПЛИНСЬКИЙ ЩО, ХІБА Ж У НЬОМУ СПРАВА?

Наддуристий панок, хапкий на свіжину.

Законом шестипазурного права

забрав мій хутір і забрав жону.

І сина в смерть забив.

Де бігав мій хлопчина,

Я вже застав лиш кров на спориші.

Чого не бачив досі я очима,

побачив раптом саднами душі.

Ото мій край, ото — під нагаями!

Ото вони, трикляті, а то — ми.

І доки править панство з холуями,

добра не буде людям і з людьми.

Так ті вельможні, футрами підбиті,

за три віки далися нам взнаки! —

станцьовані, оспалі, перепиті,

пихами набахтурені панки.

Для них законів не було й нема.

Вони усі в грабунках одностайні.

То Шемберк в мене відібрав млина.

То Долґерт взяв коня з моєї стайні.

Та все плетуть якісь підступні сіті,

та все лаштують засідки мені.

Не був безпечен вже ніде на світі —

ні дома в себе, ні в Чигирині.

То спалять скирту. То націлять жерла.

То серед ночі зчинять га-ла-ла.

Аж перша жінка і злягла, і вмерла,

і тиху душу Богу віддала.

Я ОПИНИВСЯ У ВЕЛИКІЙ СКРУТІ.

Минає рік — він знову за старе.

Чаплинському сподобався мій хутір.

Не оддаси — наїздом забере.

Чаплинському сподобалась Гелена.

Чаплинському сподобався мій дім.

Він все одніме — і не тільки в мене.

У всіх одніме — і не тільки він.

І треба гнати всю оту ватагу.

Звільнятись треба від того звір'я.

Якщо вже я дізнав таку зневагу,

то як живуть безправніші, ніж я?!

ДО СУДУ ВДАВСЯ. ТА ПРОДАЖНІ СУДДІ.

Мене ж було й посаджено в тюрму.

А там, в тюрмі, у тиші на відлюдді,

є час про все помислити уму.

Дарма сміявся ворог мій єхидно.

І перемогу празнував. Дарма.

Воно з-за ґрат свободу краще видно.

То добрий вишкіл іноді — тюрма.

АЛЕ Ж ГЕЛЕНА! БОЖЕ МІЙ, ГЕЛЕНА!

Уже чужа, Чаплинського жона, —

а потайки приходила до мене,

приносила у кухлику вина.

Вона йому належала з принуки.

Сама казала — силою взяли.

Як я крізь ґрати цілував ті руки,

які мені той кухлик подали!..

Я ВТІК З ТЮРМИ. МЕНІ ПОМІГ ТОЙ ШЛЯХТИЧ,

який мене стеріг. Стеріг мене й прозрів.

І я пішов на Січ.

Помчав тим самим шляхом,

що змалку знав при сонці й при зорі.

Віки з віками в небуття відцокали

у вічних ловах правди і добра.

А запорожці все сидять як соколи

на чортомлицькім рукаві Дніпра.

Приїхав я не пишним, не маєтним.

Признали враз, зібрались козаки.

Ударив дзвін. Мене обрали гетьманом.

І почалося. Я повів полки.

НЕ ТЕМНИЙ БУНТ, НЕ ЧОРНЕ ВІРОЛОМСТВО

не на розбій нагострені шаблі,

не ради слави і не задля помсти, —

а за свободу рідної землі!

МЕНІ КЛЕЙНОДИ, СПРАВДІ, ДАВ КОРОЛЬ.

Він ще вважав, що я його підданець.

Так нам судилось. В пеклі наших доль

не знаєш сам — ти бранець чи обранець.

О, не забуду, доки і живу,

і той майдан, і ті дерева з інеєм.

Мені дали козацьку корогву

і привілеї з королівським іменем.

З гармат смальнули, сніг сипнув з гілля.

Я тішився клейнодами своїми.

Але чому — імено короля,

а не ім'я священне України?!

Гарматний грім одгуркотів і стих.

Приймав послів я у своїй господі.

Пили вино із кубків золотих,

воно було гірке мені на споді.

Я ту гіркоту заливав вином.

Пив за здоров'я їхнє. А Гелена

люльки нам набивала тютюном.

І я димів, як попіл Карфагена.

Вони не знали, що в моїй душі.

Чи вдячен я за ласку королівську.

Біля гармат стояли гармаші.

Мені не спалось. І не спалось війську.

НЕ ВИПРОСИВ. НЕ ВКРАВ. НЕ ЗБОГАРАДИВ.

Узяв свободу, приналежну нам.

Дивуйся, світе, я ще їх і зрадив!

А що я, власне, винен тим панам?

Настав мій час, і я задав їм хлости.

Хіба я раб, щоб жити з їх щедрот?

Для них я — вождь збунтованого хлопства.

Для мене я — замучений народ.

Всі люблять Польщу в гонорі і в славі.

Всяк московит Московію трубить.

Лиш нам чомусь відмовлено у праві

свою вітчизну над усе любить.

МІЙ ДВІР В ЧИГИРИНІ, АВЖЕЖ, НЕ ФОНТЕНБЛО.

Там плющ не повивав мережані альтани.

Троянди не цвіли. І часу не було

довбати в скелі голубі фонтани.

Був замок весь у прорізах бійниць.

З глибин камінних добували воду.

І замість всіх придворних таємниць

було єдине — мрія про свободу.

НЕ протирав паркети шалапут.

Не шаруділо сукнями жіноцтво.

І жоден з дипломатів, ниткоплут,

Не мав де показать своє пустомолотство.

І не було алей на променад.

Ні вишуканих вин, ні пундиків, ні печив.

При Бродах взявши сорок п'ять гармат,

я ними Чигирин ще більше убезпечив.

Були полки і зброя розмаїта.

Залоги скрізь, і тут, і за Дніпром.

А нам би ще мислителя, піїта,

щоб володів — як шаблею — пером!