Берестечко - Костенко Ліна - Страница 13

А ці уже і вухом не ведуть.

Мед-пиво п'ють і по-чужинськи чешуть.

А ці уже і матір продадуть,

І Україну по світах оббрешуть.

На всіх шляхах линовища гадючі.

Повзли до влади, терлись при дворі.

Відтак з Ревух робилися Ржевуські

і добрі хлопці йшли у Киселі.

В герби їм треба не орла, а змія.

Такі свої чужіші чужини.

Але найгірший, звісно, Єремія,

бундючний син волоської княжни.

ТВІЙ ГЕРБ, ВІДСТУПНИКУ ЯРЕМО,

в віках чорнітиме окремо.

Не княжим знаком, не орлом, —

твоїм відступницьким тавром.

На цій землі, слізьми политій,

не впишеш кров'ю на гербі —

ні слави Речі Посполитій,

ні слова доброго собі!

РОЗП'ЯТО НАС МІЖ ЗАХОДОМ І СХОДОМ.

Що не орел — печінку нам довбе.

Зласкався, доле, над моїм народом,

щоб він не дався знівечить себе!

Бо хто б там що про волю не курникав,

свою темноту називавши сном,

бува народ маленький, а — великий.

А ми давно розбовтані багном.

ЯК СТРАШНО ЗНАТИ ПРАВДУ БЕЗ ПРИКРАС!

Де воля спить, її ще й приколишуть.

За нашу силу пошанують нас.

А наші скарги в комині запишуть.

ЗБЛИЖАЄТЬСЯ ТОЙ ДЕНЬ І ТА ХВИЛИНА,

той день і час уже не в далині,

коли задзвонить кожна бадилина

нечутним дзвоном — це вже по мені.

Невже мій шлях загубиться у мотлосі

і потьмяніє днів моїх скрижаль?!

Надходить час останньої самотності.

Не все я встиг. Усе не встиг. На жаль.

А ВТІМ, ЖИТТЯ ЗБУЛОСЬ. ОББИВСЯ І ОБРАНИВСЯ.

І жити міг лиш так, а не інак.

І вів людей. Якщо це знак обранства —

який важкий і невблаганний знак!

Це вже таке — ні стерти, ні зносити.

Моя погибель — мій же оберіг.

Душі моєї грізний Ненаситець

Ще не приборкав ні один поріг.

Я — ХТО? Я ГЕТЬМАН СТЕПОВОГО БРАТСТВА.

Моє життя не щедре на "віват!"

Я ж не король. Але якщо вже брався,

то мусив цю державу збудувать.

І силу ж мав, і славен був спочатку.

Перемагав у кожному бою.

Чого ж не одяг я ту золоту обичайку

на вільну й горду голову свою?!

Була б у мене влада нестеменна

і династичне древо королят.

І мій народ, дорівняний до мене,

уже ніхто не смів би обмовлять.

Були б у нас і вольності, і право.

І нашу славу множили б митці.

Держава — держить. Бо вона — держава.

У неї скипетр влади у руці.

Але ж, на лихо, я не прагнув трону

Свободи прагнув, честі і ума.

Та й хто гризеться за корону,

у тому величі нема.

БУВ ПРИ ДВОРАХ. О ВИШУКАНА ЧЕМНІСТЬ!

О хижий блиск золочених шулік!

Вони мені показують ученість.

Я теж, мабуть, не темний чоловік.

Горація читав. Словами золотими

все залягло скарбницею ума.

Врочистий грім високої латини

і мудра в'язь слов'янського письма.

Турецьку знаю, був там у полоні.

Польщизну вчив. Французька на мазі.

Якби мав час, теж міг би написати

галантний лист мадам де Шуазі.

Якби ж ми звичні до таких відвідин.

І шкельцем грати з королівських лож.

Щоб ми були появлені пред світом

в реляціях послів, в опініях вельмож.

Щоб мали свій Версаль. Щоб панство було вчене.

Щоб на жінках блищали коштовності, кольє.

Щоб не до короля, але таки до мене

приїхав той Боплан чи той же Шевальє.

Щоб двір у мене був. Щоб танці відзіґорні.

Щоб з'їхались посли. Щоб цісар гостював.

Щоб був піїт, ділами й духом горній.

Щоб той мені піїт хоч жінку оспівав.

Вона ж у мене що, не гірша королеви.

Її вдягнути в це, і вже "пардон, мадам".

У них там Фонтенбло. У них герби і леви.

А в нас тризуб князівський. І той же мій "Абданк".

Щоб сяяв мій палац. Щоб музика і сальви.

Щоб знали етикет. Щоб їли артишок.

А в мене вона що, в садку садила мальви.

Полковникам внесла три миски галушок.

От ми такі і є в очах всії Європи —

козакко, чернь, поспільство для ярма.

Ізгої, бидло, мужики і хлопи,

В яких для світу речників нема.

А ЩО У НАС РОБИТЬ ВСЕСВІТНЬОМУ ПІЇТУ?

Ні світського письма, ні людяних понять.

Піїти всіх земель говорять всі до світу.

А наші все до себе гомонять.

Ну, а якби нам матінка Оранта

підкинула Верґілія чи Данта?

То й був би він тут за приблуду

і невідомий на весь світ

неодукованого люду

неошанований піїт.

МИ — ЛІРНИКИ. МИ ЛЮБИМО ВЕРТЕП.

Нам головне — співати про калину.

Іде Шрамко. Он рясою мете

попід горою кольорову глину.

Чи думав я так доживати вік?!

Не втішений ні друзями, ні дітьми.

Ото, мабуть, єдиний чоловік

мені ще вірний. Крім хіба що відьми

та зброяра і джури. Отако.

Ні жить не хочу, ні вина із бочки.

Я тут би вмер, якби не цей Шрамко.

Хоч є принаймні з ким посидіть мовчки.

ЧОРНІЮТЬ НАШІ ТІНІ БІЛЯ БРАМИ.

Горить багаття. Булькає казан.

І час від часу зависа над нами

коштовностями зір усипаний кажан.

Я чую тишу вперше у житті.

Мені здається іноді, що глухну.

Шугають в пітьму іскри золоті.

Я теж багаття. Погорю і вщухну.

ШРАМКО ВСЕ ХОДИТЬ НА ВЕЛИКИЙ ШЛЯХ.

Все виглядає сина у полях.

Чутки приносить. А вони невтішні.

Усе як душу побиває шріт.

Старі дуби, дукатами торішні,

крізь чорні пальці дивляться на світ.

Боролись ми. Боролись наші предки.

Вже наших втрат неміряне число.

А знов свободу починай з абетки.

А знову скрізь те саме, що й було.

Те ж саме панство. Утиски, оренди.

Як рік, і два, і три тому, і п'ять.

Стоять ті польські консистенти,

постоєм стали і стоять.

Адам Кисіль там робить якісь скоки.

Як той литовський ціп —

молотить на два боки.

Горить Волинь. Болить Галичина.

Ярема знову людність розпина.

А тут іще з'явився гайдабура.

Як хижий звір, живущий навідруб,

якийсь отаман Лисенко, вовгура,

безвинний люд мордує, душогуб.

Конає край, розірваний навпіл.

І вже вступає в Київ Радзивілл.

ВСЕ ЯК У ПРІРВУ. КОРСУНЬ, ЖОВТІ ВОДИ.

І що не шлях, то вічний манівець.

От тільки хопим дещицю свободи,

і знову, знову все іде в нівець!

І знов на нас якась лиха година.

І знов свобода зрубана на пні.

Ох, у житті свобода лиш єдина,

одна свобода — та, що у мені!