На коні й під конем - Димаров Анатолий - Страница 52

Парашутна вишка стояла недалеко від Палацу культури залізничників, на горбу посеред парку. Височезна дерев'яна споруда, широка внизу і вузенька вгорі — там, на п'ятачкові, ледь вміщалося двоє людей. Ото звідти й стрибали.

Видираюся крутою драбиною вгору, з кожним щаблем усе вище й вище, і в животі моїм аж холоне, і ссе під грудьми од самої думки, що доведеться звідси стрибати.

Добре, хоч немає поруч Гаврильченка. Я вирішив, що спершу спробую сам. Тим більше, що й грошей у мене — сорок сім копійок.

Ось я нагорі. Хапаюсь за поручні, кидаю несміливий погляд донизу. У–у–у…

Люди там, як сірники. Навіть найвищі дерева зараз мені по коліна. Видно далеко–далеко, обрій наче розсунувся, а містечко — мов на долоні.

— Ти що, тут ночувати зібрався? — запитує мене парубійко в синьому, на босоніж, галіфе, в сорочці навипуск. Хлопець — тонкий і високий, та я його іншим і не уявив: раз вишка така висока, то й він повинен бути високим. — Ану давай стрибай! — командує він і показує на парашут, що надимається над прірвою, А стропи тонкі–претонкі, та ще Федько казав, що вони з гнилого мотуззя.

Парубійко їх ловить, розмотує лямки.

— Давай сюди!

Відступати нікуди. До того ж і гроші заплачені — сорок копійок… Швидко сідаю й починаю розшнуровувати черевики, щоб хоч трохи полегшати.

— Ти що робиш? — дивується парубійко.

Та мені не до розмов. Похапцем скидаю лівий черевик, правий, зводжуся, тримаючи їх у руках.

— Ти навіщо роззувся?

— Так, — відповідаю, все ще не знаючи, що робити з черевиками. Залишити на вишці? Ану ж парубійко потім не оддасть, скаже, що скинув слідом за мною! Кинути донизу? А як хто вкраде?..

— Ти сьогодні стрибатимеш? — уже сердиться хлопець, і я, так нічого й не вирішивши, лізу покірно у лямки. Він застібає щось у мене за спиною, підводить на край п'ятачка, командує:

— Стрибай! Тільки в штани, дивись, не того…

Мені треба було б одразу й стрибнути. Я ж, завозькавшись, глянув донизу, в моторошну порожнечу, і рішучість моя стала маленька, як макове зернятко.

Задкую назад, упираюся п'ятами в гарячі дошки, а парубок, якого я ледь не зіпхнув з вишки, молотить кулаками в мою дугою випнуту спину, перелякано кричить:

— Ти що, здурів?! Стрибай, бо й голову тобі одірву!

Набираюсь духу, лізу через перила.

— Куди? — репетує. — Прямо стрибай!

Еге, прямо!.. Прямо найстрашніше!

Тоді парубок оддирає мене од перил і штовхає з вишки.

Блиснув окутий залізом «п'ятачок», мелькнули перила, метнулись назустріч гостроверхі дерева. Мене трусонуло, крутнуло й загойдало, мов у колисці. Хочу вчепитись у стропи, щоб не випасти з парашута, і лише зараз до мене доходить, що в руках моїх по черевику. Притискаю щосили їх до грудей і, погойдуючись, пливу до землі…

Федько нізащо не хотів повірити, що я стрибав із вишки:

— Не сміши, а то вмру!

В мене аж сльози на очах од такої образи.

— Ходімо тоді до вишки, сам спитаєш!

— Буду я кудись ходити! Що я — вишки не бачив?

Відходжу од Федька. Так його зараз ненавиджу, що аж У грудях пече.

Втіху знайшов у Гаврильченка: той мені повірив одразу. Тільки спитав, чому без нього. Я йому щось наплів про товариша, який ніяк не наважувався сам стрибнути. Отож мені й довелося вести його до вишки, силоміць спихати вниз.

Кононенко теж повірив. Але зауважив, що коли вже стрибати, то одразу з літака. Та я його за цей час трохи розкусив: для Мишка взагалі не існувало середини. Він якби стрибав, то тільки з такого літака, який підняв би його аж у стратосферу.

МАСКУЛІНУМ, ФЕМШІНУМ, НОЙТРУМ

Коли б мене хто спитав, яка дисципліна найосоружніша, я не задумуючись назвав би німецьку мову. Досі не стрічав учня, який би любив цей предмет. Та і як його можна любити, коли він вимагав суцільного зубріння, заучування слів, якими ми ніде й ніколи не користувалися: ні на інших уроках, ні, тим більш, поза уроками. Лише одного разу я й скористався німецькою мовою.

Було це в сьомому класі, десь під Новий рік. У нашому клубі з'явився більярд: великий стіл, оббитий зеленим сукном. Яким побитом він потрапив у сільський клуб, ніхто не знав. Можливо, наш клуб перерахував саме гроші на духові інструменти, а інструменти не надійшли, то нам і накинули більярд. Досі пригадую таку сцену: біля вантажної машини, що повернулась із району, стоять завідуючий клубом, рудий парубійко Іван, і голова сільради, дядько Андрій, який сердито допитується:

— В тебе в голові клепка є? Що ти оце привіз?

— Та це ж білярд…

— Білярд, білярд… Труну тобі з нього зробити — от тобі й буде білярд!

Та хоч як би там було, а не відсилати ж назад, раз привезли. І дядько Андрій, покричавши, махнув рукою.

Більярд збирали два теслі: морочились кілька днів. Де молотком, де обушком, де підігнали, а де й підтесали. І після того кулі котились, як з гірки: всі під один борт, до однієї й тієї ж лузи. Парубки ходили з киями довкола, штрикали то в одну кулю, то в іншу, ми ж лише заздрісно поглядали збоку. Нам аж руки судомило взяти киї, однак Іван уперто гнав нас од більярда: беріг зелене сукно.

Врешті одного дня він сказав мені й Ванькові, що дасть по кілька разів ударити, якщо ми прочистимо в снігу доріжку од клубу до дороги.

Снігу тоді навалило чимало, від дороги до клубу було не менш чотириста кроків, і ми з Ваньком таки попопріли, поки впорались. А Іван час од часу виходив на ганок і гукав:

— Поширше прочищайте! Щоб і машина проїхала!

Від нас так і валувало парою, коли ми, впоравшись, зайшли до клубу. Тут Іван завагався:

— А як сукно подерете? Хто платитиме?

І хоч як ми його запевняли, що не подеремо, хоч як благали, Іван нас так і не підпустив до більярда.

— І не просіть, хлопці, нічого не вийде! Краще на балалайці пограйте.

Ображені до сліз, вертались ми з Ваньком додому. Серця наші палали жадобою помсти. Ванько пропонував узяти лопати й засипати снігом доріжку, ще й полити на ніч водою, щоб Іван гриз її потім зубами; я ж розхолодив товариша, сказавши, що хіба нас тільки двоє отаких дурнів у селі? Та Іван тільки свисне — і зубами вигризуть! Ні, якщо вже мститись, то треба придумати щось інше. Щось таке, щоб Іванові і в носі закрутило…

І я таки придумав.

Іван був закоханий у нашу вчительку німецької мови, молоденьку Параску Михайлівну. Коли вона з'являлася в клубі, Іван ставав наче п'яний: заточувався на рівному й навіть забував питати квитки. Ми часто цим користалися: сунули за Параскою Михайлівною. Поки Іван отямиться, нас добрий десяток і прорветься до клубу.

Іванова закоханість не становила таємниці й для Параски Михайлівни. Та вона чомусь не тішилась, а гнівалась і не раз сердито вичитувала Іванові, щоб він кинув витріщати на неї очі, бо й так зробив її посміховиськом на все село.

Тож я вирішив написати йому, наче від Параски Михайлівни, записку, щоб він знав, чого вартий насправді. Писав спершу прозою, та розгнівана душа моя вимагала високих емоцій і, перекресливши кілька рядків, я вдався до віршованої форми. По годині напруженої праці вийшло от що:

Прочитав Ванькові, тому дуже сподобалось. Тоді зробив конверт, заклеїв вареною картоплиною і дав Ванькові, щоб одніс у клуб і сказав, що від Параски Михайлівни.

Та Ванько уперся: а як Іван встигне прочитати це «любовне послання» перш ніж він намастить п'яти?

Отоді я й додумався переписати вірша німецькими літерами. Адже Іван зроду–віку не вивчав німецької мови, то поки щось розкумекає, ми з Ваньком встигнемо одбігти на безпечну відстань.