На коні й під конем - Димаров Анатолий - Страница 51

— Гаврильченко ж стрибав! І цілий–цілісінький.

— То йому просто пощастило. Ти знаєш, які там стропила? Обриваються запросто. Бо з гнилого мотуззя. Або обів'ються кругом горла — не треба й шибениці. А тоді ще й приземлитись треба вміти. Як ноги не так наставиш, то й коліна повилітають.

— Ти що, стрибав?

— Не стрибав, зате бачив, як інші калічаться.

Я не знав, вірити Федькові чи ні, бо ж він був великим брехуном. Однак хоча б це була й правда, мені все одно відступати нікуди. Краще стати калікою, аніж навіки зганьбити себе в очах Гаврильченка.

Треба тільки дістати сорок копійок. Отож мені не лишалося нічого іншого, як пошитися в «зайці».

Мушу попередити, що «зайці», про яких ітиме мова, — це не ті безбілетники, які подекуди трапляються в наші часи. Коли я подибую сучасного «зайця», мене мимоволі поймає смуток: як здрібніло це плем'я! До якого ганебного занепаду докотилося воно, коли звичайнісінька тітонька з пов'язкою ревізора може впіймати не те що одного, а двох або й трьох «зайців» одразу!..

Піднімалися удосвіта, щоб встигнути на роботу, а поїзд ішов годину або дві, зупиняючись через три–чотири кілометри. То кожен і намагався захопити місце на горішній полиці, поспати хоч трохи.

Назад, коли поверталися з роботи, спали менше. Старші, правда, і ввечері займали полиці: шапку під вухо, куфайку на голову, і хропи до своєї зупинки. Молодші ж грали в «дурня», в «козла», а то й у «шалабана».

Остання гра була особливо популярною. Бо, по–перше, не потрібно ні карт, ні доміно, тільки руки й голови, а по–друге, у ній могла взяти участь необмежена кількість народу.

Гра полягала в тому, що одному комусь наказували нахилити голову й заплющити очі. Решта ж ставала довкола і — раз! раз! — по голові шалабанами. Потім усі наставляли руки із задертими догори великими пальцями і питалися — «хто?».

Угадаєш одразу — твоє щастя, б'єш уже ти. Не вгадав — підставляй знову голову. Поки доїдеш, то навішають стільки гуль, хоч неси на базар.

Я теж не раз приставав на ту гру. І мама спершу ніяк не могла втямити, чого це у мене вся голова у гулях.

— Чи ти нею гвіздки забиваєш?

Просвітила маму Миколина мати:

— То вони, песиголовці, в «шалабана» грають! Моєму геть розум вибили — вже заїкатися став…

Після того мама пригрозила, що як іще хоч одну гулю привезу додому, не подивиться, що я восьмикласник…

Але то все ще попереду. А поки що я перший раз їду «зайцем»: рука у кишені, сорок сім копійок у спітнілій долоні. А в голові — палка мрія: може, ревізори не зайдуть, поминуть вагон. Іншим хоч би тобі що: розмовляють, сміються, я ж щоразу здригаюсь, коли грюкають двері і хтось заходить із тамбура. Ніби й справді нап'яв заячу шкуру.

Ось воно!

— Громадяни, приготуйте квитки!

Визираю: проходом ідуть два ревізори. А в протилежному кінці — ще один. Ноги розставив, двері спиною підпер. Проскочити — годі й надіятись!

— Ваш квиток! Ваш квиток!

Гарячково мізкую, що ж його робити. Подертись наверх? Помітять одразу. Сидіти на місці? Теж не врятуюсь…

— Ваш квиток! Ваш квиток!

Все ближче й ближче. Клацає, мовби по серцю.

— Що, безбілетник?

Один з роботяг співчутливо дивиться на мене. Сам, мабуть, колись отак тремтів.

— Паняй, хлопче, під лавку. Може, проскочиш.

Я поліз. Картуз поглибше на вуха, зошити й книжки до грудей — і поміж ногами контролерам назустріч. Тут тільки до того кінця вагону добратись, до отих дверей…

— Ваш квиток! Ваш квиток!

І раптом перед очима рука. Червона, велика, наче лопата. Ворушить пальцями, суне прямо на мене. Я од неї подалі, подалі, а вона — цап мене за плече!

— Ще один є!

Щосили впираюсь, вчепившись за чийсь чобіт. Чобіт одбрикується, хтось люто кричить:

— Хто там ногу викручує?!

Та я не відпускаю, щоб утриматись під лавкою. Тоді ще одна рука хапає мене за штани. Раз! Мене так смиконуло, що тільки мелькнула роззута нога, замотана в синю онучу. В об–німку з чоботом кулею вилітаю з–під лавки.

— Чобіт украли! — лунає розпачливий голос, і до нашого купе вривається дядько: одна нога боса, а друга взута.

У купе набивається повно цікавих.

— Що там таке?

— Чобіт украли! Роззули на ходу!

— Який чобіт? «Зайця» впіймали!

— А чого ж воно тоді чобіт з людини стягло?

Вибухає суперечка: одні доводять, що я — звичайнісінький «заєць», інші ж твердять, що злодій. Та ревізори не зважають на галас, ведуть мене у сусідній вагон і впихають у службове купе.

Тут повнісінько спійманих «зайців». Одні похмурі, налякані, інші безтурботні, навіть веселі: їм, видно, не первина. Один з таких досвідчених одразу ж підсідає до мене:

— Закурить є?

— Немає…

— Ех, хоча б смальнути з досади… Та ти не журися: тримайся за мене — не пропадеш!

Очі в хлопця злодійкуваті, обличчя в ряботинні, ніс так і посмикується. Підсідає ще ближче, цікавиться:

— Де ти живеш?

Я сказав.

— Так і я ж живу поруч! Слухай, давай підривати…

— Що підривати?

— Утікати, дурний! Тебе як звати?.. Толька? Ти диви, і мене звати Толькою!

Новий знайомий мені дедалі більше подобається. До того ж у мені пробуджується надія, що вдасться якось порятуватись. «Більше ніколи не поїду «зайцем»,— даю собі клятву. — Якби тільки вдалося втекти!»

А поїзд мчить та мчить, лишаючи за собою зупинки. Ось і нашу минули, попереду вузлова станція, де нас одведуть у міліцію.

— Слухай, — шепоче приятель, — як будуть виводити, то ти першим не йди, а старайсь посередині. Як смикну за рукав — кидайся під вагон.

— А як упіймають?

— Та вони й ловити не будуть: інші розбіжаться. Слухайся мене, то ночуватимеш удома.

Ось і станція. Ревізори стали на порозі.

— Ану виходьте!

Я іду слідом за товаришем.

Тільки ми ступили на перон, він смик мене за рукав та під вагон.

— Сюр–р–р! Сюр–р–р! Лови! Держи!

Лечу за тезкою, аж шпали миготять. Проскочили попід одним ешелоном, другим… Скотились із насипу в молоді сосонки, аж затріщало.

Ух, здається, втекли!

Лежимо, ніяк не можем оддихатись.

— А ти що думав? Зі мною не пропадеш! — одсапується мій товариш.

— Як же ми тепер додому доберемось? — журюсь я.

— Додому? Та простіше простого! Сядемо на вантажний — довезе, як панів. Стрибати на ходу вмієш?

Відповідаю, що вмію. Раз якось стрибнув, то три дні одпльовувався: так наївся піску.

— Вибирай тільки, щоб насип був високий та піщаний. Тоді швидкість не страшна. Ноги вперед, голову в руки, щоб не закотилась, — сміється хлопець, — і мотай…

Ми таки сіли на товарний поїзд і їхали, «як пани». І я таки «мотонув»: покотився з височенного насипу так, що перемішалися земля й небо, тільки мелькали руки та ноги. Добре, що не трапилось якогось пенька по дорозі, а то була б смерть і пенькові, й мені. Потім звівся і довго стояв, п'яно похитуючись, бо все ще гойдалася земля і йшло обертом сонце.

Отямившись, позбирав книжки–зошити та й рушив додому. Йшов деякий час уздовж залізничної колії — співали, видзвонювали блискучі, натерті важкими колесами рейки. І десь удалині, в лісовій гущавині, завмирало лунке чахкотіння, танув кучерявий димок.

Нещодавні пригоди, що сталися зі мною, втрачають своє похмуре забарвлення. До того ж у гарячій долоні — чесно зароблені сорок сім копійок. А попереду ж іще стільки поїздок до міста й назад!

Заячі вуха мої, досі прищулені, знову підіймаються вгору. Я збігаю з насипу на дорогу, що веде до села, крокую, бадьоро й весело, і на весь ліс заводжу популярну пісню про льотчиків: