Московство - Штепа Павло - Страница 56

Московщина дуже боїться випустити українських науковців з-під свого нагляду, не пускає українських науковців на міжнародні наукові з’їзди. Не було українських математиків в Едінбурзі 1958 р., в Стокгольмі 1962 р. На жодному міжнародному науковому з’їзді не було окремого представництва науковців УРСР, навіть на з’їзді славістів у Софії 1963 р., а якщо вони приїжджають, то виступають як московські. На з’їзді істориків у Стокгольмі 1960 р. був лише один історик з УРСР і той був неукраїнець. Українських істориків заступали історики з еміграції. На з’їзді фізиків у Загребі 1961 р. науковці з УРСР не виступали. На з’їзді хіміків у Монреалі 1961 р. виступив учений з УРСР Михайло Клочко, він не захотів повертатися і залишився в Канаді. «На Всеслов’янському археологічному з’їзді 14 вересня 1965 р. всі слов’янські археологи (навіть маленьких народів) виголошували свої доповіді своїми мовами. Лише українці та білоруси виголошували московською»[310]. Ніяка не новина, що Московщина забирає з України найкращих учених, інженерів, митців, письменників. На їхнє місце приїздять москвини. З 36 тисяч науковців-українців в Україні працювало 1959 р. лише 63%. З усіх українців з вищою освітою працюють поза Україною 29% (118 тисяч), а в УРСР серед спеціалістів з вищою освітою — 27% москвинів, 15% неукраїнців. На кожні 10 тисяч українців працює в Україні 124 фахівців з вищою освітою, а на 10 тисяч москвинів, що живуть в Україні, працює тут 256 фахівців-москвинів, тобто вдвоє більше, ніж українців. У Московщині ж на кожні 10 тисяч москвинів працює 172 своїх фахівців, тобто в півтора раза менше, ніж їх є в Україні. На 100 тисяч москвинів 1959 р. припадало 364 науковці-москвини. На 100 тисяч українців припадало 60 українців-науковців — на 600% менше. На 100 тисяч євреїв в СРСР припадало 1350 науковців-євреїв[311]. У РРФСР працювало 1940 р. 63% всіх науковців СРСР, в 1960 р. — 69%, тобто збільшилося на 6%. В УРСР працювало 1940 р. 19% всіх науковців СРСР, а 1960 р. — 13%, тобто зменшилося на 6%. «Горе переможеним».

Отже, для планомірного знищення розумового рівня нації Московщина: 1) московщить українських дітей в Україні; 2) збільшує кількість вчених москвинів в Україні і зменшує число українців; 3) посилює свою інтелектуальну п’яту колону в Україні; 4) поліпшує навчання в середніх школах Московщини і погіршує його в Україні; 5) невпинно нищить українську провідну верству в Україні, забираючи її молоді покоління. В Україні невпинно зростає кількість МОСКВОМОВНИХ шкіл, учителів та учнів МОСКВИНІВ. ЗМЕНШУЄТЬСЯ кількість УКРАЇНОМОВНИХ шкіл, учителів та учнів українців. Усе те робиться за українські гроші.

«Статистика» СРСР не називає витрат на освіту та науку окремо кожної «республіки». Використовуючи московські джерела, навіть малоукраїнець Д. Соловей довів, що на душу в УРСР витрачається на освіту ВЧЕТВЕРО МЕНШЕ, ніж в РРФСР[312].

Від 1940 р. до 1956 р. число ВУЗів у Московщині збільшилося, а в Україні зменшилося на 32 (з 166 до 134). В Україні 1954 р. закрили 24 ВУЗи, а в Московщині відкрили нових 21. Після приєднання 1939 р. західних областей України до УРСР, кількість українців в СРСР збільшилася на 7541 тисячі. Але відсоток українців у ВУЗах УРСР НЕ збільшився. На кожні 100 тисяч їхньої людності в УРСР було 1961 р. у ВУЗах студентів: українців — 811, москвинів — 1769, євреїв — 2223.

На вступних іспитах до ВУЗів в Україні складають іспит з московської мови та літератури, а з української мови та літератури іспиту не вимагають, хіба на педагогічних та філологічних факультетах. Оцінка іспиту з української мови та літератури не впливає на конкурсний добір, а з московської — є вирішальною. У ВУЗах «республік» СРСР наука викладається мовою московською.

В СРСР семирічна освіта обов’язкова, але навіть і її нелегко одержати. Секретар ЦК КПУ О. Кириченко визнавав на ХІХ з’їздові КПРС 1956 р., що «у деяких областях УРСР не виконується повністю закон про загальну обов’язкову освіту». Через 10 років читаємо: у школах УРСР дуже бракує шкільних книжок, приладів, меблів. Будівництво нових і ремонт старих шкіл запізнюється на три і більше років. Школярі не мають одягу, взуття, медичного догляду. Вчителі не мають достатньої освіти, не мають достатньої платні[313]. Школярів експлуатують, особливо в селі. 1958 року 4 тисячі учнівських бригад обробили 65 тисяч гектарів землі. Працювало понад 500 тисяч дітей[314]. А 1965 року їх було лише у Львівщині 1847 (40 тисяч учнів)[315]. «Треба рішуче відмовитися від дикунського визиску дітей-школярів. Т. зв. «літня практика» фактично стала лише фізичною і непосильною дітям роботою, що їх виснажує фізично і псує морально, бо породжує у них ненависть до всілякої фізичної праці»[316].

Ми вже наголошували, що московська «демократія» нічого нового не запроваджувала в СРСР, а лише продовжує справу своїх владних попередників, класових ворогів — колонізаторів України. В українських містах здавна жило багато чужинців: торгівців, ремісників тощо — греків, татарів, турків, арабів, волохів, німців, англійців, голландців, французів, італійців, євреїв тощо. Не було лише москвинів. 1832 р. в Україні 45% промисловців та 57% торгівців були вже москвини[317]. Року 1914 серед вищих і середніх урядовців України 70% були москвини.

По Переяславській поразці 1654 р. Московщина негайно прислала до наших міст свої гарнізони. Після Полтавської катастрофи 1709 р. Московщина подесятерила ці гарнізони в українських містах. Офіцери та солдати гарнізонів так полюбили український хліб, ковбасу, сало, борщ, цукор, що стали патріотами України і слушно вважали глупотою повертатися «на родину». Московська влада давала їм в Україні посади від двірника чи швейцара до губернатора включно, безплатну землю та позички. В архіві Києва знаходимо список осіб, що одержали 1805 р. ділянки під будівництво хат. В ньому 150 осіб: москвинів — 101, українців — 35, інших — 14. Московські банки охоче давали їм позики, бо уряд забезпечував їх повернення. Українцям таких позичок не давали. Отож 1897 р. стало в Україні торгівців: москвинів 52%, українців — 22%, євреїв — 21%. Промисловців: москвинів 45%, українців — 27%, євреїв — 17%[318].

Наскільки вдалося змосковщити наші міста, зокрема столицю — показав 1917 рік. Московська влада скасувала самоуправління наших міст (Магдебурзьке право) 1835 р. Московські міста ніколи самоуправління не мали. Коли по 82-річній перерві наші міста знову провели вільні, демократичні вибори до міських управ, українці одержали від 4% (в Одесі) до 20% (в Києві) голосів. Боючись слави і традицій стародавнього Києва, Московщина зробила столицею УРСР заселений зайдами Харків. До Києва її боялася перенести доти, доки не вигубила (1933 року) голодомором 8 мільйонів українських селян та 90% української інтелігенції. П’ятнадцять років боялася переносити. Московщина боялася і гетьманських столиць. І до 1917 р. і по 1917 р. вона не дозволяє розбудовувати Чигирин і Батурин, обернувши їх на занедбані, маленькі містечка. Досі нема залізниць до них. Навіть середніх шкіл не дозволяла там до 1905 року засновувати.

Затримувала Москва і розбудову Києва і до 1917 р. і по 1917 р. (за Руської держави Київ був більшим, багатшим і культурнішим за тодішні Париж та Лондон). Польща теж перешкоджала його розбудовувати. Московщина не дозволяла заснувати в Києві університет аж до 1834 року. А заснувала (власне, перенесла до Києва польський ліцей з Кременця), щоб поборювати польські впливи на Правобережжі. Це тривале штучне умертвлення великого міста світової слави далося взнаки: Москва мала 1918 р. 1850 тисяч населення, а 1938 р. вже 4 мільйони; Київ 1918 року — 626 тисяч, а 1938 — лише 528 тисяч.