Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Хайям Омар

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Рубаї - Хайям Омар - Страница 5

Изменить размер шрифта:

О друзі, принесіть мені вологу пінну,

У вид янтарний мій додайте ви рубіну!

Коли сконаю я, вином мене обмийте

І з доброї лози збудуйте домовину!

З місяцевидою над річкою, в саду,

У квітах весело я вік свій проведу!

Усе життя своє — сьогодні, вчора, завтра —

Я пив і питиму, аж поки не впаду.

Троянда вранішня ошатністю своєю

Чарує солов'я, співця свого. Під нею

Присядь у холодку, бо пелюстки ці вітер

Зриватиме й тоді, як станемо землею.

Хайяме, з Долею ти, мабуть, посварився?

Їй соромно того, хто в тузі похилився.

Підбадьорися ж, пий під ніжний стогін лютні,

Пий, поки келих твій об камінь не розбився.

100

Коли ви зійдетесь у злагоді та згоді,

Милуйтесь друзями, дивуйтесь їхній вроді!

Коли ж підчаший вам налле вина хмільного, —

Й мене, нещасного, згадайте при нагоді.

101

З тобою краще річ серед руїн вести,

Аніж молитись там, де не буваєш ти.

Початок і кінець всього, що є! Як хочеш —

В огні спали мене, а ні — у рай впусти!

102

Розбив ти келих мій, о невблаганний Боже!

Замкнув ти вхід мені у рай жаданий, Боже!

На землю вилив ти вологу пурпурову!

Чим хочеш присягну, що ти… ти п'яний, Боже!

103

Гончар голів людських — своє він знає діло:

Витворні чаші він виготовляє вміло.

Він на обрус життя нам перекинув чашу —

Й замкнув під нею все, що тисне душу й тіло.

104

З твоєю ласкою не побоюся блуду,

З твоїм світильником зніму з очей полуду.

Коли вбереш мене у білий плащ прощення,

Я й Книги Чорної боятися не буду!

105

Багато квітів є, живих земних окрас.

Їх в землю втоптує немилосердний Час.

Якби живилися з могил небесні хмари,

Кров дорогих тоді б аж до суда лилась!

106

Пішла б гора в танок, якби вина їй дав.

Той дурнем народивсь, хто за вино картав.

Я не закаюсь пить, бо без вина — не знаю,

Хто б виховав мене і путь мені вказав.

107

Ось піала і жбан — візьми, моя кохана!

Танцюй у квітнику, тепер пора весняна!

Бо не одну таку, як ти, місяцевиду

Час перетворював і в піалу, і в жбана!

108

Розбивши глечика, я не журився дуже,

Бо дурню п'яному, звичайно, все байдуже.

I потай мовив глек: «Колись я був так само

Людиною, а ти — ти будеш глеком, друже».

109

О ти, що розум наш тобі не бачить краю!

Побожний я чи ні — тобі байдуже, знаю.

Я п'яний від гріха — й протвережаюсь тільки,

Коли надію я на тебе покладаю!

110

О жителі могил, чиє безживне тіло

На прах розсипалось, на попіл спопеліло!

Яким же то вином аж до Страшного суду

Вас небо загодя так страшно обпоїло?

111

Зустрінься з милою, не забарись

Прогнати клопіт, що їй серце стис.

Безмежна ця краса — недовговічна:

Вона й у тебе з рук втече колись!

112

Юначе, підведись — горить зоря ясна!

В прозорі келихи налий огню-вина!

В цім тліннім закутку живеш ти мить… а потім,

Хоч як жадатимеш, не вернеться вона.

113

Вино — рідкий рубін, а глек — глибока жила,

Душа моя — напій в прозорій чарі тіла,

А світлий келих той, що від вина сміється, —

Сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.

114

Ті, що до Бога шлях шукають у болоті,

Стіною хочуть дух одгородить од плоті.

А я на стінку жбан з хмільним вином поставлю,

Хоч би й мене, як жбан, повісили на плоті.

115

Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!

Ти знову ласкою мені зігріла путь.

На мене мимохідь ти позирнула й зникла.

Чи не за правилом: зроби добро й забудь?

116

Я часто п'ю вино, але без перепою.

До кубка тільки звик тягтися я рукою.

Чого ж я хочу ще? А от чого, послухай:

Не тішитися так, як ти, самим собою.

117

В паланні яхонтів уста сакі* повинні.

Журба за ним дає поживу й міць людині.

Той, хто в сльозах за ним не потонув, живе

В ковчезі Ноєвім, неначе в домовині.

* Підчаший, виночерпій.

118

До гончара зайшов я, позираю

На тисячі горшків — і той, що скраю,

Зненацька вигукнув, немов з одчаю:

«Хто тут гончар, а хто купець — не знаю!»

119

Корону ханську? Нa, ми продаєм

За дудку, от ціна! Ми продаєм!

Чалму та чотки, вісників облуди,

За піалу вина ми продаєм!