Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Рубаї

Хайям Омар

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Рубаї - Хайям Омар - Страница 4

Изменить размер шрифта:

Ковтає крапельку розбурхана ріка,

На землю падає пилиночка легка.

А як же ти живеш? Хіба не так зникаєш,

Як та дрібнесенька у вихорі мошка?

Хоч у гріхах бридких мої загрузли ноги,

Я не журюсь, як той, хто жде згори підмоги.

З похмілля гинучи, я знову буду пити

Й минати з милою мечеті й синагоги!

Журитись завтрашнім, о друже мій, не слід:

Вважай за знахідку скороминущий світ.

Ми завтра кинемо шинок цей і пристанем

До товариства тих, кому сім тисяч літ.

Хто в найтаємніше спроможний зазирнути,

Той не шукає втіх і не боїться скрути:

Якщо добро і зло — минущі, то байдуже,

Слабим чи лікарем тобі судилось бути.

Ти був краплиною, тією, що назовні

Огненні спалахи виштовхують любовні.

День проживеш, а там… розвіє вітер прах твій!

Тож майся весело і випивай уповні!

У мірочці вина топлю свою досаду,

Побіля келиха, як багатир, засяду.

З умом і вірою розлуку взявши тричі,

Весілля справлю я з дочкою винограду.

Цей караван життя — предивна річ:

Так мало у ньому щасливих стріч!

Ей, чашнику, про судний день не думай!

Лий, лий вино, бо пропадає ніч!

Весь вік про гурій пишновидих снитиму,

Щодня вино — лози дарунок — питиму.

Хай Бог пошле тобі покуту, кажуть…

Хай шле, дарма, а я своє робитиму!

Вже сонце свій аркан метнуло ввись — і от

У келих Кай-Хосров укинув свій клейнод.

Пий, не міркуючи, бо всіх пора світання

Коханки голосом зове до насолод!

Ми більш працюємо, ніж муфтій-горлодер;

I в п'яних менше в нас у голові химер:

Ми точим кров лози, а він людської прагне —

Нехай же судить сам, хто гірший кровожер!

Ці чвари, підступи, нікчемне сум'яття…

Доволі, чашнику, недоброго пиття!

Доволі! Хочу я, щоб вилився на землю,

Як решта з келиха, цей залишок життя!

Душа моя болить, я думаю про друга,

А в друга милого на серці інша туга.

Навіщо ж гойнії тепер шукати ліки,

Коли вже й лікаря перемогла недуга?

Що перед чаркою імперія Ковуса,

Кубадів гордий трон, ясні клейноди Туса?

Зітхання вранішнє з грудей коханця краще

За молитви того, кого страшить спокуса.

Прожити сімдесят — і з думки викинь! Хай

Тобою править хміль — тут тільки п'яним рай!

Аж поки з голови твоєї зроблять глечик,

Ти глечика з вином із рук не випускай!

Нас переслідує Недоля навісна.

Присядемо ж удвох та вип'ємо вина!

Ми добре знаємо, що на прощання й краплі

Води звичайної нам не пошле вона.

Хоч землю я пройшов і в мандрах натомився,

Але від того світ на краще не змінився.

Я радий і тому, що на шляху важкому,

Не знавши радості, я дуже й не журився.

Ти, в кого до утіх ненаситимий лас,

Кому байдужий суд, що жде по смерті нас,

Отямся, схаменись, поглянь навколо — бачиш,

Що діє з іншими невідворотний час?

Хто все перевіряв на терезах ума,

Для того жоден день не проминув дарма:

Або вимолював собі прощення в Бога,

Або за глек державсь руками обома.

Прийшли ми чистими — і стали ми брудними,

Прийшли веселими — зробилися сумними.

Гарячі сльози нам у серці запікались!

Життя розвіявши, тепер у прах лягли ми.

Любов — це сонечко, що всесвіт огріває,

Любов — чудесний птах, що в квітнику співає.

Її не знає той, хто плаче солов'єм,

Вона в душі того, хто мовчки умирає.

В той день, як чистого я не найду вина,

I в ліках чую я отруту. Помічна

Від смутку вічного волога пурпурова.

Із нею п'яному й отрута не страшна!

На цій землі іще ніхто не зміг

Дійти до квітів, не сколовши ніг.

Щоб доторкнутись кучерів красуні,

На тисячу зубців розбився ріг.

Не знаю, де Господь узяв заживок мій:

В раю безгрішному чи, може, в пропасній?

Вино, вродливицю та пісню серед поля

Дай нам готівкою, а раєм сам здобрій!

Сказав я: «В рот вина й краплини не візьму!

Вино — це кров лози, я ж кров не п'ю — й тому

Зрікаюся». Спитав мене мудрець: «Не дуриш?»

«О ні, це тільки жарт!» — я відповів йому.