Роксоляна - Назарук Осип - Страница 40

XIV. «…А ЧЕРВОНА КРОВЦЯ НА РУЧЕНЬКАХ ТВОЇХ…»

Султанка хассеке Хуррем, «радісна мати принца», скоро прийшла до повного здоровля і розцвітала, як роза в султанськім огороді.

Біле, як ясмин, личенько її набирало краски сходячого сонця. А в очах мимо молодості своєї мала таємничий спокій, який має осінь, що вже принесла плоди. Найстарші мешканці сераю згідно говорили, що не було в нім досі кращої і милішої жінки. А падишах приходив до неї кождої днини по нарадах Дивану. Постійно засідав до стола тільки з нею й відпочивав при ній душею. В сераю говорили, що сій жінці не відмовляє падишах нічого й дивиться крізь пальці навіть на чужі звичаї, які вона заводить в гаремі.

А хассеке Хуррем ходила без заслони по цілім сераю й відважилась навіть допускати до себе чужих майстрів, що довго сиділи в її кімнатах і малювали її портрети. Такого ще не було ніколи в султанськім сераю. Правовірні мослеми дивилися косо на чужих мужчин, що входили в кімнати гарему. Але ніхто не відважився висказати свого невдоволення, бо дуже небезпечно було подразнити великого султана й викликати гнів його. Навіть улеми і проповідники Корану мирилися з чужими звичаями хассеке Хуррем, бо ніколи не бракло її на молитві у святу п'ятницю, в великій мошеї Царгорода. Згодом і вони привикли до того й навіть самі приходили просити послухань у хассеке Хуррем. І часто глітно було в кімнатах Ель Хуррем.

Приходили до неї учені й поети, малярі й будівничі, духовні й полководці. Кождого приймала радо, й кождий виходив від неї здивований її умом і зацікавленням. Навіть злобний письменник Ггазалі, котрого боялися й найвищі достойники із-за його сатир, а котрий не щадив нікого, був одушевлений «найкращою квіткою сераю». Правда, вороги його говорили, що се тому, бо на її просьбу одержав з султанської скарбниці тисячу аспрів місячної платні, якої був би ніколи не побачив із-за остроти язика свого.

Але й інші поети, що мали забезпечення й майно, були одушевлені нею. І перекладчик «Шах-наме» Джелілі, і божеський Бакі, і фантастичний Хіялі, і ворог його Саті, і вічно п'яний Фусулі, й веселий комік Лямії, котрий говорив: «Хассеке Хуррем любить слухати поетів. Се я розумію. Але що вона говорить з Сеаді-Челєбім, котрий усе життя сидить над законами? Або з ученим Пашкепрізаде, що знає всі бібліотеки Сходу — і більше нічого!..»

А Фусулі відповідав йому словами перського поета Гафіса, найбільшого лірика Сходу:

Але вся та пишна лавина влади і культури Сходу, що пересувалася постійно салонами Ель Хуррем, не вдоволяла її. Замітив се перекладчик «Шах-наме» Джелілі. І сказав раз до неї:

— О, велика хатун, спічни духом своїм під наметом Омара Кгаіяма[67], що робив намети для духу.

— Я вже чула про нього й буду вдячна, коли ближче познакомите мене з ним. На те сказав Джелілі:

— Як подобається тобі, о хатун, отся думка Омара Кгаіяма, солодкого як мід, гіркого як гірчиця:

— Гарне і правдиве, — відповіла Ель Хуррем, — але я сподіваюся чогось глибшого від нього.

— І маєш рацію, о хатун, — сказав на те великий поет Бакі. — Мабуть, догадуюся, чого очікуєш. І на те відповідає Омар Кгаіям, кажучи до шукаючої душі:

— Так дармо пропадає? — запитала Ель Хуррем. На це зауважив учений Пашкепрізаде, котрий знав усі бібліотеки Сходу:

— Перший рубайят се вислів молодості Омара Кгаіяма, другий рубайят се вислів з тих його літ, коли він не вірив в Бога і мав гіркість в устах.

— А що він сказав, коли вернув до Бога?

— Тоді сказав:

Султанка лекше відітхнула, якби впав їй з грудей якийсь тягар. А Пашкепрізаде замітивши, що їй справляє пільгу, додав:

— Дальші твори духу Омара Кгаіяма дають уже повний відпочинок для духу навіть грішних людей. Від них не виймав він і себе, кажучи:

Обличчя султанки роз'яснилося зовсім, а Пашкепрізаде закінчив ще одним рубайятом Омара Кгаіяма:

Настрій був дуже поважний, коли комік Лямії замітив:

— Що Омар Кгаіям великий філософ, се і я признаю. Але я вже бачив, як пилка навіть у доброго грача кінець кінців упала в воду. Та й чи тільки в воду?

Всі засміялися, а служба зачала розносити ласощі й солодкі сорбети та прегарні полудневі овочі.

Так на верхах, в султанських салонах, шукали правди про Божу тайну світу, котру кождий віруючий нарід знаходить від віків у твердій вірі в Бога, а як верхи захитають його в ній, він розпливається, мов мрака на долині.

О, глітно було в кімнатах Роксоляни! А у всіх крилах гарему, де жили інші жінки падишаха, було тихо і пусто, як в опущенім домі. Тільки зависть куняла в них. Але й вона не відважилася поки що виходити з укриття.

Бо людська зависть і злоба, як грабіжні звірюки, ждуть на свою жертву, щоби зловити її у пригожу хвилинку.

У прийомних кімнатах хассеке Хуррем ставало щораз то більше глітно. Вже не тільки від поетів, артистів і учених, але й від везирів, кадіяскерів, дефтердарів, нішандшів, сігільдарів, чокадарів, нікябдарів, ходжів і всяких інших достойників. Найрадше говорила вона з великим будівничим Сінаном.

Та приняття інших зачали її томити, а часто й нетерпеливити, бо від багатьох, що приходили з проханнями, часто не могла видобути, чого вони властиво прохають.

Султанові не хотіла жалуватися на ту повінь прохачів, бо боялася, щоб він всім не заборонив приходити до неї. А деякі з них були цікаві для неї, від деяких сподівалася допомоги для своїх планів, які почали в її мріях виринати від хвилі, як стала матір'ю, а ще виразніше, відколи довідалася про ворожбу старого дервіша, що прийшов до Сулеймана в день святої ночі Кадр. З тими планами так укривалася, що боялася навіть думати довго про них.