Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 70

— Невже я схожий на немовля? — засміявся Люстіг.

— Для мене — так. А втім, жартую, звісно. Скажіть, ви закохані в Тессі?

Люстіг мовчки кивнув головою.

— А вона?

Запала пауза. Кольрідж потер чоло, зітхнув.

— Шкода. А мені здавалося, що вона покохала… — він зрозумів, якою прикрою була ця розмова для Люстіга, тому звернув на інше. — Боюсь я за неї. Надто щира вона й чесна, щоб грати роль тієї фрейліни. Зрадить себе якщо не словом, то поглядом. Довго ще?

— Півтори доби.

— А чому саме стільки? Чому не розпочати повстання, скажімо, завтра?

— Е, складна то штука, Кольрідж! Скажіть, що б ви зробили, коли б дізналися, що хтось збирається вас пограбувати, а то й забити?

— Насамперед перевірив би пістолет і поклав би його в кишеню.

— Слушно! До поліції не побігли б?

— Навіщо? Не спіймався — не злодій.

— Ото ж бо воно й є! Містер Кейз-Ол замахнувся на весь світ. На його стартових злагодах уже стоять понад три тисячі балістичних ракет з атомними та водневими бомбами. Всі знають, куди вони спрямовані, та тільки що вдієш? «Містер Кейз-Ол — проти атомної бомби». А ракети — «на той випадок, коли нападуть комуністи». Зрозуміло?

— Так, Люстіг. Отже, Кейз-Ол стане загальновизнаним злочинцем проти всього людства тільки тоді, коли натисне на кнопки стартових злагод? Мало користі з такого визнання!

— А ви пропонуєте, щоб війну розпочав СКД і був проклятий людством як агресор?

— Я хотів би, щоб війни не було взагалі.

— Наші прагнення збігаються. — Люстіг витримав довгу паузу, потім сказав: — Уявіть собі таку сцену: гангстер вихопив пістолет, натиснув на гашетку — а пострілу немає… Тож хапайте злочинця, віддайте його до суду! Він розкрив себе перед усіма.

— А пістолет?

— Набої з нього заздалегідь витягнув ваш вірний друг.

— Розумію, Люстіг… Отже, від нас залежить, чи пролунає отой постріл.

— Так.

Розмова урвалась. Тихо перемотувалася нитка на котушках магнітофона. Підморгувало зелене вічко апарата. Зосереджено клацали перемикачі електронно-обчислювальної машини, яка готувала для кібернетичної сколопендри нову програму — для голосу Мей.

Кольрідж і Люстіг мовчали. Кожен думав про своє.

Так буває в бліндажі перед боєм: замисляться бійці, поринуть у спогади. Перебігають в пам'яті картини минулого. Колишні мрії постають у їх прозовому втіленні. І власне життя… і життя знайомих людей пригадується так, ніби надійшла та мить, коли треба зважити й оцінити, засудити чи схвалити. А втім, так воно і є: незабаром загримить бій, і не один впаде на груди рідної планети, неспроможний вже ні мріяти, ні мислити.

Кольріджу згадався епізод з далекого дитинства — випадок з таких, що врізаються в пам'ять назавжди.

…Автобусна зупинка посеред голого степу. Сіється огидна холодна мжичка. Біля стовпа з табличкою, кутаючись у благенький плащ, стоїть худорлявий підліток, на ім'я Кольрідж, і тоскно поглядає на автостраду.

Він мокрий до рубця і страшенно замерз. Йому моторошно: насувається ніч, а навколо — ні душі.

Можна припинити цю муку: за дві милі звідси рідна домівка, де сухо й тепло, де його з радістю зустрінуть батько й мати. Але вороття туди немає. Кілька годин тому Кольрідж вийшов звідти, щоб повернутися інженером або вченим.

Йому не поталанило з першого кроку: хлопця перестрів п'яниця Лейтес, зметикував, що в нього є гроші, і зажадав «викуп» — п'ять дайлерів. Кольрідж знав, що шахрай не поступиться і не зглянеться, тому з одчаєм приреченого першим кинувся на нього. Але той навіть не встряв до бійки. Він спокійнісінько скрутив хлопцеві руки, притиснув його коліном, витягнув з кишені гаманець та й пішов собі геть. Там було сімнадцять дайлерів — усе, що могла дати мати своєму синові, виряджаючи в життя.

І ось він стоїть сам на автобусній зупинці. У підлітка жевріє слабенька надія: опівночі проходить автобус, на якому працює кондуктором щирий і людяний дядько Крісті. Треба дочекатись: може, він зарадить лиху.

Та ніч запам'яталася Кольріджу як втілення тоскного, нескінченного чекання. Автобус дядька Крісті став для нього не просто транспортним засобом — це був чарівний корабель щастя, провісник здійсненності мрій і прагнень.

Той автобус пройшов не зупинившись. Приголомшений Кольрідж спочатку біг за ним, потім сів край дороги і заплакав — уперше за нестерпно важкий день.

Отак він і просидів цілу ніч. Повз нього гордовито мчали блискучі красені-легкові, байдуже пропливали автобуси, зосереджено проповзали грузовики. Нікому не було діла до підлітка. А він, надто чесний, щоб обдурювати, надто м'який і нерішучий, щоб діяти нахабно, навіть не спробував зупинити якусь автомашину. На світанку одна з них сама зупинилась біля нього. Шофер визирнув, махнув рукою: лізь, мовляв, до кабінки! Вислухавши сумну історію підлітка, засміявся дружньо, почастував гарячою кавою з термоса, довіз до столиці, дав п'ять дайлерів і сказав на прощання: «Запам'ятай, хлопче: люди хороші! Завжди тримайся людей: без них — загинеш!»

Давно то було. Не раз по тому злиденний студент Кольрідж «голосував» на автострадах Монії і не раз, уже будучи професором, віддавав усе, що мав, аби допомогти людині в біді. Істина, проголошена незнайомою людиною, визначила його життя на багато років. Але чому ж зараз той далекий епізод набуває іншого забарвлення, будить небажані асоціації, стає майже символічним?

Сімнадцять років після загибелі сім'ї він не жив, а скнів, як отам на автобусній зупинці під сірою осінньою сльотою. Йому здавалося: чарівний корабель щастя промчав мимо, рожеві вітрила навіки проковтнула пітьма — то навіщо ж мрії й дерзання? І він таки не мріяв і не дерзав. Лабораторія, подружжя Торн, рибальство, кольорова фотографія — таким був той вузенький світ, в якому сховався він, несправедливо ображений долею.

«Яке безглуздя!» — Кольрідж задумливо потер лоба, запалив цигарку, поглянув на Люстіга.

Справді, що дало це самозречення та фанатичний аскетизм? Шануючи пам'ять дружини, він так і лишився самотнім. А він же міг знайти собі вірну подругу життя.

Кольрідж посміхнувся сам до себе сумно й вибачливо: як завжди, істина усвідомлюється надто пізно. А втім, хіба це має значення? Живим — життя. Період чекання на автобусній зупинці скінчився, і тепер уже не старші, а молодші за віком — Тессі та Люстіг — вивели Кольріджа з стану тоскного самозаглиблення, повторили знову: «Люди — хороші!»

«Хороші! — подумав він з теплим смутком. — І Тессі, і Люстіг за віком могли б бути моїми дітьми».

Свою названу дочку він знав з пелюшок, Люстіга зустрів кілька днів тому. Але у вирішальні хвилини характер людей можна пізнати глибше, ніж за довгі роки звичайного співжиття. Кольріджу подобався цей поставний юнак з непокірним білявим чубом, з надмірною категоричністю тверджень і непохитною вірою в краще майбутнє. Якщо хто й урятує людство, то тільки такі, як цей. Саме Люстіг підтримав у Кольріджа віру в людину та її покликання.

І оце відчуття значимості власних зусиль і впевненості в майбутньому дедалі більше зростало в Кольріджа. Йому довіряли. Сьогодні він одержав завдання приєднати відводи потаємних ліній підслухування та підглядання до комутатора повстанського комітету.

Перевіряючи апаратуру, Кольрідж, звичайно, насамперед ввімкнув кабінет Кейз-Ола. І те, що він почув, було радісним і тривожним. Трильйонер, роздратовано стукаючи кулаком по столу, кричав у мікрофон телевізофона:

— …Услід бунтівникам послати ракети-перехоплювачі! Генерала Спіка спіймать і віддати до суду! Зорю негайно евакуювати і ввімкнути абсолютний захист!

Кольрідж тихенько свиснув: отже, на Зорі Кейз-Ола спалахнув заколот!

— Люстіг, ви чули?

— Так.

— Я дуже добре знаю генерала Спіка, — задумливо сказав Кольрідж. — Це — мерзотник, яких мало…