Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 6


6
Изменить размер шрифта:

І раптом обійми послабшали.

— Води — оуе… — пролунав голос. — Води — оуе…

Одне з щупалець наблизилося до Павлових губів і зронило на них краплинку вологи. Павло жадібно облизав губи.

— Оуе — вода!

З щупальця потекла рідина. Солодкувата й солонувата, гіркувата й кислувата, густа, запашна, вона не нагадувала нічого знайомого Павлові, але чудово втамовувала спрагу. Павло зробив ковтків двадцять і одхилився.

— Досить!

Рідина перестала литися. Майже одночасно з цим погас екранчик, а коли спалахнув знову — на ньому з'явилося зображення людини.

Павло ахнув: це ж його власний силует, та ще й у якому вигляді!

Серед рожевих м'язів силуета тьмянкувато світився білий кістяк. Яскравою блакиттю сяяли нерви і мозок. Жовтими судинами текла кров: чорна — венозна, і червона — артеріальна.

Зображення було живим. Періодично наповнювались і спадали легені, стукало серце, скорочувались м'язи. Павло бачив себе ніби в розрізі.

До руки силуета наблизилося в'юнке щупальце і присмокталося. Кілька краплин крові побігли вгору. Зненацька картина змінилась: немов у мікроскоп, Павло побачив і еритроцити, і лейкоцити, і плазму — все те, з чого складається кров.

«Так он воно що! — збагнув юнак. — Виходить, у мене було взято кров для аналізу!»

Наступні картини своєрідного кінофільму переконали його, що неприємні процедури, яких йому довелося зазнати, були тільки етапами дослідження людини.

— Оуе… — ще раз прозвучав голос. І на екранчику в силует влилося щось золотаве, блискуче. Рідина просочувалася в судини, м'язи, кістки.

— Оуе — вода…

— Ні, ні! Оуе — не вода! — вигукнув Павло, зацікавлений усім побаченим. — Вода — це сполука водню з киснем!

Він смикнув руку — сяжки випустили її — і написав пальцем на екрані: «H2O — вода».

— Оуе — вода — ні, ні — це сполука… — голос звучав розгублено.

— Ну, як би вам пояснити… — Павло замислився на хвилинку. — Ось атом кисню… А оце — два атоми водню…

Він намалював пальцем на екранчику атоми, скомпонував їх у молекулу, а коли закінчив, сказав:

— Вода!

— Оу, — підхопив голос. — Оу — вода!

— Рот! — показав Павло на силуеті.

— Пут! — відповів голос.

— Шлунок!

— Кейз. Шлунок — кейз…

Потім настала пауза. Погас екранчик. Щупальця заворушились. Одне з них напхало Павлові в рот дрібних несмачних кульок, впорснуло рідини — оуе, а інші почали гойдати його, як гойдає мати немовля. Водночас забриніли тихі мелодійні звуки, ніби десь далеко на кришталеву плиту падали й повільно котились металеві дзвіночки.

Юнак відчув, що засинає… Але це було зовсім не схоже на звичайний сон. Відпочивало лише тіло. Чи то від перенапруження нервової системи, чи після незвичайного обіду, Павла скувало заціпеніння. Він не міг зробити жодного руху, хоч його очі лишались відкритими, а мозок працював чітко. Тепер юнак міг обміркувати своє становище.

Його схопила і полонила якась машина. Яка саме? Навіщо? І форма споруди, і стандарти її розмірів, а особливо оці криволінійні щупальця були надто незвичайні. То, може, машина прибула на Землю в космічній ракеті?

Неприємний холодок поповз у Павла по спині. Так ось що воно за космічні гості! Там, біля Верхньої Чащоби, лишилася тільки шкаралупа від ракети, зовнішня оболонка, а гігантський всюдихід, що містився всередині, рушив у подорож по планеті і полонив першого, хто трапився на шляху…

Але хто ж керує цим всюдиходом?.. Чий голос вимагає і пояснює?..

В голові Павла промайнула химерна думка про те, що, може, там, на далекій планеті, звідки прилетів космічний корабель, панують зовсім інші, не знані на Землі закони існування матерії. Неземні істоти не обов'язково повинні бути схожими на людей. Хто знає, чи не ховаються в пружних металевих сяжках легковразливі драглисті «руки» якогось надрозумного спрута?

На думку про це Павлові стало моторошно. Він згадав огидних володарів прибережних підводних скель і найглибших океанських западин.

«Спрут! — з огидою повторив Павло подумки. — Невже ці істоти прикріплені до стінок камери навіки?»

Погляд його нерухомих очей був утоплений в куток, на скручені в клубок сяжки. Час минав, але жоден з них не ворухнувся.

«Мертвий?.. Спить?..»

Важко уявити, щоб жива істота не зробила жодного поруху протягом довгого часу. Тільки машина може перебувати скільки завгодно в абсолютному спокої. Отже, Павло потрапив у полон до кібернетичної злагоди. Керовані по радіо машини — те, що було майже фантастикою чверть століття тому — нині стали давно пройденим етапом. Керування на відстані вже не задовольняло техніку надзвукових швидкостей, бо за мізерні частки секунди дії апаратів людина не встигала навіть схопитися за потрібні важелі. Тепер у науці й техніці основне місце посідають кібернетичні злагоди, які виконують надзвичайно складні завдання цілком самостійно за наперед складеною програмою. Машини не тільки грають в шахи, перекладають з однієї мови на іншу, але й керують іншими машинами, навіть можуть ремонтувати самих себе і конструювати ще складніші електронні злагоди.

Незважаючи на це, Павло усе ще сподівався: ось-ось відчиниться люк у стіні, і до кабіни зазирне якась істота. Хай вона буде бридкою, як жаба, чи, навпаки, красивою, як найдосконаліший утвір природи, — все одно це розумна істота і з нею можна знайти спільну мову.

Але ніхто не з'являвся. Бриніли, котилися по кришталевій плиті металеві дзвіночки. Збігав час, швидко чи повільно — не можна було визначити.

І Павло Сєдих заснув.

Подорож у невідоме

Пролунав різкий неприємний звук, спалахнуло світло — і Павло прокинувся. В першу мить він не міг второпати, де опинився, але поступово пригадалося все.

— Оуе… — попросив юнак.

Сяжки негайно виконали його прохання. Взагалі вони стали ласкавішими, прихильнішими — вже не стискували тіло, а легенько підтримували його, охоче поступаючись, коли Павло прибирав іншу позу.

— Я до ваших послуг! — сказав юнак, напившись. Він чудово відпочив і був у доброму настрої. Пережиті неприємності почали здаватися йому неістотними, а майбутнє — цікавим. Хай там що, а тільки він один з усіх людей Землі потрапив на всюдихід мешканців іншої планети!

Павло схвалював обережність космонавтів: для них справді могла бути небезпечною зустріч з чужими формами життя. Мікроби й хижаки, різні отрути, шкідливе випромінювання, інший склад атмосфери — все виступило б проти пришельців. Щоб не загинути, вони мусили сидіти до певного часу в герметичних камерах і вивчати все здалеку.

— Ну, друзі, прошу! — повторив Павло. Йому не терпілося прискорити процес знайомства.

Мабуть, за розкладом для полонених навчання починалося пізніше. Ніхто не відповів на заклик.

Тепер, коли світло з екранчика осявало приміщення, а «спрут» послабив обійми, можна було оглянути все навколо докладніше.

Невелика, невисока кімнатка з округленим склепінням скидалася на апаратну радіостанції. Лише крихітна площадка була вільна від приладів. Тут розташувалися «спрути» — і той, що тримав Павла, і нерухомий, резервний. На стінах сяяли численні кнопки та індикатори, під якими мерехтіли ланцюжки різноколірних значків.

Тільки одна річ у цьому приміщенні більш-менш нагадувала земну — низеньке крісло з химерно вигнутою спинкою. Мабуть, це було робоче місце когось з членів екіпажу, бо саме там кольорові кнопки зосередилися найгустіше, а з-за щита чулось безперервне клацання.

Юнак підвівся, щоб підійти до крісла, але «спрут» не дозволив. Ліниво попускаючи і стягуючи свої кінцівки, він ніби грався з полоненим, як грається, напівдрімаючи, ситий кіт зі спійманою мишею.

Павло обережно помацав кінчик одного з сяжків. Металевий членик циліндричної форми, поцяткований пружними виступами, схожими на справжні присоски, міг рухатися в усі боки, але так, немов його тримала сильна пружина.

Сєдих крутнув цей членик, смикнув до себе. Щось хруснуло, і в його руці лишився шматочок металу, од якого вглиб «спрута» тяглися тонесенькі дроти.