Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 15

— Ти — рабовласник-власник-власник! Ти егоїст-їст-їст!.. А я самолюбна-любна-любна… І робитиму, що хочу!

— Мей, облиш! — Айт відсторонився і встав. — Я не дозволю тобі, бо ти сама не знаєш, до чого це призведе!

— Не знаю?.. — Мей глянула на нього дивно, гостро. — Ні, Айт, дуже, дуже добре знаю!.. А втім… — вона посміхнулась і знову стала пустотливим дівчиськом. — Айт, ну, любий, я хочу морозива, я не хочу сваритись… Ну, поцілуй мене!

Він, звичайно, не витримав. Решту дня вони провели так чудово, що Айтові ота розмова про конкурс красунь почала здаватися новорічним жартом коханої. Але коли, вже прощаючись, він розповів, що закінчує конструювання автоматичного служника для містера Кейз-Ола, Мей, здавалось, без жодного логічного зв'язку сказала:

— Так не забудь, Айт: останній тур конкурсу післязавтра. Гадаю, що зумію дістати для тебе квиток.

Він нічого не відповів, похнюпився і пішов геть.

Наступного дня на побачення Мей не прийшла, зате прислала квиток на центральне місце другого ряду партеру Зали конкурсів. Айт зозла зібгав той цупкий папірець, за який не один з багатих стариків заплатив би сотню дайлерів, хотів викинути, але потім передумав: ні, треба піти. Піти, щоб захистити Мей в разі потреби, взяти її сором на свої плечі.

Айт дивився, як одна по одній виходили на кришталевий п'єдестал найкрасивіші дівчата країни. Чорняві, біляві, високі, низенькі — вони були всі різні. На них були різні купальники, їх навіть освітлювали по-різному, щоб продемонструвати кожну в найкращому вигляді. Всі вони манірними позами, уривчастим диханням, виразистими поглядами благали, переконували, наказували: «Натисніть на кнопку, що перед кріслом! Визнайте, що я найкрасивіша в світі!»

Тільки рідко хто натискував на ту кнопку. 40, 50, найбільше 60 — такі числа вискакували на табло підрахунку голосів. І суми, які звучали в залі, були невисокими: п'ять тисяч, сім тисяч, десять тисяч.

«Товар» спродувався з аукціону: хто більше дасть, той і має право на дівчину, яка щойно демонструвалась. Звісно, в благословенній Монії торгівля людьми заборонялась, і офіційно це звалося «наймом на роботу». Та всі, а особливо претендентки на звання Цариці краси, знали, що отут, у цьому залі, продається молодість і дівоча честь.

«Ця найкрасивіша!» — кричав Айт, щоразу натискаючи на кнопку. Кожній з дівчат він зичив посісти перше місце, за кожну з них агітував сусідів. Але ті байдуже відмахувались, бо були постійними глядачами конкурсів і знали, що найпривабливіших дівчат покажуть наприкінці.

Справді, кожна з нових претенденток була все красивішою й красивішою. 100… 200… 300 — спалахувало на світній таблиці, і одночасно лунало:

— Для містера Опе потрібна особиста стенографістка. П'ятдесят тисяч дайлерів. Хто більше?

— Містер Плаун. Посада актриси домашнього театру. Шістдесят тисяч. Хто більше?

Проходили дівчина за дівчиною. Ціни перескочили вже за сто тисяч… То де ж Мей?

Коли, нарешті, Мей з'явилась, у залі запала тиша, і Айт зрозумів: це — вона, Цариця краси.

Юнак ледве впізнав кохану. Це була якась чужа, незнайома жінка, горда й холодна, як найдовершеніші мармурові статуї Періоду розквіту Пірейї.

Мей так вільно, невимушено йшла довгим просценіумом, ніби в оцьому переповненому залі нікого не було. Легко стрибнула на п'єдестал. Глянула вниз, наче зміряла оком глибину уявної водойми. Неквапно скинула рожевий хітон з напівпрозорого шовку, зібгала його і шпурнула геть. Випросталась і, заклавши руки за голову, задивилась кудись у далечінь, немов побачила там щось дуже хороше, згадала щось надзвичайно світле.

Кілька секунд тривала пауза. А потім глядачі наче показилися. Свист, грюкання, вигуки злилися в неймовірний галас — це монійці висловлювали своє захоплення красою.

Цифри на світловому табло мчали все вище й вище… Ось яскраво спалахнуло — 1900. Це число трималось деякий час, потім змінилося на 1901. Засяяв зсередини кришталевий п'єдестал. Спалахнув на ньому вогняний вінок.

Голос аукціонера прозвучав тепер запобігливо, ласкаво:

— Містер Кляй, державний радник, пропонує Цариці краси посаду особистої секретарки. Винагорода — триста тисяч дайлерів річних. Хто більше?

— Містер Плайв-Ау, король харчової промисловості, просить Царицю краси зайняти посаду партнерші для гри в теніс. Винагорода — чотириста тисяч дайлерів. Хто більше?

Айт охопив голову руками. Що це? Куди він потрапив? У нього на очах продають його кохану?.. Ні, це божевілля… Божевілля!.. Чому ти не тікаєш, Мей!?. Хочеш, щоб за тебе заплатили якнайдорожче?.. То візьми життя коханого — дорожче не заплатить ніхто!

— Містер Ауляй — п'ятсот тисяч дайлерів — раз, п'ятсот тисяч дайлерів — два, — рахував аукціонер, позираючи на екран. Він мовби очікував на щось. І справді дзенькнув дзвінок виклику. Аукціонер негайно схилився до слухової трубки, а коли випростався — сказав тихо, майже пошепки:

— Містер Кейз-Ол хотів би запросити Царицю краси щодня обідати з ним. Винагорода — мільйон дайлерів річних… Чи погоджується Цариця краси?

— Так, — недбало відповіла Мей і випросталась, щоб на неї могли надіти вінок.

Мов несамовитий, вибіг Айт з Зали конкурсів.

А потім ота зустріч… Остання, печальна зустріч, бодай її ніколи не було!

Мей прийшла сама. Вона посміхалась ніяково й злякано, простягала руки для обіймів. А в нього паморочилася голова од люті й розпачу, руки стискувалися в кулаки.

— Іди геть! — промовив він похмуро, ледве стримуючись.

— Айт, любий, я тебе кохаю! Ой, якби ти знав… — вона обхопила голову руками. — Айт…

— Ти з власної волі продалася Кейз-Олу?

— Так. Тобто ні. Айт, благаю тебе…

— І я благаю. Востаннє. Відмовся!

— Ні. Не можу… Не можу! Не можу!

— Тоді — прощай!

На його уста ліг поцілунок — холодний, чужий. Подріботіли кроки, і вже здалеку пролунав шепіт:

— Чекай мене, Айт!

…Стогне, корчиться на госпітальній канапі немічний беззубий дід. Тільки ні, це не дід, а юнак, вбраний у машкару старості.

— Люба! — шепоче Айт. — Проклята!.. Коли б ти загинула, я б не так страждав!

Ні, вона не загинула. Он на столі газета, яку ненароком лишив учора професор Лайн-Еу. На її першій сторінці — усміхнена Мей.

«Вона — щаслива! — кричать величезні літери. — Містер Кейз-Ол подвоїв їй платню і подарував палац в Ріо-Айр».

— Проклята! — стогне Айт.

Ось він, Кейз-Ол!

Рівно о 16:75 ранку, 49 дня 10 місяця П'ятнадцятого року Атомної ери перед клінікою професора Лайн-Еу знизився вертоліт, і Айт востаннє потиснув руку своєму названому батькові.

— Прошу не забувати, пане Псойс, — запобігливо говорив професор так, щоб його чули всі довкола, — ліки треба приймати щодня. Вони вплинуть на ваш організм чудово! Ви навіть помолодшаєте!

— Я вдячний вам, професоре. Гадаю, містер Кейз-Ол винагородить вас достойно.

Загуркотів мотор, і вертоліт піднявся в повітря.

Ой, як хотілось Айтові ще хоч раз, може, востаннє, подивитись на Дайлерстоун з висоти пташиного польоту. Але Псойс, звичайно, не зацікавився б таким видовиськом, тому й Айт лежав у м'якому кріслі, заплющивши очі, і кутуляв беззубим ротом, як людина, що хворіє на хронічну печію.

Політ тривав лише кілька хвилин. Потім машина пірнула в глибокий колодязь між височенними стінами хмарочоса. Айт пригадав з кінофільму: саме тут завжди опускаються вертольоти містера Кейз-Ола.

Айта-Псойса зустрічала ціла група людей в золотавих комбінезонах вищих служників. Вони вітали його з мовчазною урочистістю, виявляючи знаки найвищої пошани: схилялися, простягаючи руки назад. Але Айт не звернув на них ніякої уваги, бо добре запам'ятав, що Псойс поводився з підлеглими саме так. Та в душі інженера мимохіть наростало обурення, огида. Напередодні Шістнадцятого року Атомної ери побачити те, що було в період рабства!.. Яке безглуздя!