Розшук - Дмитренко Юрій - Страница 55

27

Спочатку Киященки хотіли завернути до Гергелихи, так порадили їм жінки, котрих першими зустріли вони в селі.

— Там у неї половина хати звільнилась, експедиція недавно вибралась. І до лісу від неї — рукою подати. Плати вона не бере, а дровець на зиму їй уже хлопці з експедиції нарубали. Будете жити безтурботно,— доповнила біля колодязя інформацію метка молодичка з коромислом через плече.

— А ви хто ж будете? У відпустку, чи як?

— Еге, — буркнув Киященко, — у відпустку. Два тижні лишилось, вирішили поближче до природи побути. А квартири нам не треба, от якби ваша Гергелиха готувати нам згодилась, ми б заплатили.

— Тоді вам краще до Петрівни, — перевела коромисло жінка з одного плеча на інше, та так уміло, що вода у відрах навіть не сколихнулася. — Ходімте, я вас проведу. Це — по сусідству зі мною. У Петрівни вже є дачники, теж подружжя, тільки молодші за вас. Цілі дні в лісі пропадають. Він малює там щось, а вона гербарії збирає. Петрівна готує їм, може, й ви домовитесь.

“Подружжя” перезирнулось.

— І давно ця парочка тут відпочиває? — запитала нарешті “дружина”.

— Та днів десять уже, а може, й менше. Я бачу їх рідко. Вони — все в ліс, з рюкзаками. Палатка у них десь там, біля болота. Іноді навіть ночувати не приходять. А за обідом вона прибігає. Ну, ось ми й прийшли. Петрівно! Приймай гостей.

На оклик з дверей просторого цегляного будинку з мансардою, огородженого коротеньким металевим зварним парканчиком, вийшла, витираючи об фартух руки, дебела жінка років за п’ятдесят, огрядна, у білій хустині в дрібний чорний горошок, зав’язаній вузлом на потилиці.

— День добрий. Нам до вас порадили звернутись…

— Це ж хто, коли не секрет?

— Сусідка ваша, ми її біля колодязя зустріли.

— Катря? І що ж вона вам наплела?

— Сказала, що з вами можна домовитись про столування.

Вже не так упевнено, скоріше за інерцією, проказав Киященко, не відчувши доброзичливості в голосі хазяйки.

— Надовго? — пролунало вже зовсім іншим тоном питання.

— Тижнів на два.

— Ночуватимете в мене?

— Ні, у нас палатка, ми — в лісі. Раз–два у день дружина забиратиме у вас харч.

— П’ять карбованців за день, — сказала, хитро примруживши веселі очі, Петрівна.

— Ми згодні, — поспішила “дружина”.

— Ну й дарма! — розсміялась Петрівна. — Чи грошей багато маєте? Досить троячки, якщо з моїх продуктів. А коли з ваших — то три карбованці за два дні.

— Гаразд! На трьох зійдемось, ніколи нам буде за продуктами бігати.

— Значить, домовились. Проходьте до двору, втомились, мабуть. Зараз пообідаємо, у мене вже пара квартирантів-лісовиків є. Будинок, як бачите, просторий. Син будував. А тепер сам у Знам’янці живе, тільки літом наїздить, і то — рідко. Цього року, наприклад, на Чорне море онуків повезли. Мені сумно тут, тож і беру квартирантів. Аби якусь забавку мати, при ділі, значить, наче. А ви звідки будете?

— Ми? — лже-Киященки перезирнулись. — З Кіровограда.

— Живете там?

— Живемо, на заводі працюємо. А це — у відпустці. Тиждень ремонт у квартирі робили, вирішили на природу податися.

Петрівна прочинила двері до прихожої, пропустила гостей уперед.

— Тепер всі з міста на природу рвуться. Дивуюся я, коли вже вам ця природа така люба, то живіть у селі. Робота всім знайдеться, ось хоч би у нас тут, у лісництві. Я б своє село на місто не проміняла. Син кличе — переїзди. Побула я у нього день. Квартира — хороша. Три кімнатки. Будинок біля вокзалу. Поїзди гримлять цілу ніч. Хіба заснеш? Городу немає… А вода? Хіба ж ту воду питимеш?

У кімнаті було світло, затишно. На глиняній долівці запашна трава, пахло м’ятою, любистком.

Дві довгі лави по обидва боки такого ж довжелезного, майже через усю кімнату столу. Старовинна шафа, мисник. На стінах кілька вишиванок в рамках, обвішаних рушниками. А ще — фотографії.

— Посидьте, я зараз борщу вам насиплю. Такого ви ще не їли.

Петрівна, як на її літа, досить швидко крутнулась по кімнаті й вийшла за двері.

“Киященки” насторожено роздивлялись довкруг.

— Довго тут не затримуємось. Треба йти в ліс, там безпечніше, а то в мене таке відчуття, ніби ми у пастці. Не можу в чотирьох стінах бути, — пробурчав Шерстюк-Киященко.

— Пусте! Головне — нас сприйняли за тих, за кого ми себе видаємо. Будемо ховатись — накличемо підозру.

У цю мить двері розчинилися. На порозі з’явилась струнка молода жінка у спортивному тренувальному костюмі. В руках вона тримала авоську з трьома великими термосами.

— Добридень, — привіталась жінка, зацікавлено роздивляючись гостей. — А де Петрівна?

— Це ти, Оксано? — пролунав у неї за спиною голос господарки. — Проходь! Чого на порозі стала! У нас, бачиш, гості. Теж на природі вирішили відпочити, як і ти з чоловіком. Як він там? Давно не приходив.

— А! — Оксана махнула рукою, пройшла через кімнату до столу. — Малює. Від мольберта не відірвеш. Схід сонця зустрічає вже третій день. Ескізи робить, потім береться до картини. Він скоро й мене не помічатиме… Давайте знайомитись. Мене звуть Оксаною. Оксана Шульга, вчителька ботаніки.

“Киященки” по черзі назвались. Петрівна вправно наповнювала Оксанині термоси запашним борщем, гречаною кашею, молоком. Ще через хвилину тарілки з паруючим борщем з’явились і перед гостями.

Оксана підсунула до себе кахляну миску.

— Так вирішили відпочити від міста? — запитала…

28

Повернувшись з Цибулевого та Водяного, Гурба застав біля свого кабінету Карого. Міцно потис йому руку.

— Давно чекаєш?

— Ні, тільки з вокзалу.

Майор відімкнув кабінет, пропустив Максима вперед.

— У мене для тебе приємна новина. Проходь, сідай.

— Новина? — Карий зацікавлено подивився на майора, у якого на обличчі сяяла усмішка. — Невже Іванюту затримали?

— Який ти швидкий. На жаль, ні. Але дещо маємо.

Гурба поклав на стіл дипломат і дістав з нього кілька фотографій.

— Як тобі ця сімейна ідилія подобається?

З фотознімка на Карого глянуло незнайоме бородате чоловіче обличчя. Погляд з-під густих брів насуплений, насторожений. Поруч — висока, грубувата жінка з довгим чорним, розкиданим по плечах волоссям про щось розмовляла з бабусею в квітчастому фартусі.

На інших фотографіях — обличчя обох були збільшені. Щось знайоме видалось Карому. Де він бачив оці тонкі лінійки губ, оцю ледь-ледь скептичну посмішку?

— Не впізнаєш? — засміявся Гурба.

— Здається, оцю жінку я десь раніше бачив. Тільки де — не пригадую.

— Тоді дивись сюди.

Майор дістав ще одну фотографію й поклав поруч.

— Ось як? Це вже цікаво!

Карий підсунув стілець до столу й взяв обидві фотографії в руки.

— А “чоловік” хто?

— Встановлюємо.

— Ну молодці! Часу не втрачали. Це просто удача. Як ви на них вийшли?

Гурба посерйознішав.

— У нас кілька груп: у Цибулевому, Водяному, дві перекрили дорогу до нього і шлях до озера з траси. Це те, що ти просив, але нами творчо доповнене. “Подружжя” засікли ще на підході. Потім вивели на них Шульгу з дружиною. Це нові у нас люди, тільки переїхали з Вінниці. Так що все чисто. Вирішили одразу їх не чіпати. Куди він тепер дінеться? А от для чого цей маскарад — цікаво.

— Цікаво — це не те слово. Можна, я зателефоную від вас Завагіну? Порадую начальство.