Розшук - Дмитренко Юрій - Страница 46

Іванюту заарештували двадцятого. Панасюк поїхав у відрядження сімнадцятого, повернувся двадцять першого. Виходить, вони могли бачитися у Знам’янці.

Максим Карий, пригадується, міркував правильно. На пошту злочинець приходив не один. Можливо, слідчий помилився, вважаючи, що Корчик знав вміст посилки? Карий розмірковував приблизно так. Корчик отримував посилку, Іванюта-Шуранков спостерігав за ним. А якщо припустити майже неймовірне, зухвале в стилі “хіміків”: що Корчика використали “всліпу”! Тоді Іванюта, може, ще хтось, (чому б не Зайцев!) повинні відібрати в нього посилку з золотом. Зухвало? Безперечно! Але реально.

Збуджено підвівся. Не хотілося вірити, що злочинці настільки все змогли продумати. Але ж ця досить смілива версія міцно скріплювала в єдине всі добуті факти! Відразу ж чіпко ув’язувалась ланка Іванюта–Зайцев–пограбування квартир–газ–Крячко. Треба негайно порадитися з Карим.

10

Осінь ніби озлилась дощами. Вони лили майже щодня, подовгу й обридливо. Лише зрідка вітрові на кілька годин вдавалося розігнати над містом похмурі, важкі хмари. І тоді несміливі вже сонячні промені підсушували змучену дощами землю. Повітря, здавалося, перенасичилось вологою, ставало все прохолоднішим, але Карий, не вагаючись, прочинив навстіж вікно в кабінеті і лише потім, роздягнувшись, пройшов до столу. Не встиг ще як слід вмоститись на стілець, як у дверях з’явився Істоменко.

— Довго обідаєш, — сказав. — Давно чекаю. Тут дощі, а в Польовому погода чудова, в усякому разі, вчора була. Займався я там лженауковим співробітником. Ти уяви собі — він з сімнадцятого по двадцяте був у Кіровограді!

— То й що? — не зрозумів Карий.

— Я не впевнений, чи він звідти не їздив, скажімо, в Знам’янку, — вів далі старший лейтенант.

— Стривай! — Карому передався настрій товариша. — Ти думаєш, він міг дізнатися про арешт Іванюти й саме тому й зник?

— Авжеж, — радо хитнув чубом Істоменко. — Чом би й ні? Мені здається, він міг навіть бути на пошті, коли ви брали Іванюту. Треба б показати його фотографії в Знам’янці, може, хто з працівників пошти згадає. Постать він примітна.

Карий замислився. Версія Істоменка була дещо несподіваною, однак цілком логічною. І коли вона ствердиться…

Слідчий підвівся, зачинив вікно — на вулиці знову починався дощ. Змахнув з підвіконня кілька жовтих листків.

— Ти був у Завагіна? Ходімо разом. Мені здається, тобі треба поїхати в Малу Виску, на цукровий завод, де працював Зайцев, подивитись, чи там нічого за ним немає? Фото я перешлю Гурбі. Поки повернешся — все з’ясуємо. Можливо, ти маєш рацію.

11

До хатини лісника Іванюта дістався під ранок. Натруджено гули ноги, втома відчувалась в усьому тілі. У темряві довго не міг зорієнтуватися, і лише під світанок, майже втративши надію розшукати знайому просіку, вибрів-таки на неї.

Собаки лісник не тримав давно. Іванюта це знав. Тож до хатини підійшов безбоязно. Обережно перемахнув через паркан.

Звичайно, карний розшук міг випередити його й улаштувати в лісника засаду, але не хотілось у це вірити. Крадькома підійшов до драбини на горище й, мить повагавшись, взявся за щабель.

На горищі задоволено зарився в сіно з головою і через кілька хвилин забувся у чутливому сні загнаного, знесиленого звіра.

Прокинувся з першим скрипом дверей. Деякий час спостерігав з горища, як порався по господарству лісник. І тільки пересвідчившись, що той закинув рушницю за плече й зібрався йти до лісу, тінню ковзнув за ним. У лісі супроводив його недовго. Той дійсно намірився обходити свої володіння. Тоді втікач повернувся до садиби. Лісник жив у цегляному будинку, крім якого в дворі було ще два невеличкі сараї та гараж, де, як знав Іванюта, стояла зовсім нова, цього літа куплена “Нива”. Через це старенький мотоцикл з коляскою перекочував з гаража в сарай. Заради цього мотоцикла й ризикував Іванюта. Садиба лісника була обнесена щільним, у зріст людини парканом. Садиба, гараж, сараї розташовані так, що двір з усіх боків оточувався будівлями й займав зовсім небагато місця. Утікач почував себе тут невпевнено, немов у пастці. Тому квапився.

Ломом, якого взяв тут же, під стіною, піддів скобу замка на дверях сарая. Викотив мотоцикл. Відкрутив кришку бака й радо скривив губи — бак був повен. Не було ключа запалювання, та Іванюту це не хвилювало, він давно вже навчився заводити і без нього будь-який автомобіль. З мотоциклом же було ще простіше.

Настрій у втікача поліпшився. Транспорт знайшовся, тепер треба було подбати про якийсь одяг та про їжу. Спортивний костюм не дуже підходить для подорожі, особливо тоді, коли тебе розшукує міліція. Й тут Іванюті пощастило. В сараї він зняв з цвяха на стіні шкірянку й джинси, взув знайдені тут же кеди. Таким же успішним виявився і рейд до погрібника, звідки повернувся з припасами.

Закрив сарай і постарався приторочити назад зірвану скобу з замком. Постояв ще хвилину в дворі, роздивляючись, чи не залишив якихось слідів. Якщо лісник не відразу виявить пропажу, він встигне зробити задумане.

Викотив мотоцикл за ворота, повернувся на подвір’я, граблями спробував підняти траву там, де проїхали колеса. Одягнув шолом і зупинився. Треба було б перечекати ще хвилин з тридцять, щоб лісник відійшов якнайдалі, а то вчує звук двигуна. Однак на місці не сиділося. Страх тінню нависав за спиною, й Іванюта ледве стримувався, аби не запустити двигуна й чимдуж податися світ за очі. Покотив мотоцикл лісовою дорогою, мізкуючи, як чинити далі.

Тепер його спільники кинуться шукати місце, де він заховав золото. Бо хоч кожен з них за “роботу” й одержав певну долю, Панасюк і його дружки навряд чи мають сумнів у тому, що в Олега залишилась більша частина скарбу…

Втікач присів на траву біля мотоцикла на невеличкій галявині, де вирішив перечекати, поки лісник заглибиться подалі в ліс, і, нарешті, вгамувати голод.

Вони не помиляться, коли так вважатимуть. Іванюта скривив губи в зневажливій посмішці. Він сам розпалював у них цю думку, аби гарантувати собі безпеку. В усякому разі, доти, доки “друзі” не довідаються, де він зберігає свою долю. Став би він ділити увесь скарб! І того, що має кожен з них, досить. Біда в іншому. В теперішній ситуації йому ні на кого більше розраховувати, крім оцих трьох випадкових спільників. Люди ж вони небезпечні й невідомо, як поведуть себе далі.

Пригадалося знайомство з Панасюком.

Це було в той вечір, коли він, інсценувавши-таки, але за іншим сценарієм, свою загибель в озері, з’явився в Полтаві. Залишивши дипломат з монетами в камері схову Південного вокзалу, вийшов на привокзальну площу. Настрій у нього тоді був химерний — радісно-пригнічений. У кишенях володаря скарбу, якщо не рахувати кількох золотих монет, було порожньо.

Знічев’я роздивляючись навколо, помітив двох дівчат. Обидві високі, стрункі. В руках по дипломату, через плече у чорнявої туристична сумка. Обличчя в дівчини було втомлене і красиве. Це помітив не лише Іванюта. Бо відразу ж з-за його спини пролунав чийсь бадьорий голос:

— Дівчатка, яка зустріч!

До приїжджих підійшов чоловік у світлому костюмі. Він був старший за них, мав бліде неприємне обличчя й глибоко посаджені невеликі очі. Не даючи дівчатам оговтатись, обняв кожну по черзі, забрав з їх рук вантаж. Усі троє неспіхом простували до тролейбусної зупинки: Іванюта й собі поплівся слідом, раптом біля дівчат різко загальмувала легкова автомашина. Далі все відбувалось дуже швидко. Чоловік у світлому костюмі миттю пірнув у розчинені дверцята, прихопивши з собою речі. В ту ж мить “Москвич” рвонувся з місця. І тільки через хвилину пролунав розпачливий дівчачий зойк.

“Ну й ну”, — подумалось тоді Іванюті. Переобтяжений своїми клопотами, він швидко забув цю подію. Згадав лише наступного вечора, коли після того, як на свій страх і риск таки спродав кілька золотих монет третьому за рахунком з тих, кого встиг обійти, зубному лікареві, сидів за одним із столиків в напівпорожньому залі ресторану “Лілея”.