Розшук - Дмитренко Юрій - Страница 43

— Пробачте, де тут у вас магазин? Мені б балончик для запальнички купити. Кінчається газ. — Показав запальничку. Сказав це, власне, не сподіваючись почути щось цікаве, а скоріше, щоб переконатись: фраза, яку він випадково почув, дійсно стосується газових запальничок.

Жінки перезирнулись. Адже щойно про це розмовляли.

— Магазин такий є, — поспішила відповісти невисока. — Та балончиків немає. Сама збираюсь у місто за ними.

— Ви палите? — запитав Завагін, аби підтримати розмову.

— Ні, — розсміялася жінка, й він побачив, що посмішка у неї красива, тепла, робить обличчя привітнішим, але чомусь зовсім не знімає з нього слідів утоми. — Син просив. Просто біда! Подарувала я йому на день Армії запальничку, рік тому, і балончики у де раніше були весь час у магазині, а тепер Катря каже: — Панасюк з агрохімлабораторії усю партію закупив, а навіщо вони йому, коли він і не палить навіть? Через три дні завезуть. Та хіба ж цей гаспид втерпить? Каже, ти, мамо, у відпустці, в місто часто їздиш, купи. А ви давно звідти? Бачу, палите, то, може, знаєте, є там ці трикляті балончики?

Завагін хитнув головою.

— Є. І великі й маленькі. Раджу великі. На три місяці вистачає.

— Та я всякі вже купувала. У нас цього року тільки великі й привозять. Поки цей спекулянт не скупив усі.

— Він торгує ними?

— Та ні, то я так до слова. Бо навіщо йому стільки, хіба що топитиме… Так, говорите, є? Тоді поїду. Ось і автобус вертається.

Завагін рушив до центру села, подумки кепкуючи з себе. Бачиш, тільки почув слово “газ”, так вже й в розмову встряв, а йшлося всього-на-всього про газ для запальничок. Як прізвище того перестрахувальника? Треба до цього Панасюка придивитись.

Але придивлятись вже не було до кого. Молодший науковий співробітник Олександр Павлович Панасюк розрахувався два дні тому. З фотографії, яка збереглась у особовій справі, на Завагіна глянуло неприємне плескувате обличчя чоловіка років тридцяти з глибоко посадженими невеликими очима.

Як виявилось, диплом про закінчення сільськогосподарського інституту О.П.Панасюк у відділ кадрів агрохімлабораторії пред’явив фальшивий.

5

Лавренюк ніяк не міг заспокоїтись. Це ж треба, щоб саме під час слідчого експерименту, який він проводив, утік злочинець! А він перетворився у винуватця і у свідка водночас. Максим Карий розумів, які почуття нині володіли товаришем, однак, так би мовити, по гарячих слідах, прагнув якомога детальніше відновити в пам’яті події того злощасного дня. По-дружньому було шкода Валентина, та водночас важко було приховати роздратування. Адже доводилось практично починати усе з початку. Власне, з початку — це не зовсім точно. Бо принаймні тепер було відомо, що розшукувати треба Олега Іванюту та О.П.Панасюка, на якого вийшов Завагін. Отже, у них є вже два кінці, за які можна було б вхопитись. Іванюту Завагін доручив Карому, Панасюка — Істоменку.

Тепер слідчий прагнув відтворити в уяві обставини втечі Іванюти. Версію про самогубство Завагін відкинув одразу і наказав серйозно зайнятись обстеженням озера. Для цього з Одеси викликали групу водолазів. Сьогодні їх очікували в Знам’янці. Карий повинен бути на озері завтра. Але це завтра. Сьогодні ж він мав якомога детальніше дізнатись у Лавренюка, як усе трапилось. Той, вже вкотре за останній час, повторив неприємну для нього розповідь. Обличчя Лавренюка було втомлене, розгублене. Очі горіли відчаєм, а голос раз у раз зривався. Подібне у його практиці трапилось вперше, натурою Лавренюк був емоційною, й, хоч намагався триматись спокійно і врівноважено, це йому не завжди вдавалось.

Зіпершись ліктями на коліна і обхопивши руками голову, він якусь мить сидів так, потім випростався, зболено глянув на капітана й почав розповідати.

— Вів себе Іванюта спокійно. Виїхали ми вчотирьох. Два сержанти-охоронці й ми з ним. У Знам’янці Гурба дав нам спецмашину, взяли понятих, поїхали до озера. Два знам’янські сержанти залишились на березі, ми двома човнами попливли до островів. Там, як запевняв Іванюта, переховувався знайдений ящик з золотом.

— Іванюта був у наручниках?

— Звичайно. До старшого конвою ми його примкнули, як і належить у таких випадках. Автоматник же сидів навпроти. Поняті — в другому човні. Але коли причалили до острова, наручники довелось надіти йому окремо від охоронця. Та й куди йому було втекти? Кругом — вода, далі — болото, трясовина. Острівець невеликий, метрів п’ять у довжину. Чотири в ширину. І дійсно, показав Іванюта нам схованку. Там ящик невеликий такий дерев’яний, як з-під снарядів, бляхою іржавою оббитий.

Лавренюк замовк, і Максим майже фізично відчув, як гірко тому розповідати про власну нерозсудливість, тому не квапив слідчого, котрий вже від того, що перебував у незвичній для себе ролі свідка, почувався кепсько.

— Ну от, коли ми схилились над ящиком… Він психологічно тонко розрахував цей момент. Увага всіх на мить, на якусь мить, перемкнулась на оцей дерев’яний ящик, тоді Іванюта різко штовхнув озброєного сержанта на мене, а сам у два стрибки опинився біля води. Другий охоронець стріляти не міг. Ми закривали від нього Іванюту. А той, як був у наручниках, одягнений, так і шубовснув у воду. Ми хвилини дві стояли — чекали, що випірне, бо де ж би йому подітися? Потім почали стріляти по воді. Один з сержантів стрибнув слідом. Пірнав, шукав, все дарма. Там розщелина якась починається. Та що тепер говорити — не знайшли, а що не випірнав ніде, так це точно.

Ще через годину я сам з аквалангом, якого взяли в експедиції Довгая, опустився під воду. Дивився і під островами, і в розщелині. Ніде нічого. Правда, метрах в тридцяти від острова є місце, де розщелина ширшає, там різні виступи, ями, але ж не міг Іванюта під водою сидіти більше години. Словом, як у тій поговірці: наче у воду канув.

— А в ящику що було? — не втримався від запитання Карий.

— Та… — Лавренюк з досадою махнув правицею. — Одна золота монета, як насмішка. До речі, все це, до подробиць, є у моєму рапорті, ти ж його, напевне, читав.

— Читав, — ствердив Максим. — Але мені хочеться уточнити. Іванюта говорив, де він найшов золото?

— Говорив. На острові. Навіть план малював. В протоколах можеш подивитись. Там усе ніби правильно. Тільки золота не було. Втім, я не дуже вірив у щирість цього новоявленого Остапа Бендера. Але признаюсь тобі, коли розкидали лозу й витягли з-під корча ящик — повірив. А йому тільки й треба було цього.

— Ти думаєш, він розраховував заздалегідь?

— Я в цьому переконаний! Упевнений! Він давно передбачав такий варіант, і той акваланг, який ми до цього часу так і не знайшли, міг йому знадобитись.

— Хіба можна під водою одягнути акваланг?

— Звичайно. Для аквалангіста це неважко. Нам з тобою, може, й не вдалося б.

— Отже…

— Саме так. Думаю, Іванюта передбачав свій арешт і на всяк випадок готувався до втечі.

Карий невдоволено підвівся. Поклав долоню на стіл, зіпершись на руку, перехилився до Лавренюка.

— Чи не занадто розумним ти його робиш? Усе наперед продумав, передбачив. Який стратег!

— А ти хотів би мати справу виключно з дурнями? Це простіше. А Іванюта, як нам не прикро, — не дурень. Як і “хіміки”. Пригадуєш, коли вони нашу засідку газом приспали, як себе повели? Звичайний злочинець обов’язково прихопив би зброю. А ці навіть до неї не доторкнулись. У мене таке враження, ніби вони роблять все на грані порушення закону, щоразу залишаючи для себе якісь “пом’якшуючі” обставини. Грабують тих, у кого є ліві гроші, не беруть зброю. Оце робінгудство мене насторожує.

— Якщо не рахувати того, що в руках у злочинців скарб, який належить державі. Уже приховання його саме по собі — злочин, і дуже серйозний.

— Це для нас з тобою злочин, а для них — чесно добуті гроші.

— І все ж ти їх надто ідеалізуєш. Ця їхня бравада говорить про одне: вони почуваються безпечно, діють нахабно, і в цьому наша вина…