Розшук - Дмитренко Юрій - Страница 41

Різаний аж напружився від люті. Якби він міг — пошматував би усіх, як той скажений пес.

— Ну? — перепитав Воронов.

— В аптеці купив. Сплю погано, — похмуро процідив Різаний.

— На твоє нещастя, в аптеці цей препарат купити неможливо.

— А я дістав, — криво осміхнувся той.

— Обдурили тебе, Різаний, обдурили. Цей препарат взагалі ніде не купиш, бо його ніхто не виробляє.

— Ніхто мене не дурив, ось що!

— Добре, на себе все береш? — спитав шеф.

— За своє — відповім. Скільки світить? Років шість? Ну, вісім за сукупністю.

— Помиляєшся, Максимов, — кажу.

— Я рахувати ще не розучився! — аж підстрибнув Різаний. — Скільки належить — і поготів полічу. Більше восьми не припаяєш, не намагайся!

— Препарат, кажеш, в аптеці купив? — перепитав шеф.

Різаний кивнув.

— Тоді зовсім погані твої справи, бо Войтенко, якому ви підмішали цю отруту, помер. Це вбивство, Різаний, розумієш?

— Ти що, начальнику, — люто схопився той. — За дурня вважаєш? Померти — від снотворного? Мокру справу шиєте?

Нарешті йому розтлумачили: в його інтересах розповісти все, як було. Отже, плюючись, та лаючись, Різаний розказав таке.

П’ять років тому, напередодні Нового року він зустрівся з Сухим. Той запропонував йому зробити собі подаруночок на свято, і хоч Різаний ніколи не зв’язувався з такими сявками — погодився. Гроші конче потрібні були. Тим більш, що Сухий запевняв: справа вірняк, все розраховано заздалегідь, бо на заводі своя людина. Від Різаного була потрібна тільки машина. Справді, все йшло як по нотах. Під’їхали, через деякий час прийшла жінка і сказала, що все в порядку. Лишилася чекати, а ті двоє подалися до заводу. Поки чекали, вона вмовила Різаного піти до заводоуправління, до кабінету головного інженера і зняти зліпок з сейфу. Різаному було неохота, але коли він почув про суму в півтисячі — згодився. Ось чого його занесло до кабінету. А на слідстві збрехав для ймовірності, що переплутав двері. Зліпок віддав жінці.

Відбувши строк, він вирішив її знайти й зкачати ще грошей, та не на ту натрапив. Грошей не дала, але запропонувала справу. В неї нібито є снотворне. Коли його дати людині, вона чманіє, а потім не може нічого пригадати, і встановити його перебування в організмі дуже важко. Різаного не треба було довго умовляти.

І все зійшлося. Бо Інна з’ясувала, що у Марини Ткачук були сутички з хіміком-технологом Лучко. Та прохала, навіть погрожувала, щоб Марина списала деякі наркотики, пояснюючи, що в неї начебто дуже хвора тітка. І останнє. Коваленко, який колись займався цією справою, пригадав, що коли трапилася крадіжка, по заводоуправлінню повинна була чергувати Лучко. Але їй подзвонили і повідомили, що вдома трапилось нещастя, і вона офіційно відпросилася. Перед тим як піти, вона лишила охоронцям свою вечерю — термос з кавою та бутерброди. Отож в нашій справі з’явилася нова фігура, але це вже зовсім інша розповідь.

Єдине, що я можу додати без удаваної скромності — ми розплутали справу про пограбування у тридобовий строк.

Наступного дня о вісімнадцятій тридцять я заступив на пост, який знаходився в п’ятдесяти метрах від тролейбусної зупинки, біля будинку номер двадцять п’ять. Хвилин через десять під’їхав потрібний мені тролейбус, із нього вийшла Інна й рушила в мою сторону. Коли вона підвела очі, то побачила величезний букет квітів, а за ним старшого лейтенанта Федорчука.

На цей раз очі дівчини були лагідні і веселі.

Юрій Дмитренко

РОЗШУК

Пригодницька повість

1

Слідчий Максим Карий пругко підвівся з-за столу, потягнувся до хрускоту в суглобах, і на обличчі в нього з’явилася іронічна посмішка. І хто це вигадав, що робота в міліції — часті сутички з озброєними злочинцями, карколомні пригоди? Зрештою, коли розібратися, то найуживанішим знаряддям праці слідчого виявиться… друкарська машинка. Бо на ній працюєш набагато частіше, ніж тримаєш в руках зброю… До речі, коли йому останній раз доводилося братися за пістолета? Навіть пригадати відразу не вдається. Ось тобі й романтика! Правда, остання справа, котру він сьогодні, вважай, закінчив, була навдивовиж заплутана, цікава. І як добре тепер згадувати про неї в минулому. А почалося все з того, що в парку Перемоги закохані знайшли вбитого. Слово ж яке — “знайшли”… Як він там у звіті написав?

Карий повернувся до столу, взяв до рук аркуш машинопису. “Наштовхнулись…” Теж не дуже правильно, та це, зрештою, не детектив, а звіт старшого слідчої групи.

Монети… Багато в цій справі золотих монет. Де б він їх раніше стільки бачив? Вони з’являлися в місті невідомо звідки. Дійшло до того, що в барі за кухоль пива золотим почали розраховуватись… І все ж навіть тепер, після арешту злочинця, конфіскації золотого скарбу, не все ще зрозуміло. Звичайно, тепер слідчий прокуратури доведе справу до кінця. Кожен у їхній оперативній слідчо-пошуковій групі, створеній у зв’язку з важливістю розкриття низки злочинів, пов’язаних з убивством, спекуляцією золотом, шантажем, підробкою документів, мав чимало роботи. І він, пригадується, не раз відчував, як час, відведений для розслідування, затискає його в лещата обставин, квапить, змушує помилятися… Помучитися зі справою Іванюти довелося добряче і йому, і уповноваженому карного розшуку Миколі Істоменку, а особливо — начальнику слідчого відділення майору Завагіну…

Гроші, золото… В роботі слідчого вони майже завжди асоціюються з поняттям злочин. Ось і цього разу. В долоні у вбитого була затиснута золота монета. Обличчя — спотворене сумішшю кислот. Документів – ніяких. Це вже згодом встановили особу потерпілого, ним виявився робітник Павло Шугін. Хто б міг тоді подумати, що це вбивство буде тісно пов’язане із зникненням з наукової експедиції, яка обстежувала озеро Берестувате у Чорному лісі, одного з її членів — Олега Іванюти?

Той, виявляється, таємно шукав на чорноліському озері скарб. І знайшов, як це не дивно. Потім інсценував власну загибель в озері та утік із скарбом. Збути золоті монети виявилося не просто. Тоді Іванюта вирушає до Полтави в пошуках людей, яким би можна було продати золото. Відразу виникає запитання: чому саме в Полтаву? Перекупників Іванюта знаходить. Але вони даремно довіряють йому. Злочинна група, яку він зумів зібрати й озброїти досить оригінально-хімічною, так би мовити, зброєю, а точніше, газом, виготовленим за технологією такого собі Крячка, хіміка, безперечно, талановитого, але нині — алкоголіка, одержавши гроші, забирає і все “продане” золото у тих, хто наважився його придбати. Технологія справді “безвідходна”… Маючи, таким чином, солідну суму грошей і не витративши практично нічого із свого золотого запасу, Іванюта вирішує податися подалі від місця проведених “операцій”. Але перед цим, очевидно, він став свідком бійки у парку Перемоги. Вбивають людину, в якої на руці зовсім випадково такий же шрам, як у Іванюти. І статурою, кольором волосся — схожу. І віком… На місці вбивства Іванюта підбирає паспорт Павла Шугіна — так звали загиблого. А в кишені Іванюти — пляшка з сумішшю кислот, необхідних йому для експериментів з газом Крячка… Очевидно, здалося йому, все складається якнайкраще. Він вихлюпує в обличчя вбитого “царську горілку”, забирає з собою піджак Шугіна, його документи… Так народжується Шуранков. Хто так уміло переробив прізвище Шугін в Шуранкова, залишається знову ж таки не виясненим. Чимало все ж білих плям у цій майже завершеній, в усякому разі для нього, справі…

Фотографії до “нового” паспорта Іванюта змушує робити такого собі Ізяслава Хрінюка, не дуже чистого на руку фотографа, якого теж, між іншим, грабує. Потім оригінальний трюк з пересилкою золота поштою в нішах, зроблених у словниках. І арешт на пошті, в Знам’янці…

Так він і описав перебіг подій у звіті Завагіну, начальнику слідчого відділення. Звичайно, як належить, з подробицями.