Розшук - Дмитренко Юрій - Страница 25

— Гаразд. Ось лише подзвоню, — постукав пальцем по шийці пляшки. — Чекають.

— Нічого, почекають.

Наполягати я не став, щоб не викликати підозри. Нічого, зорієнтуюсь на місці.

Хвилин через п’ятнадцять таксі довезло нас до проспекту Чубаря. Далі пішли пішки. На вулиці Одеській біля якогось приватного будиночка зупинились, мій провідник постукав у хвіртку. За високим парканом забряжчав ланцюг, загавкав собака. З дверей вийшов Бугай.

— Заходь, заходь, — гостинно запросив він, відчиняючи хвіртку. — А ти вільний, — сказав жевжику.

Коли випили по першій і закусили, Бугай зробив мені свою пропозицію “піти на діло”. Він не зводив з мене своїх маленьких насторожених очиць, поки я вдавав, що обмірковую відповідь. Федько налив собі ще чарку, випив, нервово запалив.

— Чого мовчиш? — не витримав довгої паузи Бугай.

— Думаю.

— Довго думаєш. Або так, або ні.

— Це ж не жарти.

Хотів ще дещо додати, але тут відчув, як мій язик ніби приріс до зубів: у вікно я побачив… Протасову. Вона саме причиняла за собою хвіртку. Собака мовчав, мабуть, добре знав її.

— А онде і твоя кралечка, — сказав Федько.

Здоровило, мов вовк, усім тулубом повернувся до вікна, підвівся і пішов до дверей.

— Не дуже задивляйся, — сказав мені Федько. — Бугай ревнивий.

Я машинально кивнув. Оце влип! Треба негайно залишати цю теплу компанію! Але — як?! Я сидів, утупившись у двері, за якими зник Бугай. Може, помилився? Може, не вона? Так гарно все йшло…

Прислухався до розмови, що долинала з передпокою. Ніяких сумнівів! Голос Протасової. Хто б міг подумати?! Директор пограбованого магазину.

Я вже був біля вікна, коли двері прочинилися. Схопившись за віконну ручку, щосили рвонув на себе. Нічого не вийшло. Наступної миті сильний удар жбурнув мене на підлогу. В голові загуло, перед очима застрибали кола…

— Куди це ти, щурику, намилився? — почув я голос Бугая.

Розплющив очі й побачив над собою здоровила, який стояв, розсунувши ноги-колоди.

— Він, — промовила Протасова. — Ледве не влипли через твою ідіотську довірливість! Казала ж!

— Нічого, — заспокоїв її Бугай, однією рукою відриваючи мене від підлоги і примощуючи на стілець. — Тепер, голубе, нікуди не дінешся.

Я відчув у роті солоний присмак. Ото буде робота моєму домашньому лікареві!

— На “вишку” натягуєш, Бугай, — спробував я про всяк випадок вплинути на його розум.

— Так ніхто ж не дізнається, — лагідно сказав Бугай, сідаючи навпроти. — Я тебе тихо, як пташеняточко — голівку назад поверну, і все. І кінець нашим турботам.

Федько відсунувся від мене, ніби я вже був покійником.

Зробивши вигляд, що майже зомлів і сповзаю із стільця, я нахилився, — рука повисла, набираючи замах. Коли Бугай присунувся, щоб посадити мене в попередню позу, я різко напружив на руці м’язи й від усієї душі врізав бандитові по товстій шиї ребром долоні. Бугай схлипнув, здивовано округлив очі й за мить гепнув мені під ноги. Хотілося б довше помилуватися цією приємною картиною, та не можна було гаяти час. Пожбуривши важким стільцем у вікно, я вилетів слідом за ним і за хвилину біг порожньою вулицею. Де ж тут телефон?

Опергрупа прибула швидко, але компанія, з якою я так хотів знову побачитися, зникла. З’ясували тільки, що Протасова організувала зустріч у будинку, котрий був арендований нею в якогось літнього подружжя на час їхньої відсутності: вони поїхали в гості до сина в інше місто. Ні Протасова, ні Федько з Бугаєм вдома у себе більше не з’являлися. Пошуки не давали наслідків.

А через тиждень — чергове пограбування… Взяли грабіжники всього п’ятсот карбованців, що було й не дивно: цього разу діяли вони наосліп. Наводити на велику вечірню виручку вже було нікому, бо нафарбована красунечка не мала змоги допомогти в цьому своїм друзям через те, що сиділа в слідчому ізоляторі.

Вранці майор Кожухар викликав усіх до себе…

Чотири ночі ми з Іваненком провели в магазині. На п’яту десь о четвертій годині ранку я почув глухий стукіт. Я саме лежав і думав про те, що було б уже несправедливо, якби злочинці полізли д іншого магазину. І тому спочатку той стукіт сприйняв як галюцинацію, бо надто вже хотів його почути. Але стукіт повторився, потім ще і ще. Що за звуки! Симфонія! Штовхнув Іваненка. Той одразу нашорошив вуха.

Внизу ритмічно гупало.

Спустилися в підвал. Від стіни вже відлітали шматки штукатурки. Ось впала перша цеглина, ось в отворі замиготів лом…

Я дістав пістолет: з цим пустунчиком Бугаєм жарти кепські. Іваненко зробив те ж саме. Я знемагав від нетерплячки, ніби закоханий після довгої розлуки. Зараз, зараз… Ні, я все ж таки везучий!

І раптом:

— Стій! Руки вгору!

Команда пролунала по той бік стіни. Ми здивовано перезирнулися. Що за чортівня? Знову владний голос:

— Ану, виходь по одному! І без жартів! Гей, ти, кинь лома!

Задзеленчав об кам’яну підлогу лом. Хто ж цей невідомий помічник? Мене розбирала цікавість, але визирнути не наважувався: по-перше, в такій ситуації мене могли прийняти за бандита, по-друге, я своєю появою тільки б завадив тому, хто піймав злочинців на гарячому. Отже, довелося сидіти і мовчати.

Ну, звісно ж, вранці ми дізналися, хто нас випередив. Дільничний. Він пізно повертався додому, звернув увагу на дивний стукіт у бойлерній, швидко зорієнтувався і викликав з райвідділу підмогу. І забрав Бугая й Федька просто з моїх рук! Ну, а після цих двох швидко й Протасову піймали…

От і скажи кому-небудь після цього, що мені таланить у житті!

Ніхто ж не повірить.

Крім хіба що моєї сестри.

Але в неї на ці речі свій погляд…

Володимир Шаров

ВИКРАДЕННЯ

Оповідання

Білу “Ладу”, що наближалася до перехрестя з лівого боку, Олексій помітив здаля, але не знизив швидкість, бо їхав по головній дорозі. Однак і водій “Лади” продовжував гнати, сподіваючись проскочити. Олексій вилаявся і щосили натис на гальма. Та пізно…

Він ледве відірвав голову від баранки. В скронях нестерпно гупало. Кров з розсіченого лоба заюшила очі. Витерся носовичком, притис його до рани, спробував відчинити дверцята: пошарпав ручку, штовхнув плечем — не вийшло. Схоже, заклинило. Вибрався через другі, постояв трохи, прикривши повіки. Ноги підгиналися, перед очима все ще стрибали райдужні кола. Притримуючись за капот, обійшов свій грузовик і побачив “Ладу”. Вона врізалася в ліве переднє колесо. Передня частина зім’ята в гармошку, лобове скло вилетіло, ремінь безпеки тримав обважніле тіло водія.

Забувши про свою слабкість і головний біль, Олексій рвонувся до нього, заторсав за плече:

— Гей!.. Ти що?.. Чуєш?

— Що ви робите?! — обурено вигукнула якась жінка: навколо вже зібрався чималий натовп. — Його не можна чіпати! Треба “швидку” викликати.

— Тут вже ніяка “швидка” не допоможе… — меланхолійно зауважив літній чоловік у потертій кепчині. — Капець.

Від цих слів Олексія пройняв дрож. Він розгублено подивився навколо.

— Я невинний… він сам… Ви ж бачили?.. Він сам…

Водій “Лади” поворухнувся, похитав головою.

— Живий! — крикнув хтось.

Олексій радо кинувся до водія, допоміг йому звільнитися від ременя безпеки, вийти з машини. Це був хлопець років двадцяти двох, з блідим, якимось дивно видовженим, немов застиглим у масці здивування обличчям, білявим довгим волоссям, зодягнутий у потерті джинси і строкату футболку.

Білявий роздивився довкола, зупинив погляд на “Ладі”, щось сердито буркотнув собі під ніс, сплюнув під ноги, ступив крок і поморщився — боліла нога.

Коли Олексій переконався, що з водієм “Лади” все в порядку, його розгубленість, що межувала майже з панікою, поступилася місцем розлюченості.

— Хто ж так їздить, га? Ти що, правил не знаєш?

— Та годі тобі… — недбало відповів хлопець, нахилився, відкотив штанину і уважно роздивився великий синець із подряпинами, з яких сочилася кров. — З ким не буває. — Закінчивши огляд, він пошкутильгав до тротуару.