Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович - Страница 13

— Аж не віриться, — прошепотів Михайло. — Наче в храмі…

Постояли трохи, зачаровані феєрією природи, помовчали. Простір синів, наливався пітьмою. На сході зажевріла велика зірка, викотився на видноколо щербатий місяць.

— Трохи поспимо, — сказав Гаррі. — А на світанку далі.

Знайшли затишний закуток між високими валунами. Наносили туди трави, віток з кедрача. Прилягли — зморені, розбиті. Михайло дивився в зоряну далечінь, зітхав.

— Якщо житиму — ніколи не забуду, — сказав він. — Особливо тебе, Свамі. Неймовірно, дивно, мов чудо…

— Наївно говориш, — ласкаво відповів індус. — Яке чудо? Де ти його бачив? Те, що ми вискочили з неволі? А Бояк? Його смерть — теж чудо? Наш рятунок — чиєсь нещастя. Нічого дарма не діється. Треба не забувати цього…

— Це страшно, — зіщулився Михайло. — Тоді жити не захочеться.

— Даремно. Кожному своє. Потік життя єдиний. Доки ти живий — неси свою хвилю до моря. І не забудь тих, які не досягли мети. Ти й за них в одвіті… А чудо? Справжнє чудо — ми самі, небо над нами. Глянь, Михайле… Що наші битви порівняно з його спокоєм? Міріади віків, незліченні легіони народів, рас, еволюцій… а над ними — вічне мовчання… Мій гуру любить небо. Він щоночі дивиться на зорі, слухає пісню водоспаду…

— Гуру, — повторив Михайло. — Чи він знає, де ти тепер? Чи знає, що сталося з тобою?

— Він врятував мене, — просто й серйозно сказав Свамі.

Михайло більше не запитував, відчувши якусь тривогу в душі. Скептичний давній настрій безповоротно зникав перед величчю зоряної ночі, перед дзвінкою тишею простору, перед глибоким поглядом темних очей індуса.

Піднялися удосвіта. Йшли на південь. До сходу сонця минули кам’янистий перевал. Тут проходила вузька стежина — видно було сліди підків, кінський послід. Втікачі звернули вбік, йшли крізь зарості дерев, щоб, бува, не стрітися з ворогами. Уже на південному боці хребта, на полонині, побачили хатинку. Довго сиділи в кущах шипшини, виглядаючи, чи не вийде хто. Хатинка дивилася байдужим скляним оком, німувала.

— Я підповзу, — прошепотів нарешті Михайло. — Може, нікого нема. Тепер літній сезон, господарі на пасовиську…

— Давай, — схвально відгукнувся американець.

Сагайдак ящіркою поплазував до житла, зазирнув у віконце. Осмілівши, шаснув у двері. Виглянув, заклично махнув рукою.

— Порожньо. Заходьте!

Втікачі сторожко вступили до хатини. Оглядали притулок. На дощатих стінах порозвішувані мисливські рушниці, сідла, збруя. На полиці — великі круглі сири, кілька головок масла. В комірчині американець знайшов з десяток копчених баранячих тушок. Зрадів, розчахнув одну, впився зубами в тягучу плоть. Половину дав Михайлові. Свамі хитав головою, усміхався.

— Звір заговорив, — озвався він.

— Хай звір, — згодився Гаррі, — аби сили прибавилось. А то вже ледве ноги тягну. А ти, Свамі, сир гризи. Сир можна тобі — правда?

Наївшись, утікачі взяли дві головки сиру, грудочку масла, три великі коржі, трохи сухарів. Михайло з жалем поглянув навколо, сказав:

— Жаль, що не знаємо адреси. Скінчиться війна — віддячив би господарям…

— Думаю, що господарі не дуже розгніваються, — сказав американець. — У них цього добра є. Крім того, ми взяли трохи. Вони зрозуміють, що ми не злодії…

До обіду йшли не спочиваючи. Хмари розійшлися, сонце припікало.

В деяких місцях втікачі бачили череди худоби. Обминали їх. Села й містечка лишалися осторонь. Коли сонце звернуло до заходу, вирішили спочити. Вибрали галявину серед ялин, над дзюркотливим потоком. Михайло й Гаррі швиденько роздяглися, обмилися в холодній воді. З насолодою бризкали райдужними краплями. Потім розрізали сир — кожному по чималому шматку. їли з коржем, запивали водою.

Зненацька з-за скель виринув одномоторний моноплан, втікачі розгубилися, не встигли сховатися. Льотчик помітив їх, зробив крутий віраж, гучно заторохтіла кулеметна черга. Смертельний пояс обперезав землю метрів за двадцять від них. Втікачі кинулися в хащі. Літак покрутився, поторохтів і зник.

— Засікли, — злісно сказав Гаррі. — Треба ж було сісти на видному…

— Хто ж знав? — тривожно відказав Михайло.

— Поспішаймо, — промовив індус. — Чим далі відійдемо, тим краще. Доки він повідомить, доки погоня надійде…

— Погоня може бути поряд з нами, — заперечив американець. — Досить по радіо повідомити координати — і все…

— Тоді в путь…

До вечора вони пройшли кілометрів п’ятнадцять. На підйомі до нового перевалу їх уздріла погоня. Ланцюжок сіро-зелених постатей, диркаючи з автоматів, рухався з долини вгору. Михайло метнувся бігти по узбіччю, задихаючись, крикнув:

— Хутчіше, біжімо! Нас підстрелять!

Гаррі голосно вилаявся, гукнув:

— Не надривайся, Михай! Пізно поспішати! Бережи сили!..

Вони пробиралися яругами, ховаючись поза валунами. За півгодини вибралися до перевалу. Аби лиш одірватися, заплутати сліди. Собак у німців немає, не знайдуть у лісі. Та на горі втікачів чигала несподіванка, з південного боку до них наближалася інша лава ворогів. Михайло заметався, мов загнаний звір, гарячково шукаючи виходу. їх помітили, стрілянина лунала з півночі і з півдня.

— По гребеню не вискочиш, — кусаючи нігті, сказав Гаррі. — Підстрелять. Пастка… Що скажеш, Свамі?

Індус печально подивився в небо, помовчав. Потім стиха мовив:

— Треба протриматися до ночі. Може, щось придумаємо вночі?..

— Будемо триматися, — знизав плечима американець. — Здаватися бошам не збираюсь. Шкіру здеруть з живих. Що в нас є, Михай? Три автомати… сім запасних обойм… П’ять гранат… Не дуже… А все-таки не полізуть, доки є чим стріляти…

Вороги наближалися з обох боків. Солдати перебігали від каменя до каменя, пострілювали, знову бігли. Цьвохкали кулі над головою втікачів, вони зігнулися за валуном, приготували гранати. Знизу, з північної долини, почулися крики.

— До кого вони? — запитав Гаррі.

— Нам, — сказав Михайло. — Кричать, щоб здавалися. Бо гірше буде…

— Дивні люди, — тихо мовив індус, дивлячись на ворогів. — Таку силу, такі старання прикладають, щоб знищити втікачів з неволі. Цікаво, що ми їм цілком байдужі, вони нас не знають, ми — їх, і все-таки люто переслідують, йдуть на смерть, аби лиш досягти ефемерної цілі… Яка страшна майя!..

— Знову майя? — гірко сказав Сагайдак. — Дуже густа вона, Свамі! Вирвалися чудом з однієї, тепер, здається, зовсім безнадійна пастка…

— Нема безнадійного становища, Михайле, — озвався індус, задумливо глянувши на товариша. — Все залежить від нашої волі…

— Воля? — перепитав Михайло. — Якби хлопців з двадцять, та добрий станковий кулемет, може, й помогло б… А воля?..

— Кулемет не поможе, — суворо мовив індус, нахмуривши брови. — Лише воля потрібна…

Не діждавшись відповіді, переслідувачі знову почали перебіжку. Гаррі висунувся з-за валуна, прицілився, стьобнув короткою чергою з автомата. Почувся зойк, впала сіро-зелена постать, незграбно розкинувши руки.

— Є один, — азартно крикнув Гаррі. — А ви з того боку. Щоб не застукали.

Німці з півдня не дуже поспішали, там була вузька долинка, вони побоювалися йти відкрито, повзли по землі, ховаючись за найменші камінці. Смеркалося, над скелями повзли сувої туману, переслідувачі осміліли, вже чути було приглушені голоси.

— Ще чверть години, можна вискочити, — прошепотів Гаррі. — Тихесенько, по гребеню… Не помітять…

— Згода, — радісно підхопив Михайло. — Все-таки надія…

У сутінках постаті солдат стали темними, зливалися з камінням. Втікачі стріляли по всякій тіні, нервували. Знизу загули машини. Спалахнули прожектори. Сліпучі щупальці заметались по скелях, різонули по очах. Гаррі вдарив кулаком по землі, вкусив себе за палець від гніву.

— Не вийшло. Тепер не вискочиш. Як на долоні…

— Підступний ворог, — згодився Свамі. — Все передбачив. Що ж, до ранку посидимо. Підождемо. Вночі вони не нападуть…

— А чого ждати? — понуро запитав Михайло. — Може, краще рвонуть туди. — Він кивнув на південний бік. — Кинемо гранати. Прорвемось. Хтось, може, залишиться живий…