Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон - Страница 7

Пристойна винарня знайшлася неподалік, і отут Джозефові зненацька поталанило: в одному з відвідувачів він безпомилково впізнав садівника з обраного для показового грабунку маєтку.

Садівник, рудочубий велетень із здоровим рум’янцем на щоках та з великою родимкою під лівим оком, од чого здавалося, ніби він постійно щулиться й хитро підморгує, не марнував часу: перед ним на столі стояли два чималі глеки з вином, хоча щоправда, один із них уже був напівпорожній.

Зайве уточнювати, до якого саме столу поквапливо підсів Джош-Мовчун.

Садівник трапився не надто говіркий, та й відверто розпитувати його було б небезпечно, але коли в другому з глечиків з’явилося дно, язик садівникові нарешті розв’язався. Тож незабаром Джозеф довідався і про небезневинні пригоди Лаури Айсендорф, і про її дивну компаньйонку Марту, яка жила в маєтку вже не перший рік, і про незбагнену забудькуватість самого барона — але тільки тс-с-с, хто ж буде панові нагадувати, та ще й про ТАКЕ!.. Собі дорожче обійдеться…

Найбільше зацікавило Джоша згадування про колекцію старовинних ваз із усіх кінців світу — їх зібрав ще покійний батько барона Вільгельма. Утім, про вази садівник згадав мимохідь

і, зажадавши ще вина для себе та для свого нового друга, почав неслухняним язиком розповідати Джозефові про секрети підрізування яблунь, про час висаджування троянд та про інші премудрості садівничого ремесла. Джош терпляче слухав, розуміючи кивав і час від часу намагався повернути розмову до того, що його цікавило, але це йому ніяк не вдавалося — садівник міцно осідлав улюбленого коника, і звернути його з уторованої колії годі було й думати.

Нарешті садівник, — а його, як наприкінці їхньої змістовної бесіди з’ясував Джозеф, звали Альбертом, — вирішив, що час іти додому. Але саме тут з’ясувалося, що на ногах Альберт стоїть дуже непевно, а пересуватися може хіба що тримаючись за щось, а ліпше — за когось. Природно, цим «кимось» радісно зголосився бути його новий друг Джозеф. Тим більше, що до маєтку було йти — на заячий скік.

— Н-ні-і, через в-ворота м-ми не підемо! — вирік п’яний, але, з усього видно, досвідчений у таких пригодах Альберт. — Отут є хв-віртка, то я кріз н-неї завжди, коли це… як зараз… — і він плювком показав Джошеві, куди його треба тягти.

Хвіртка замикалася на слабеньку клямку, яку нескладно було відкрити з будь-якого боку, і яка навіть не рипнула, коли Альберт, похитнувшись, навалився на неї усім своїм важким тілом. Видно, слуги, після чергової пиятики частенько поверталися в маєток цим шляхом, тому справно змазували петлі.

— А собаки нас не порвуть? — занепокоєно поцікавився Джозеф.

— Ні-і! — впевнено мотнув головою Альберт. — Їх майн лібер Гельмут за східним флігелем т-тримає, коло стаєнь. І на прив’язі. Щоб — ані гу-гу… Коли м-ми, як сьогодні…

Джозеф провів садівника до прибудови, що правила Альбертові за житло, почекав за дверима, поки той захропе, і швидко огледівся.

Місяць світив яскраво, і Джош майже відразу побачив чорний хід, розташування його визначив ще вдень, спостерігаючи за слугами. Нечутно сковзнувши в тінь будинку, що нависав над ним, Джозеф торкнув холодну бронзову ручку та легенько потягнув її на себе. Двері трохи піддалися, але відчинятися не хотіли.

«Гачок. Ізсередини, — здогадався Джош-Мовчун. — Ножем підчепити — тільки й діла. Або замка немає, або ним не користаються. Ну, Грижо…»

Він посміхнувся від задоволення й попрямував до хвіртки. Була чимала спокуса залізти в будинок негайно, але Джозеф давно вже не був новачком.

Спішити — людей смішити.

4

Ще один день Джош витратив на вивчення розпорядку дня в будинку, а ввечері, спостерігаючи за освітленими вікнами, намагався визначити: у якій кімнаті може бути колекція, котра його цікавить? Джозефові здавалося, що йому майже поталанило; в усякому разі, потрібна кімната містилася, очевидно, у північному крилі будинку, найпевніше, на другому поверсі. Для себе Джош відзначив кілька придатних вікон і прикинув, у який бік йому треба буде рухатися.

Більше за такий короткий час годі було довідатися, і Джозеф вирішив покластися на щастя та власну спритність. Обчистити будинок, що поринув у сон, навряд чи буде складніше, ніж кишені перехожого.

Хвіртка, як і минулого разу, відчинилася тихо, і Джош летючою тінню ковзнув до чорного ходу. Біля дверей завмер, прислухався. Усе спокійно. Ніч прозора й умиротворена, мов скромна наречена біля вівтаря, що опустила очі долу та чекає, коли залишиться нарешті з нареченим наодинці, і той зможе взяти її.

Порівняння, яке спало на думку, дуже сподобалося Мовчану. Він глибоко зітхнув, одним порухом витяг з рукава вузький ніж, який легко вислизнув йому на долоню, акуратно підчепив ним гачок і, не виймаючи леза зі щілини, тихенько повів руку вниз — щоб гачок не дзвякнув.

Не дзвякнув.

Двері ледь чутно рипнули й відчинилися. Джош плавно причинив їх за собою. Трохи постояв, звикаючи до темряви. Він прихопив із собою потайну лампу, але вдаватися до неї без особливої потреби не хотів. Намацав відкинутий гачок, безшумно поставив його на місце — якщо комусь заманеться серед ночі перевірити запори, щоб нічого не запідозрив.

Сходи він устиг мигцем роздивитися ще коли відкривав двері, тож тепер попрямував до них, перед кожним кроком обмацуючи підлогу ногою в м’якому замшевому чоботі.

Ось і сходинки.

Нагору.

Майданчик. Проміжний. Ще вище.

Другий поверх.

Тепер — праворуч.

Ручка наступних дверей, неголосно клацнувши, піддалася, і Джош опинився у величезному коридорі. Тут було помітно світліше — з високих стрілчастих вікон падало примарне місячне світло, яке після чорнильної темряви сходів здалося Джошеві майже сліпучим.

Він швидко пройшов у кінець коридора, проминувши кілька бічних анфілад, що вели до покоїв барона, баронеси та тієї дивної компаньйонки, про яку згадував Альберт.

Двері, що цікавили його, теж піддалися легко; тут знову було темно, і лише вузенька місячна смужка вибивалися з-під запнутої штори.

«Якщо колекція тут, то в такій темряві недовго й перебити половину, а заодно і весь будинок розбудити!» — тривожно подумав Джош-Мовчун, але запалити лампу все одно не зважився. Замість цього він навпомацки рушив до вікна, маючи намір розсунути штори та скористатися природним освітленням, якого йому, напевно, буде цілком достатньо.

Зненацька рука його наткнулася на щось гладке й опукле; предмет похитнувся, але Джош в останню мить устиг підхопити його й поставити на місце. Ваза! — дійшло до злодія, і він з подвійним полегшенням перевів подих: по-перше, його розрахунки цілковито підтвердилися, а по-друге, він чудово уявляв, якого гуркоту щойно уник. Зачекавши, поки серце в грудях заспокоїться, Джозеф щасливо дістався до вікна й відсунув штору. Потік місячного світла хлюпнув усередину кімнати — й вона вмить змінилася. Джош задоволено повернувся — він хотів оглянути поле майбутньої «роботи».

Але не величезні вази з китайської порцеляни, не срібні турецькі глечики з лебединими шиями й не мініатюрні золоті вазочки роботи італійських майстрів першими впали йому в очі.

Біля дверей стояла смаглява чорноволоса дівчина в напівпрозорому пеньюарі — ледь усміхаючись, вона спостерігала за ним.

5

Поза всяким сумнівом — перед Мартою стояв злодій. І, певна річ, не крадій людських помислів, як вона, а звичайний домушник. Марті було трохи страшно — у рідних Шафлярах крали тільки худобу, тож зі «звичайними» злодіями вона досі не стикалася — але цікавість узяла гору. Світське життя добряче вже набридло їй, а тут раптом така пригода!

Марта ще сама не знала, що робитиме далі. Найпростіше було зчинити галас, покликати слуг чи самого барона — але злодієві ніщо не заважало будь-якої миті висадити шибу та вистрибнути у вікно, і крім того… перед нею був своєрідний побратим по професії, бо Марта не мала жодних ілюзій щодо власної персони. Та й сам молодик, що злякано закляк біля вікна, був їй чимось симпатичний.