Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон - Страница 44

Слів цих не було вимовлено; точніше, вони були, але не тут і не зараз, проте саме їхнє світло сяяло в цю хвилину в зелених очах Сивого, відганяючи туман байдужності, змушуючи бачити, а не вирячуватися бездумно в імлу рівнини, порослої сивим волоссям.

І навіть утробне ревіння, що пронеслося над душею Півнячого Пера, не змогло позгасити впертих зелених свіч.

Вони тільки яскравіше розгорілися, а ще Сивий оглянувся через плече, якийсь час дивився на ланцюг, що проростав із його тіла, немов уперше бачив його, а потім ривком намотав ланцюг на праве передпліччя й зігнув могутню руку в лікті.

— Мабуть, і мені пощастило, — посміхнувся вовкулака. — Що ж, не всякому…

Договорити він не встиг.

Михал, Ян і Тереза вже гнали безумців до Мартиних воріт, продані душі вертіли головами на всі боки й нічого не розуміли, але навколо кожного Самуїлового приймака чітко колихалася хмара трохи мерехтливого пилу, і пил цей обпалював безумців, які не бачили нікого, крім себе, і змушував спершу безглуздо тупцювати на місці, потім дибати геть від пекучого пилу, а далі йти, бігти, тікати…

Ні.

Тікати їм не дали.

Таких Стражів Марта бачила вперше.

Вони не були велетнями — усього в півтора раза більші за звичайну людину, але вигляд їхній потрясав і викликав нестримне бажання відвернутися й замружитися. Голий безволосий горбань, із чиїх худих сідниць замість ніг росли дві волохаті шестипалі руки; величезне око на жаб’ячих ластах посмикувало змієвидними віями; жирний хробак звивався й підминав під білясте черево сиве волосся рівнини — і слідом за ним лише мертва лисина глянсувато полискувала під місячним світлом; кремезний чоловік без обличчя, у якого замість геніталій зухвало стирчала долоня з розчепіреними обрубками, а покриті виразками груди здувалися, як барило; реготливі жінки, на тілах яких випиналися численні соски, з яких скрапували поодинокі молочно-матові краплі й пропікали землю під босими ногами…

А ревіння все не стихало.

Михал з Яном перезирнулися, не змовляючись, заступили собою Терезу й зробили крок назустріч Стражам.

За мить Марті майже нічого не було видно — каламутна лупа хмарою здійнялася з сивого волосся рівнини й закрила від неї сутичку Самуїлових пасинків з диявольськими Стражами. Жінка вдивлялася до болю в очах, але бачила тільки найближчих до неї безумців, котрі, потупцювавши на місці, почали знову безцільно блукати за п’ять кроків од рятівних воріт… Тереза гнала їх до сестри, але не встигала: тільки-но вона примудрялася повернути в потрібному напрямку одного — другий одразу ж звертав убік або починав ходити по колу.

Пронизливе виття ревонуло зовсім поряд із Мартою і, мов смерч, ринуло вгору — небеса відсахнулися; жінка позадкувала, притислася боком до металу воріт, теплого, як людське тіло, — і сивий вовк, мимохідь потершись об її ноги, кинувся до проданих душ. Ланцюг, що проростав із нього, вовк затис у зубах і час від часу смикав, немов намагався протистояти непомітному для сторонніх натиску. Він коротко рикнув на Терезу й помчав довкола безумців, із вправністю досвідченого вівчарського собаки збивав їх у череду, тицяючись чолом у стегна та негайно відскакуючи… Гарклівський вовкулака глухо рикав, і Марта не знала: лякає він безумців чи просто біль від натягнутого ланцюга вириває з вовчої горлянки цю хрипку данину нестерпному болю.

Із пульсуючої хмари, що огорнула бойовище, до половини виповз слизуватий хробак — він зібрався йти до воріт, але поряд із ним мигнув драгунський палаш, розтинаючи кільчасте тіло надвоє, натроє… Частини хробака судомно звивалися, розповзалися в різні боки, на одну з них з розгону налетів Сивий, рвонув іклами, випустивши на мить свій ланцюг — решта обрубків сіпнулися й спалахнули чорним полум’ям, коли у вируючих хмарах лупи зметнулися агатові чотки абата.

Ланцюг Сивого раптом перекрутився, охопивши горло вовкулаки, і замість рику пролунало відчайдушне скиглення. Марта вже ладна була кинутися до Сивого, кинувши ворота напризволяще; те ж саме, здавалося, збиралася зробити й Тереза, але їй заважали безумці, котрі збилися в купу та рушили нарешті до виходу й заступили дорогу краківській купчисі. Коли чиясь рука лягла Марті на плече й зупинила її, а жінка не відразу зміркувала, що ніяких рук поруч із нею немає і бути не може, тож якийсь час тупо дивилася на обпалене передпліччя, що проступило прямо з повітря.

Вона ніколи не бачила власної появи в чужій душі; тому не знала, на що це схоже.

Пальці на її плечі стислися, Марта хитнулась, але втрималася на ногах, а чужа рука висунулася з нічого, витягаючи за собою плече, шию, змазаний горіховою олією торс і скуйовджену голову…

— Матінко рідна! — приголомшено сказав Мардула, дивлячися повз жінку на рівнину.

Зовсім недавно юний розбійник утік із дому, виламавши віконницю та відчинивши зовнішній засув — пильна Янтося, не дуже довіряючи синівському безсиллю, старанно замкнула його перед тим, як податися до Баганти. Вона мала намір переночувати у баби. Поява Михала остаточно доконала Мардулу: втрата усвідомлення власної винятковості була для нього, немов гострий ніж, а тут ще й рятівник-воєвода стояв біля його постелі, неначе старший брат, якого в Мардули ніколи не було, і розбійникові було невимовно важко вдавати, що спить.

Ближче до полуночі, не витримавши терзань, він вирішив піти на цвинтар — бо що ж виходить, справжні Самуїлові діти сидять над батьковою могилою, а він, Мардула, який вважав себе щирим захисником покійного баци, валяється тут на простирадлах! — тож ніякі засуви не змогли зупинити юнака, ніякий біль від опіків не став йому на заваді.

Мардула й сам достоту не знав, що скаже Самуїловим годованцям, коли побачить їх, але тільки-но перед його поглядом постали четверо Івоничів, які вчепилися у франта із запльованим жмутиком волосся на підборідді… Усі думки враз вилетіли з розбійницької голови, він кинувся в бійку і, роздираючи підсохлу кірку на обпечених руках, ухопив Півняче Перо за горло.

Наука Самуїла-баци збурилася в Мардулі киплячим варивом — і за мить розбійник уже стояв поруч із Мартою та дивився на те, що діється всередині Великого Здрайці.

— Ой мамо… — дзвінким голосом знову вигукнув розбійник і стрімголов кинувся до Сивого. Яким чуттям він збагнув, що цього кремезного вовкуна треба рятувати, а не дубасити, скажімо, каменем по голові — це так і залишилося для Марти загадкою, але спритні пальці Мардули миттєво розплутали ланцюг, і обидва вони, вовкулака та розбійник, помчали навколо гурту безумців і погнали їх на Марту.

Коли найближча продана душа опинилася біля Марти, жінка підтягла її до себе — це виявилася літня дама з бородавчастим обличчям — і штовхнула у ворота. Дама загаялася, Марта схопила ланцюг, що проріс із крижів нещасної і, не тямлячи, що робить, ударила ланцюгом об коліно, як товстим ціпком… А потім ще довго дивилася на розірвану прив’язь та на свої закривавлені долоні.

На понівеченому обличчі дами з’явилося щось схоже на людський вираз, вона похитнулася, штовхнула плечем стулку воріт і раптом кинулася у відкритий отвір, як мати кидається в палаючий будинок по дитину, котре гине.

Марта проводжала її поглядом, аж поки та зникла, і повернулася до наступного, зовсім ще хлопчика з бордовою родимою плямою через усю праву щоку.

Вона рвала ланцюги, слизькі кільця виривалися з липких від крові долонь, жінка вже не знала, що тріщить: кайдани, що рвуться, чи її власні сухожилля; ворота поглинали визволених одного за одним, різкі вигуки Мардули зливалися з лютим гирканням Сивого, від куряви над місцем битви зі Стражами чулися лайка трьома мовами упереміш із латинню, і ревище, дике, надривне, нескінченне ревище над рівниною…

5

Його превелебність єпископ Гембицький не любив та й не вмів квапитися. Про намір дітей старого Самуїла разом із тинецьким настоятелем провести ніч на батьківській могилі, він знав заздалегідь; утім, таємниці з цього ніхто не робив. Тільки-но всі четверо вирушили на цвинтар, єпископові доповіли про це, ледве