Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон - Страница 4

Джош гарчав, вищиряв страшну пащу й тяг Марту вперед.

— Це циган, — заспокійливо кинула жінка псові. — Конокрад. Ти ж ніколи не зв’язувався з конокрадами, Мовчальнику! Та що ти, справді, адже посічуть сокирами — і його, і нас із тобою!

Пес не чув.

— Не візьму я їх, Джоше, — мало не плакала Марта, із останніх сил стримуючи пса. — Сам знаєш, надірвалася я з тобою, багато не зможу… і втомилася з дороги. З княжичем — то так собі, розвага була, як тобі в сільського дурня яблуко з воза взяти… та постривай же! Біс із тобою, Джоше…

— На останніх словах Марта поквапно затулила рота, нашвидку озирнулася навсібіч і, відпустивши собаку, пішла до гурту й конокрада.

Джош нечутно ступав слідом.

— За що хлопця губите, добрі люди? — запитала Марта й підступила до пораненого.

— Коня взяв, падлюка! — одказав владним голосом той, в якому відразу можна було впізнати сільського війта. — Я вже думав — усе, пропав жеребець, відведуть у Сілезію чи за Дунай і пиши пропало… А бач, не встигли відвести, плем’я єгипетське!

— Не підходь! — безнадійно скрикнуло циганча. — Ай, не підходь, життя позбавлю!

Марта простягнула руку й легко доторкнулася до передпліччя пораненого, трохи вище нашвидкуруч замотаного ганчіркою порізу. Чоловік стрепенувся, хоча поріз був дріб’язковий, і навіть якби Марта зачепила його — болю особливого не завдала б, потім часто закліпав, немов йому в око потрапила смітинка, потрусив патлатою головою і здивовано вирячився на своїх супутників.

— Агов, мужики! — гукнув він. — Стривайте! А за що ми цигана цього карати зібралися?!

Найближчий власник сокири — кремезний похмурий бородань — повернувся й виразно постукав себе обухом по лобі. Правда, лоб у нього навіть на перший погляд був такий, що можна було стукнути й сильніше — якщо сокири не шкода.

— З глузду з’їхав, Саблику?! Він же коня в тебе взяв!

— Невже?!

— Ну так! Твого гнідого! Та ти що, осліп — он же твій жеребець стоїть!

— Це не мій жеребець! — упевнено мовив поранений Саблик.

— Не твій?

— Не мій. У мене зроду гнідих не водилося.

— Та ти ж сам кричав, коли ми до Джерела під’їхали: тримайте, браття, конокрада чортового, вражу силу! От я й примітив — начебто знайомий гнідий під циганом гарцює! Ще зрадів — бачу, спішився кучерявий, коня напуває, а то пішов би верхів’ям!..

— Не мій кінь, — Саблик відвернувся й знову взявся перев’язувати постраждалу руку, спритно допомагаючи здоровій руці зубами. — Зроду не водилося в мене гнідих. Не люблю.

— Тоді за що ми до цигана сікаємося?!

— Не знаю. Може, він у твоє цебро плюнув.

Бородань засунув сокиру за пояс і перевальцем підійшов до Саблика. Постояв, дивлячись на нього з явним бажанням дати тому у вухо, потім гучно висякався Сабликові під ноги й рушив до колодязя.

Інші, знизуючи плечима, потягнулися за ним.

Марта провела їх утомленим поглядом і повернулася до циганчати.

— Не підходь, — циганчук підсунув їй до обличчя ніж, ледь не порізавши губу, і щільніше притиснувся спиною до яблуні. — Уб’ю!

Марта не озвалася.

— Не підходь! — ще раз зойкнув хлопчина, заплакав і сів на землю.

Джош облизав циганчаті мокрі щоки та ліг поруч, покусуючи стебельця трави.

— Тікав би ти звідси, — Марта витирала з лоба піт і зрозуміла, що злякалася, — шалено, смертельно злякалася, просто раніше не встигла це помітити, а коли помітила, то не пустила в серце.

Якби Джош-навіженець кинувся на мужиків, ліг би під сокирами через дурість свою невгамовну…

— Друц, — замурмотало циганча, втупившись у землю. — Мене звуть Друц!.. Я для тебе, пані, я за тебе… Наш табір у Сілезію три дні тому пішов, там ярмарок знатний, а я не встиг!.. Затримався тут… Хочеш, пані, вийми мою душу, топчи її, дави каблуками — дякуватиму тобі, у ніжки поклонюся! Хочеш?!

Золота сережка в його лівому вусі гойдалася, граючи сонячними зайчиками.

— Дурень ти, Друце-конокраде, — зморено відгукнулася Марта, здригнувшись при словах Друца про душу. — Стрибай-но ліпше в сідло та поганяй до своїх у Сілезію. Опам’ятаються мужики — ні я, ні Господь Бог тебе від їхніх сокир не врятує. Зрозумів? А гнідого твого Бовуром звати — затям, бо на інше ім’я він не відгукнеться. І не треба на мене видивлятися, роззявивши рота, я тобі не ікона Божої Матері… Ну, скачи!

…Дідок-мірошник, що так і не випряг волів зі свого воза, стояв край дороги та спостерігав за всім зоддалік. Коли за циганом Друцем запуріло, як той помчав, прилипнувши до спини краденого жеребця, мірошник похитав головою і замислено відкопилив нижню губу.

— А це часом не та жінка, про яку вчора вночі нам Півняче Перо казав? — запитав він у самого себе.

І сам собі відповів:

— Може, й та. Але ж поспішати все одно не треба…

— Яка жінка? — поцікавився його могутній син, поглядаючи на припалого до цебра одновухого пса.

— А та, що в чорта куплену душу з-під носа вкрала. Як циган коня з чужої стайні.

Мірошник ще раз похитав головою, усміхнувся тихою нехитрою посмішкою і повторив:

— Але ж поспішати все одно не треба…

5

Стіни тинецького монастиря, складені з ретельно підігнаних одна до одної брил тесаного каменю, вирасли перед Мартою і Джошем як з-під землі. Щойно тільки ще був ліс, стежина кривуляла між замисленими в’язами й древніми дубами, що не дозволяли бачити нічого далі найближчих стовбурів — і раптом ліс якось відразу скінчився, немов обрізаний велетенським ножем, а над головами вже нависали стрімкі монастирські стіни, що більше скидалися на фортечні. Тинецький монастир у смутні часи й справді частенько служив фортецею, причому стіни, на які зараз із щирим благоговінням дивилися Марта і Джош, жодного разу не були подолані ворогом. Чи то Господь оберігав святих батьків і мирян, які ховалися за ними, чи то закутаний у камінь оплот віри просто виявився не до снаги нападникам. Утім, одне одному не перешкода, і навіть навпаки…

Зблизька, коли подорожани опинилися перед масивними, окутими залізом ворітьми монастиря, відчуття величезної маси суворого каменю, що давить на плечі, тільки підсилилося. І, намагаючись розвіяти це гнітюче, підсилене тишею, що панувала навколо, враження, Марта рішуче й голосно тричі вдарила у ворота причепленим знадвору чавунним кільцем.

Якийсь час нічого не відбувалося. Потім по той бік воріт почулися неспішні кроки. Вони наближалися, і ось у лівій стулці з рипінням відчинилося невелике віконечко. За мить у ньому з’явилася гостроноса фізіономія ченця-воротаря, що свердлив Марту підозрілим поглядом.

— Хто така? — непривітно запитав чернець. — По що прийшла?

— Марта Івонич я, сестра ігумена вашого, — скромно опустила очі Марта. — Радитися прийшла до святого батька, брата мого в миру.

— Сестра? — у рипучому голосі ченця чулася підозра, ладна перейти у впевненість. — Щось не пригадаю я, щоб в абата Яна сестри водилися!

— А ти його самого запитай, отче, — лагідно всміхнулася Марта, провела долонею по гладенькому дереву воріт і ніби випадково зачепила при цьому довгий чернечий ніс, що стирчав з віконця.

Воротар відсахнувся, хотів був вилаятися, але раптом закляк на місці, немов прагнув щось пригадати. Так і не згадавши, приречено махнув рукою і почав витягати з петель важкий засув.

— Заходь, сестро, — винувато пробурмотав він і впустив Марту, слідом за якою шмигнув одновухий пес. — Для тих, хто просить у нас ради й розради, двері наші завжди відкриті. Зараз піду, доповім вітцеві-ігумену…

6

Мирян, котрі приходили до нього, ігумен Тинецького монастиря ксьондз Ян Івонич волів приймати не в сповідальні й не в абатських покоях, а у вузькій келії, де, крім твердої лежанки, грубої дерев’яної лави та низького столу з нефарбованих дубових дощок, нічого не було.

За винятком розп’яття на стіні, певна річ.

Тут отець Ян молився на самоті, тут-таки вислуховував сповіді родовитих шляхтичів і шляхтянок, що претендують на особливу увагу абата, відпускав гріхи, давав поради, після яких багато хто йшов з полегшенням на серці, а дехто невдовзі навіть приймав постриг. Знали б ці люди, ЩО насправді відбувалося в ту невловиму мить, коли тягар гріхів спадав з їхньої душі, або коли важливе рішення, яке ще хвилину тому збурювало безліч сумнівів, раптом виявлялося простим і єдино можливим! Але люди йшли з монастиря, абат залишався, і все велося своїм штибом.