Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон - Страница 30

Не підводячись, мрець перехопив ніж другою рукою, стиснув козулин копиток, що правив за руків’я, й одним ударом, немов кабана колов, усадив смужку сталі вусаневі під барлак.

І лише потім звівся на рівні.

2

Тим чотирьом, котрі зараз рубалися з шаленим Райцежем, було не до ожилого підмайстра та заколотого вусаня. Тут би самим уціліти… Агов, хто там, стріляйте в пана воєводу!.. Ну, стріляйте вже, жаб’ячі холопи!.. Найрозсудливіший із верхівців, який усе ще не квапився спішуватися та встрявати в сутичку, рвонув через плече стару рушницю, звів курок, приклався до дубового ложа — гримнуло, запахло димом, кулею відірвало мочку вуха в пахолка-невдахи, який щойно нарядився боком на Михалів нещадний палаш, і на друзки розтрощила дошку від цвинтарної огорожі.

Мрець порівнявся зі стрільцем — ішов підмайстер по-пташиному, підстрибом і навіщось тримав за зап’ясток вусаня та волочив обм’якле тіло по траві, - а вільною рукою зачепив його за чобіт. Пахолок Лентовського, не дивлячись, відмахнувся, приклад ковзнув по обличчю мертвого, здер клапоть сірої шкіри; але хватка не послабшала — і ось ривок, ще один… Пахолок нестямно закричав, побачивши, ХТО його тягне, важкий приклад устиг ще раз-другй вдарити байдужого мерця, після чого стрілець мов лантух упав на землю, заборсався, зайшовся криком, мірошників підмайстер гепнувся зверху — він так і не відпустив вусаня…

Два мертвих тіла так і лежали непорушно — вусань із ножем у горлі та стрілець зі зламаним карком, — а третє знову почало підводитися.

Світські дали Михалові спокій, і тепер усі (крім тяжкопораненого з розпоротим боком) із жахом дивилися на те, що діється. Утім, Марта теж ледве стримувалася, аби не дати підступаючому божевіллю опанувати розум, а ксьондз Ян закляк, не встигнувши навіть почати хресного знамення. Тільки мірошник не виказував особливого переляку — старий Стах дрібненько тупцював, похрюкував собі під ніс, лисина його вмить заблищала намистинками поту, носик потішно зморщився… І з цвинтаря долинув глухий багатоголосий стогін.

Ворушилися запалі могили, хнябилися хрести, кощаві руки страшними погонами проростали з пухкої землі, пальці, немов дощові хробаки, безглуздо ворушилися й хапали сире повітря, от уже й оброслі цвілим волоссям черепи виткнулися назовні, блискаючи вогненними проваллями очниць; стогін підсилювався, відлунням метався в тумані, до нього долучалися гучні скрикування, як буває на похороні, коли добровільні плачниці страдно побиваються над відкритою домовиною…

Як вони тікали! Як помчали геть, як терзали знавіснілих коней — оті, що не вірять ні в Бога, ні в чорта — вірні пахолки грізного князя Лентовського, кожний з яких здатен був насадити на рожен живе ягня й реготати, слухаючи дитячий вереск нещасного, підвішеного над палаючим багаттям! Як летіли вони, боячись навіть озирнутися, побачити ще раз, відчути на собі мертву хватку неможливого — о небо, як же вони тікали від Сокириного цвинтаря!

Геть!

Мерщій звідси!

Мерщій!..

— Господи, змилуйся! — нарешті зміг прошепотіти отець Ян. Здавалося, він геть-чисто забув усіляку латину і вкарбував у себе хресне знамення з такою ревністю, немов збирався навіки затямити його власною плоттю.

«Амінь», — відгукнулася тиша.

Мовчить цвинтар, непорушні могильні горбки, стоять, як і колись, старі й нові хрести, а позаду Михаля, який знову притулився спиною до огорожі, не відбувається анічогісінько.

Привиділося?!

Лежить горілиць, розкинувши важкі руки, Стахів підмайстер, грузько навалившись на стрільця з вусанем; трохи віддалік валяється пахолок, чиє життя щойно спливло до останньої

краплі з розсіченого боку — ні, виходить, не привиділося, виходить, було…

Мірошник Стах, незграбно ступаючи, підійшов до трупів, довго дивився на них, потім нахилився і з моторошною ніжністю погладив пелехату чуприну посмертного вбивці.

— Не знав я, Стасе, — прошептав чаклун. — Не знав, що ти потай від мене душу Півнячому Перу продав… Не я тебе підводив, а він!.. Що ж ти раніше мовчав, Стасе?!

— Базікало! — страшенно заверещали від тарантаса, і ніхто, у тому числі й мірошник, не збагнув одразу, що верещить Півняче Перо. — Сокира щербатий! Яку душу?! Кому продав?! Що ти мелеш, пень старий?! Чи ж тобі не знати, що впродовж першої дев’ятиденки після смерті покійних добром не підводять?! Не знав він, валах, тварюка вихолощена! Не знав!

Великий Здрайця був зараз жахливий і жалюгідний водночас. Нічого не зосталося від колишнього насмішника й чепуруна, знаменитого берета було безжалісно зім’ято й кинуто під ноги, еспаньйолка настовбурчилася та намокла від слини, що бризкала навсібіч, обличчя спотворила гримаса нестями, ніби Півняче Перо тепер шалено шкодував за чимось і розумів, що втраченого не повернути, — не повернути нізащо у світі…

— Глянь-но на нього, чаклуне паршивий! На його мармизу!

Марта зненацька для себе самої відхилилася від тарантаса й рушила до мірошника, який завмер над мертвими. Коли підійшла, то змусила себе опустити погляд і покліпала, аби струсити сльози, бо вони застеляли зір, і тільки тепер зрозуміла, що мав на увазі Великий Здрайця, коли казав про мармизи.

У підмайстра було два обличчя. Марта не знала, яке з них справжнє, оскільки не дуже й добре придивилася до Стаса за його життя — де там було, за ті лічені хвилини! — але їх було саме два, і крізь перше, заклякле в смертельних муках, непевно проступало друге: спустошено-щасливе, із тонкими, майже прозорими рисами, немов спливало з річкової глибини, пробиваючись крізь відображення берега та покручених верб на кручі.

Такі обличчя бувають у померлих каторжників. Усе, скінчилася непосильна праця, що здавалася нескінченною, і тепер твердо відомо, що гірше вже не буде ніколи.

Великий Здрайця на цю мить похапцем кидав у тарантас скатерку, горщики, фляги; кобила квапливо доїдала з рептуха обрік, розуміючи, що найближчим часом, із усього видно, жувати їй не доведеться.

— Душу змарнував, — бурмотав Півняче Перо собі під ніс, похлинаючись жадібністю і слиною. — Душу, душеньку, викуп мій, калиточку!.. ох і дурень, дурень пекельний… Не піймаєш тепер — дудки, визволилася, обірвала повідець, на друге коло пішла, шукай вітра в полі! Ох дурень… Будь ти проклята, бабо, на віки вічні! Обікрала, геть чисто обікрала, спершу силоміць поцупила, потім жалістю взяла, зламала калиточку — а я, чи ж я не знав, що муки визволяють, що небезпечно незахололих мертв’яків силоміць підводити?! Знав?! Знав… Ох дурень, баран безтямний…

Ліщинова тростина дивовижно подовжилася й уперіщила конячину по кощавій спині.

3

Тарантас Великого Здрайці вихилясами котився через луг, і вже давно мав би щезнути в тумані, але чомусь ніяк не щезав: тремтлива габа злякано розступалася перед тим, чиє ім’я ліпше зайвий раз не згадувати, але не квапилася зімкнутись за ним. Тарантас немов би йшов у довгий і вузький коридор із примарними мрячними стінами, що веде, здавалося, у саме Пекло…

Але до Пекла було все-таки далеченько. Та й не збирався туди Півняче Перо, отож тарантас нарешті подаленів, мрячний коридор помалу сховався за пеленою, а люди, які дивилися вслід тарантасові, здригнулися й скинули пута заціпеніння.

— Ет, знав же, що не можна зі Здрайцею зв’язуватися! — гірко зітхнув мірошник. — Тепер, передчуваю, недовго нам усім ряст топтати залишилося…

— Це чому ж? — ледь звів брову абат Ян.

— Та не вам! — огризнувся мірошник. — Вам-то що?! Поїдете, та й тільки вас бачили! А нам куди з млина податися? Приїдуть, невдовзі приїдуть… Попалять, порубають, і знахарство моє не допоможе!

— Я не маю на тебе серця, старий, — напрочуд лагідно промовив настоятель.

— Ви, може, й не маєте, святий отче, — пробурчав Стах. — І на тому спасибі, коли не дурите. Бог дасть, не нашлете сюди нікого. А от Лентовські — вони не пробачать! Коли б то весь їхній зміїний рід… — Сокира не договорив, люто сплюнув та повернувся до вцілілого підмайстра. — Піди-но, Мешку, до млина по заступ! Стаса поховати треба. Щоб усе по-людськи було…