Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон - Страница 18

Прозорий, як весняне небо, погляд старого став більш-менш осмисленим, сам мірошник задихав рівніше й схопився за край воза — видно, ноги відмовлялися тримати зношене тіло.

— А-а, дочко… Бог тебе послав, не інакше! Брата мого палять, молодшенького, кажуть — чаклун, нечистому продався… Може, чула? — Стах, теж мукомол, як і я! Бугаєцький війт із сухосадським змовилися, людей намовили, а люди в нас добра не пам’ятають, їм що мірошник, то й чаклун! Сім десятків років на одному місці — і все було добре, а на сімдесят першому загомоніли: і корови в Бугайцях погано дояться, і дівчина минулого року в річці біля млина втопилася, а тіло не знайшли, і вовки знахабніли, серед білого дня худобу ріжуть, учора ж знову змія бачили в небі, кружляв надвечір над млином… не інакше, як сам Харнась-нероба це бачив, коли з корчми додому повз! Дочко, рідна, ти на коні — лети в обитель, ублагай когось зі святих отців у Бугайці їхати! Нехай святим судом судять, праведним, нехай не дадуть пропасти безневинній душі…

Абат Ян вибрався з візка і підійшов до розхвильованого мірошника. Старий підсліпувато мружився, а далі, упізнавши тинецького ігумена, кинувся тому в ноги і втретє взявся переказувати трагічну історію свого брата, звинуваченого в чаклунстві та у зв’язках із Сатаною. Короткими й точними запитаннями абат не давав мірошникові збитися на манівці, навертав його до головних подій — інакше довелося б вислухати весь життєпис Бугайців од гулящої жінки нинішнього війта до вічно п’яного Харнася-нероби. Та ось він нарешті повернувся до Марти і Михала.

— Це тобі не Відень, — розвів руками, завваживши, як Марта закусила губу. — Забула, мабуть, як воно в наших місцях? Бачу, забула… Михале, ви їдьте лісом навпростець, там дорога вторована, не тільки верхи, а й на кареті шестірнею можна проїхати. А я в ці Бугайці поверну… бо ж спалять діда — і не перехрестяться!

— Спалять, — личко мірошникові зморщилося як печене яблуко з очей потекли скупі старечі сльози, — ой, спалять…

— То, може, разом поїдемо? — заговорив був воєвода Райцеж, але абат Ян заперечно похитав головою.

— Не треба, Михалеку. Ні до чого. Я — священик, мене вони послухають, а ти запальний у нас, з’явишся в Бугайці з гайдуком та Мартою, підеш упоперек, почнеш палашем махати, а мужики за сокири схопляться… Тут не Відень і навіть не твій Виснич, де холопи спину вирівнювати розучилися! До того ж, якщо ти потрібен Мардулі-разбійникові — у тутешніх селах чутки гучно лунають, завтра Мардулі донесуть, де ти та що ти!.. Коротше, їдьте лісом, до вечора дістанетеся до корчми Габершляга — там і ночуватимете. Чекайте мене в корчмі до завтрашнього полудня. Гадаю, що встигну… Що ж, брате Ігнатію, — in nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti! [7]

— Amen [8], - негайно відгукнувся квестор і зістрибнув на землю.

…Коли колеса візка спільними зусиллями Михала й квестора Ігнатія було витягнуто з піску, підбадьорений присутністю абата Яна мірошник видерся на передок, прицмокнув на кобилу — і віз мало-помалу покотився у зворотному напрямку.

Слідом за ним рушив візок ігумена тинецького монастиря, абата Яна Івонича.

Марта й Михал перезирнулися й повернули в ліс. Дорогу до корчми Габершляга воєвода Райцеж непогано знав, турбуватися за Яна пан Михал не бачив особливих причин — скривдити духовну особу, та ще й таку відому в тутешніх місцях, не насмілився б ніхто — але Михал раз у раз ловив себе на тім, що озирається та пильно вдивляється в хащі обабіч дороги, немов сподіваючись щось видивитися серед безладдя стовбурів і чагарнику.

Щось дуже важливе.

Одновухий Джош, сам того не помічаючи, тулився до вершників і нервово нюхав повітря.

Пахло бідою.

3

Віз мірошника їхав тепер попереду абатського візка, як і належить возу, — він неквапливо, зі скрипом перевалювався на вибоях з боку на бік. Вузька дорога, що якось непомітно повернула в ліс, остаточно заблукала в ньому, кривуляла, роздвоювалася, розпадалася, кілька разів мірошник звертав то праворуч, то ліворуч, і квестор Ігнатій незабаром із тривогою побачив, що не тямить, як вертатися назад. Отже, якби щось трапилося з дідом — блукали б вони з отцем ігуменом довколішними хащами як не до кінця століття, то вже кілька днів напевне!

Певна річ, нічого страшного тут не було: ось доповзуть вони до тих клятих Бугайців, розбереться отець Ян, що там накоїв мірошників брат (мабуть, такий самий вредний старий шкарбун; і нехай би палили, мабуть, є за що!), а від Бугайців вій, або ще хтось покаже, куди їхати…

Так-то воно так, але на душі у квестора все одно клопіт серце крає. Тим більше, що у своїх мандрівках виходив він не лише околиці Тиньця, а й ціле Опілля з Косцельцем уздовж і впоперек, а тому незнайома дорога була для нього чимось дивним і підозрілим, немов цнотлива удовичка. І коли попереду замість сподіваних Бугайців показався зовсім незнайомий млин із притуленими до нього старими хлівцями, коморами і ще якимись будівлями, квестор Ігнатій не витримав.

— Егов, мірошнику, а де ж твої Бугайці? Куди це ти нас затяг, бородатий?

Абат Ян осудливо скосив око на свого візника, але промовчав.

— До мого млина, — нітрохи не збентежився старий, обернувся та по-дитячому широко всміхнувся. — Дорога на Бугайці якраз через мій млин і пролягає. А якщо ти, святий отче, тутешні стежини ліпше мене знаєш — їдь наперед і веди нас як пастир…

Брат Ігнатій не знайшов, що відповісти, — але коли старий доїхав до своєї хати, що ховалася за млином, і зупинив віз, повністю перегородивши ним дорогу, квесторові підозри повернулися знову. Однак поставити таке слушне запитання знахабнілому мірошникові не дав йому абат Ян.

Отець-ігумен напрочуд жваво зістрибнув із візка й умить опинився біля діда.

— Що це означає, старий? — жорстко спитав він. — Чи ти обдурити мене вирішив? Де твій брат, де Бугайці?

— Не тільки вирішив, а й обдурив, мій отче, — не змигнувши оком, зізнався мірошник. — Бугайці, звісна річ, на місці, де їм і належить, а брат мій помер від лихоманки ще позаминулої зими, отож палити його немає ніякої потреби.

— Ах ти!.. — задихнувся від обурення брат Ігнатій, але лаятися брутальними словами в присутності абата не зважився. — Та ти хоч розумієш, із ким розмовляєш? Святого вітця дурити — і мене теж, між іншим, людини Божої! — такого тобі Господь довіку не простить! Горіти тобі в пеклі, старий пень, розпечені пательні язиком брехливим лизати…

— Угамуйся, брате Ігнатію, — отець Ян вимовив це неголосно, але так, що товстий квестор затнувся і вмить прикусив язика.

— Може, й так, — погодився тим часом мірошник, чухаючи клоччасту сиву борідку, — може, й справді горіти мені в пекельному вогні… на все воля Божа.

— Про те не тобі судити, — урвав балакучого старого абат Ян, — і навіть не мені. А тепер кажи: навіщо я тобі потрібен? Раз обманом привів мене сюди — виходить, є привід. Говори!

— Виходить, є, - охоче підтвердив мірошник. — Стахом звуть мене, святий отче. Стах Сокира, із Гарклівських Сокир. Чули чи ні?

— Точно, що Сокира, — пробурчав на візку брат Ігнатій, але ні абат, ні мірошник не звернули на нього уваги.

— А розмова в нас довга буде — тому давайте ліпше, святий отче, до хати підемо, на лаві сядемо, а квестор ваш нехай поки коней розпряже.

— Немає в мене часу, мірошнику Сташе, із тобою на лавах висиджувати! — перебив його абат, і квестор згідно закивав з візка, усім своїм виглядом показуючи, що цілком підтримує вітця-ігумена. — Розвертай, брате Ігнатій, поїхали звідси!

Брат Ігнатій вельми охоче взявся виконувати вказівку абата, і хоча розвернутися на вузькій дорозі було дуже непросто, це йому зрештою вдалося.

— Ні, то й ні, - якось аж занадто легко погодився старий Сокира. — Їдьте, святий отче. У мене часу доста…

І не озираючись пішов до хати.

Коли, добряче поблукавши отими лісовим стежками, що розбігалися врізнобіч, абатський візок утретє звернув до того ж самого млина, брат Ігнатій не витримав таки й міцно вилаявся, і отець-ігумен нічого на це не сказав. Зате сказав квестор; багато чого сказав, а наостанок своєї довгої й відчутно мирської промови обернувся до абата й стиха прорік: