Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон - Страница 12

Оглушливе ревіння потрясло Всесвіт — немов кричало саме пекло, яке вивертали навиворіт. Нелюдський зойк нелюдського болю навалювався з усіх боків, давив, туманив свідомість, застеляв очі кривавою завісою. Марта, оглухла та осліпла від цього крику та від своєї дивовижної ноші, уже не мала сил підвестися, тож вона поповзла, як повзе кішка з перебитим хребтом, чіпляючись за пожухлу траву, — туди, куди вів її інстинкт, виплеканий строгим батьком Самуїлом, додому, до себе, бо Джош був усе-таки з нею, вона не віддала його Великому Здрайці зі скрадливим голосом та жадібними пальцями, не віддала, а отже, тепер усе буде…

Ні.

Не буде.

Тягар чужої душі все-таки був їй не до снаги. Марта вже майже добралася до власного тіла, наполовину втягшися в нього, як черепаха в панцир, несподівано відчула зовсім поруч щось живе, тепле, воно скиглило, прагло їй допомогти — але невидима пуповина між нею та Мовчуном обірвалася; непритомніючи, Марта з останніх сил потяглася до щирого живого тепла й відчула, як Мовчунова душа розриває її та йде геть, падає в цей теплий колодязь, що гостинно промениться лагідним добрим світлом…

Вона ніколи не народжувала.

Тому не знала, на що це схоже.

Здається, вона отямилася майже відразу. Тіло боліло, наче Марта справді тягла на собі Джоша, у роті відчувався солонуватий присмак крові з прокушеної губи. У кутку хтось хрипко стогнав, видно, теж приходив до тями.

«Джош?!» — надія спалахнула й згасла. Тіло Джозефа Воложа лежало поряд, мертве, заклякле й порожнє. А в кутку… у кутку приходив до тями Великий Здрайця! Свічка немилосердно чадила, але морок трохи розтанув, і стало видно силует худого чоловіка: він стояв навколішках і витирав обличчя своїм беретом. Марта насилу примусила себе встати, похитнулася, непевно ступила до дверей. Щось вологе м’яко тицьнулося їй у руку, Марта ледь не скрикнула, але відразу збагнула, що то — собачий ніс. Вона машинально нагнулася, щоб попестити пса по голові, побачила, як судомно стискається горло Одновухого, як болісно клекоче його паща, ніби пес хоче заговорити, хоче, але не може… лапи його розповзалися, як у щойно народженого щеняти, — і божевільний здогад холодним лезом прохромив Мартину душу.

— Джоше, за мною! Ходімо! — коротко наказала вона й на ватяних ногах пішла-побігла до коня, що мирно пасся на луці. Треба було поспішати, поки Великий Здрайця не отямився остаточно. Схоже, ТАМ йому теж добряче дісталося.

Услід жінці та собаці летів стогін упереміш із захопленими прокльонами.

10

Вони залишили Відень на світанку, потайки, як злодії. Та вони, власне, злодіями й були. Марта не знала, куди вони вирушили, але якийсь інстинкт погнав її на північний схід, через рівнини Словаччини, угорський Ліптов і далі — уздовж лівого рукава Чорного Дунайця до Нижніх Татрів.

Думка дістатися до тинецького монастиря, де абатом був її брат Ян, з’явилася пізніше. Це давало хоч якусь примарну надію сховатися від Великого Здрайці і його прислужників — а в тому, що Здрайця налаштує погоню, Марта ні на мить не сумнівалася.

Вони ночували по заїжджих дворах та в придорожніх харчевнях (якась копійка в Марти з собою була), а коли — то й просто в копицях сіна чи в занедбаних хатинках, і, зоставшись сам на сам, Марта розповідала чотириногому Джошеві-Мовчуну, хто вона така насправді і що сталося з ним.

І Джош уважно слухав, поклавши голову на Мартині коліна та дивлячись на неї карими очима Одновухого. Іноді він лапою незграбно виводив прямо на землі одне-два слова — і Марта потім довго посміхалась уві сні, перебираючи ці слова, як жебрак перебирає свій убогий скарб. То були хвилини їхнього гіркого щастя, коли на час відступала згадка про те, що Мартине життя враз поламалося і що за ними назирці йдуть слуги Великого Здрайці, тож невідомо, чим закінчиться завтрашній день.

Вони звикали. Джош звикав швидше, і це теж породжувало певні клопоти. Причина крилася в тім, що Мовчун і раніше не був надто цнотливий, а тепер, схоже, успадкував по-справжньому пеську вдачу Одновухого, у чиїм тілі віднині перебував. Бездомні суки його не цікавили, він почував себе людиною, причому, людиною закоханою, і Марті дедалі важче ставало противитися напівжартівливим домаганням свого чотириногого коханця, усміхатися, відштовхуючи пса, що нахабно лізе під одяг… Але одного разу вона не відштовхнуло його. І — нічого, навіть більше ніж нічого. Тільки Марті ще якийсь час було ніяково, але це швидко минуло. А Джош був усе тим же веселим злодієм, і якось показав Марті украдений в одного відвідувача харчевні важкий гаманець. Як він умудрився це зробити своїми лапами, зосталося загадкою, тож Марта, не стримавшись, тільки розреготалася. Ну а гроші з краденого гаманця їм дуже навіть стали в пригоді — ті, що їх прихопила із собою Марта, ось-ось мали скінчитися.

Загалом, Джозеф Волож і в собачому тілі залишався колишнім, чого не можна було сказати про Марту. Марта надірвалася, рятуючи Джоша, і вона це знала. Тепер жінка просто боялася витягати з чужої душі щось істотне — рана всередині в неї не гоїлася, перетворюючись на сверблячий свищ, тож будь-який «щиросердний» тягар завдавав їй нестерпного болю.

Зате Марта відкрила в собі нову здатність. Тепер вона могла підкидати украдене в одних людей іншим. Воно ніби випадало крізь діру, що утворилася десь глибоко всередині — і Марта швидко навчилася користуватися випадковим цим умінням, підкидаючи зайве тим, кому хотіла. Це було нове, незвичайне, батько Самуїл ніколи не розповідав їй про щось подібне — і це відкривало можливості, про які Марта раніше навіть не здогадувалася. Вона й тепер це не достоту розуміла, що їй робити зі своїм новим даром, і вдавалася до нього лише вряди-годи…

Вони прямували до тинецького монастиря.

Слуги Великого Здрайці незримо йшли слідом за ними.

Розділ третій

1

Скорботний Христос із настінного розп’яття дивився на Марту, коли вона замокла. Жінка боялася підвести очі — їй здавалося, що в Божому погляді вона прочитає осуд і нещадний вирок.

Абат Ян підвівся, пройшовся по келії, похмуро киваючи в такт ходьбі. Обличчя його змарніло, стемніло й анітрохи не було схоже на той піднесений образ, який звикли бачити прочани тинецького монастиря. Кепсько було абатові, дуже кепсько, і не тільки тому, що тепер він розривався між святим батьком Яном та Яносиком із Шафляр, старшим із непутящих дітей Самуїла-баци.

— Учора на світанку Михал приїжджав, — не до ладу зронив абат, перебираючи агатову вервицю, що висіла в нього на поясі.

— Михалек? — мляво перепитала змучена Марта, не розуміючи, яке відношення до повіданого нею має приїзд у монастир Михала, їхнього четвертого брата, молодшого за Яна та осілої в Кракові Терези, але старшого за Марту.

От уже за кого не доводилося ніколи турбуватися, то це за Михалека, — він був здатен постояти за себе краще од будь-якого захисника…

— Батько помер, Марто, — скрушно мовив абат Ян, дивлячись кудись у куток. — Михал був на похороні.

— Батько помер, — відлунням повторила Марта. — Батько Самуїл. Помер. Помер…

І небо обрушилося їй на плечі.

Коли світ знову виринув із кричущого небуття й звузився до розмірів чернечої келії, абат Ян, як і перед цим, ходив із кутка в куток, перебираючи вервицю сухими пальцями, а Христос із розп’яття все так само дивився на бліду Марту.

— Після всього, що я почув, можу запропонувати тобі для початку поселитися в монастирі, - Ян одважував слова скупо, як чорні намистини вервиці. Пересидь якийсь час за освяченими стінами, поки вирішимо, що робити.

— У вашому монастирі?

Щось схоже на усмішку скривило тонкі абатові вуста.

— Наш монастир — чоловічий, дочко. Я б відвіз тебе до чорштинської обителі кармеліток — тамтешня ігуменя дечим зобов’язана мені… Утім, зараз це не має значення. Ти пам’ятаєш, як ми присягались, ідучи з Шафляр?