Дума про невмирущого - Загребельный Павел Архипович - Страница 8

А вiн взяв i обдурив.

Комiсiя засiдала в кабiнетi професора Бєляєва. Чотири чоловiки й одна жiнка. Усi, крiм професора, були у вiйськовiй формi, у кожного на зелених петлицях червонiли "шпали" - одна, двi, навiть три. Коли взяти до уваги те, що професоровi, здається, теж присвоїли високе вiйськове звання, то курсант Коваленко мав задосить пiдстав для того, щоб розгубитися, опинившись у такому оточеннi.

Вiн намагався навiть виструнчитися, хоч його китайськi туфлi й широкий халат мало сприяли цьому. На всi запитання вiн вiдповiдав коротко, по-вiйськовому: "Так" або "Нi", пiдкреслюючи тим самим, що не хоче цуратися звання солдата i вважає себе вже не хворим, не пацiєнтом, а строєвиком, воїном, бiйцем.

Лiкарi довго читали iсторiю хвороби, по черзi зазирали в поранене Андрiєве око, хоч це було рiвнозначно тому, що дивитися в глибоку воду. Всi говорили про те, що на поверхнi рогiвки лiвого ока, якраз напроти зiницi, ледь помiтний голубуватий рубчик, але всi одностайно вiдзначали також те, що рубчик майже непомiтний i доволi прозорий.

- Ви добре бачите лiвим оком? - запитала Андрiя жiнка.

Вiн ждав цього запитання i тримав напоготовi вiдповiдь:

- Майже нормально.

- Тодi, може, спробуємо таблицю? - звернулася жiнка до колег.

- А чого ж, - сказав сивий лiкар з трьома шпалами в петлицях.

Жiнка пiдiйшла до таблицi, що висiла на стiнi, й наказала Андрiєвi:

- Затулiть лiве око й вiдповiдайте менi. Яка це лiтера?

- Ша.

- Це?

- Ка.

- А оце?

- Ен.

- Ну, праве око у вас не постраждало. Тепер затулiть його й дивiться лiвим.

Лiве Андрiєве око не бачило нi таблицi, нi лiкаря, - все розпливалося в невиразну водянисту пляму. Але варто було зробити мiж пальцями, якi закривали праве око, маленьку щiлинку, щоб все одразу ж стало на свої мiсця: i лiкарка у зеленому вiйськовому одязi, i бiла стiна, i таблиця доктора Сивцева на нiй з дванадцятьма рядами лiтер i крижал. Андрiй знав цю таблицю краще, нiж таблицю множення.

Першi, найбiльшi лiтери верхнього ряду Ш i Б. Далi йдуть М, Н, К, тодi И, М, Е, Ш, за ними Б, И, Н, К, М, що нижче, то меншi i то їх бiльше. I тепер, крадькома стежачи здоровим оком за олiвцем лiкарки i вже заздалегiдь здогадуючись, яка лiтера повинна бути в тому мiсцi, куди спрямовується цей олiвець, Коваленко без роздумiв, без пауз вигукував, як вигукують солдати в строю при розрахунку на "перший, "другий":

- Ка! Ем! И! Ша!

- Я гадаю, доволi, - сказав сивий лiкар.

- Можна тiльки захоплюватися таким винятково вдалим лiкуванням, розводячи руками й дивлячись на професора, промовив один з його колег.

Професор теж був задоволений.

- Якщо пiсля вiйни рубець буде заважати, - звернувся вiн до Андрiя, то приїздiть, я вам переставлю рогiвку.

- Якщо заважатиме, то приїду, - намагаючись не усмiхнутися, пообiцяв Андрiй.

- Нi. Училище зараз у глибокому тилу, в Середнiй Азiї. Вам доведеться їхати туди.

Андрiй посмутнiшав. Даремно вiн учив таблицю Сивцева, даремно обдурював комiсiю, - однаково замiсть фронту потрапляє в тил, куди можна було цiлком спокiйно поїхати й з одним оком.

Але тепер вiн вступав у той свiт, де дiяли короткi й точнi слова наказiв, де на весь свiй зрiст ставав перед людиною обов'язок, той самий обов'язок, який у Конституцiї звався священними.

- Дозвольте йти? - спитав курсант Коваленко.

- Iдiть.

- Єсть, iти!

Через день його мали виписати з госпiталю, але чомусь не виписали. Андрiй пiшов до канцелярiї.

- Чому мене не виписують? - запитав вiн.

- Є наказ округа затримати.

- Чому?

- Коли буде потрiбно, вам скажуть. Iдiть i ждiть, А ввечерi по всiх палатах сестри оголосили, щоб усi, хто може рухатися, йшли в госпiтальний клуб на мiтинг. Андрiя запросили персонально. До нього прийшов сам професор, якого кiлька днiв тому призначили начальником госпiталю, i сказав:

- Сьогоднi вам, товаришу Коваленко, будуть вручати орден Червоного Прапора.

- Орден? Менi? - здивувався Андрiй.

- Так, Вам. Указ про нагородження вже е давно, але до цього часу не могли вас знайти, щоб вручити нагороду.

- Але ж за що? - прошепотiв Андрiй.- Я нiчого не зробив - i раптом орден...

- Цього вже я не можу вам сказати,- розвiв руками професор.- Ходiмо, послухаємо указ, дiзнаємося.

Невеличкий клуб, яким до вiйни майже не користувалися, не мав електричного освiтлення i через те довелося на столi президiї поставити велику гасову лампу. Зал аж трiщав од поранених, яким хотiлося роздiлити радiсть свого брата-фронтовика. Люди забирали весь кисень, i лампа на сценi задихалася. Вона пахкала червоними язиками по склу, димiла, чадiла i майже не свiтила. Вiд цього непевного свiтла та ще од хвилювання Андрiй майже нiчого не бачив довкола себе. Вiн не змiг розiбрати й того, що читав представник вiйськового округу. Розiбрав тiльки своє прiзвище i здригнувся, коли духовий оркестр, присланий заводом-шефом госпiталю, ревнув туш, загрожуючи зовсiм погасити лампу.

Вiн не пам'ятав, як приймав з рук представника коробочку з орденом ї посвiдчення про нагородження, не пам'ятав, як йому пригвинчували орден на гiмнастьорку якраз навпроти серця, а там закрутили його в своїх обiймах товаришi по госпiталю, цiлували, плакали, смiялися, i вiн сам смiявся й плакав од радостi й щастя, i все це було немов увi снi.

Вiн прокинувся од дотику чиїхось чистих холодних пальцiв до руки. Той дотик був навдивовижу знайомий, i голос видався теж знайомий Андрiєвi.

Перед Коваленком стояла дiвчина. Висока, майже така, як вiн, на зрiст, з букетом бiлих квiтiв у руках.

- Поздоровляю вас од усього серця,- сказала вона,

Так йому говорили сьогоднi майже всi, i нiчого особливого в тих словах не було. А от оцей глибокий голос сколихнув усю його душу.

- Де я вас бачив? - несподiвано для самого себе спитав дiвчину Андрiй.

Бона усмiхнулася й нiчого не вiдповiла. Тiльки мiцно потиснула йому руку й пiшла в зал.

Тепер Андрiй уже бачив i чув усе. Якийсь незрозумiлий нервовий дрож обiймав його тiло, якесь передчуття великих змiн у життi заволодiло ним, хоч здавалося, не могло вже бути бiльших змiн, нiж вони сталися в його життi за цi кiлька мiсяцiв. Вiйна, фронт, бої, поранення, госпiталь, орден... що ж iще?

Вiн сидiв за столом, поряд з професором, одягнутим у генеральський мундир, дивився на тьмяний полиск мiдних труб, на бiлi плями людських облич, таких схожих, зовсiм однакових у напiвтьмi, i раптом впiймав себе па тому, що не спускає очей з одного обличчя. Довгасте, нiжне, з великими чорними очима, воно вабило до себе, кликало, воно вимагало, щоб дивилися тiльки на нього. I вiн дивився, i було в нього таке вiдчуття, нiби п'є солодку воду з криницi i нiяк не нап'ється.